Воєнні дії на сході країні тривають вже не один місяць. На щастя, з початку антитерористичної операції на Донбасі жоден тячівський боєць не був убитий.Однак є серед військових з Тячівщини поранені. Один з них є углянець, сержант, командир відділення ПЗРК Іван Немеш, який під час бойових дій поблизу Дебальцева потрапив під обстріл з мінометної установки й отримав осколкове поранення у праве плече. Нині боєць прооперований й перебуває у Мукачівському військовому госпіталі. Лікарі кажуть, що невдовзі чоловік зможе повернутись додому.Івану 33 роки, не одружений, він – улюблений син своїх батьків та брат. За його життя та здоров’я ревно вболівають усі рідні та близькі. Він є гордістю й прикладом мужності для них. Мар’яна, рідна сестра бійця, чи не єдина знала з самого початку, що брат перебуває на передовій.
З телефонних розмов з Іваном довідувалась й про важкі випробування, які доводилось військовим проходити, аби обороняти незалежність України.Тож від Мар’яни й довідуємось про те, як Іван потрапив у зону АТО, і як чоловік ніс службу у гарячих точках на передовій.З Майдану – на війнуПатріотичний порив й прагнення справедливості проявилось у Івана ще під час Революції Гідності. Саме, коли розпочинались масові мітинги на вулицях Києва, у столиці перебував й Іван, як сезонний робітник. Хлопець, пройнявшись духом тодішніх подій, й сам захотів бути творцем нової історії. Тож, незважаючи на зайнятість, часто навідувався на Майдан, куди приносив мітингуючим їжу та теплий одяг. Там подружився з членами організації «Правий сектор». А згодом долучився до цієї спільноти. Коли ж розпочались заворушки на сході й визріла загроза цілісності країни, він разом з членами «Правого сектору» вирішили обороняти Батьківщину. Так, вподовж червня-липня у спецпідрозділі «Десна» пройшов бойову муштру. Мар’яна розповідає, що не всі члени організації витримували ті фізичні навантаження, з якими доводилось зіткнутись під час військової підготовки. З 47 бійців залишались у складі бойової групи тільки двоє, це ті, які мали хорошу фізичну та моральну стійкість.
Одним з двох був й Іван. Тож з середини липня чоловік, отримавши необхідне спорядження та обмундирування, разом з іншими військовими «Правого сектору» був відправлений у зону АТО, де охороняв блокпости у складі одного з підрозділів. У зоні бойових дій ще краще загартувався його й так сталевий характер. На війні проявились всі його людські якості, доброта та чуйність і водночас, стійкість й витримка. Він відважно й без ухильно виконував усі накази керівництва, проявив себе одним з кращих бійців. Побратими дали Івану позивний – Гуцул. Військові його поважали, а вороги боялись. Так, за голову Івана терористи оголосили винагороду. Однак вполювати меткого Гуцула нікому не вдавалось. У важких бойових буднях минув місяць.Вдруге у зону АТОНа початку серпня Івану випала нагода поїхати до Углі й відвідати батьків та рідних. Після кількох днів перебування на малій батьківщині Іван отримує повістку до військкомату. Відтак, його мобілізують й направляють нести службу до військової частини А-1556 у м. Мукачево. І вже у складі 128 гірсько-піхотної бригади знову проходить військову муштру.
Отримавши чергову спецпідготовку, 24 серпня Іван разом з іншими військовими вирушає на схід, і на цей раз у гарячу точку – до Дебальцева. Тут їм довелось жити у землянках та наметах, які самотужки споруджували. Боролись проти терористів зі зброєю радянського зразка, у той час, як ворог мав у розпорядженні новітнє військове спорядження та зброю. На щастя, військовим допомогли побратими з «Правого сектору», подарувавши бригаді броньовану машину, якою й керував Іван. Жінка розповідає, що брат і тут, у Дебальцеві, завжди був на передовій. Відважно протистояв ворогу, ніколи не здавався й не занепадав духом. Хоч вижити у тому пеклі було не просто – бували дні, коли нічого було їсти й пити, важко було перебувати й у землянках без теплого одягу. Адже не завжди до їх бригади могли добратись волонтери, які, в основному, і постачали воякам харчі та теплі речі.Разом з тим, патріотичний дух бійців не завжди підтримувало місцеве населення, точніше, ті мешканці сходу, які з тих чи інших причин не могли чи не встигли покинути територію бойових дій.
Хлопець розповідав сестрі, що чимало східняків були озлоблені на українських солдатів, прямо висловлюючи їм своє невдоволення тим, що українська армія перебуває на їх землях. Деякі відмовлялись допомагати бійцям, навіть не давали їм води. Натомість військові, й сам Іван, неодноразово по можливісті допомагали місцевим. Якось після того, як волонтери принесли посилки від земляків, де було чимало харчів та речей першої необхідності, Іван відніс частину продуктів самотній бабусі в одному з поселень на сході. Жінка, у якої вже майже нічого не залишилось їсти, була безмежно вдячна чоловікові за проявлену доброту. Деяким мешканцям східних поселень військові допомагали вийти з зони бойових дій на територію неокупованих земель.Поранення і військова дружбаХлопці впродовж 2 місяців не мали повноцінного сну, не було й умов, аби елементарно умитись, солдати постійно були на чеку й, як могли, відбивали наступ ворога. Терористичні угрупування по кілька годин на добу обстрілював з мінометних установок та «Градів» місця дислокації українських військових.
12 жовтня під час одного з таких обстрілів був поранений Іван. Чоловік разом з групою військових, серед них був ще один наш земляк, тячівець, хороший друг Івана – Юрій Чернявець, на передовій відстрілювались від так званих «ополченців». Спочатку ворог обстріляв солдатів з «Граду», хлопцям вдалось сховатись від небезпеки. Однак бійці передчасно вийшли з прикриття й їх атакували з мінометних установок.
Осколок міни потрапив одному з солдатів (мукачівцю Сергію) прямо в голову, – чоловік помер на місці. Інший осколок влучив у ногу іншому солдату – Славіку. Ще два осколки вразили у праве плече самого Івана, який від болю знепритомнів. Аби привести до тями солдата, земляк Юрій побіг по воду й у цей час один з осколків вражає і його у ногу. З пораненою ногою він доповзає до Івана, приводить його до тями й відтягує разом з іншим пораненим у безпечне місце. Хлопцям надали першу медичну допомогу й відправили на лікування до Артемівської лікарні, далі – до Харківського госпіталю, а звідти – до Мукачівської військової клініки. До речі, його військовий побратим – Юрій Чернявець – вже виписаний з лікарні.Поранення Івана доволі важке – осколки розірвали м’язи на спині й занесли зараження.
Це потребувало хірургічного втручання. Так, 30 жовтня, начальник хірургічного відділення, підполковник Володимир Всеволодович Недбала провів операцію й вийняв з плеча Івана осколки. Рідні та близькі хлопця безмежно вдячні самому Володимиру Недбалі, лікуючому лікарю Сергію Рюхову та всьому колективу госпіталю за турботу та професійну опіку, яку проявили до бійця.
Також сім’я Немешів дякує колективу компанії «Мега-Буд» смт Буштино за фінансову підтримку.
Нині Іван почувається краще. Попереду – ще реабілітаційний період, за який боєць буде оновлюватись не тільки фізично, а й психологічно. Мар’яна стверджує, що вдома вона та рідні докладуть максимум зусиль, аби поправити здоров’я Івана. Друзі та родичі ним гордяться, його мужність ставлять у приклад.
Адже він, не шкодуючи свого життя, захищав країну та українців від загарбника. Та, на жаль, деякі углянці той факт, що Іван Немеш захищав їх мир і спокій, – сприймають скептично. Нема відповідного ставлення до її брата й з боку представників місцевого самоврядування, які, на жаль, не проявили відповідну увагу ні Іванові, як учаснику АТО, ні його батькам.Сподіваємось, що у безстрашного Гуцула все буде добре, й він якомога швидше одужає.