Нерозлучні, нероздільні

… Щороку Марія Шимон дарувала своєму чоловікові Петрові сина. На світ у закарпатському селі Угля на Тячівщині один за одним прийшли Іван, Сашко та Віталій. Через півтора року після народження останнього з них, 19 грудня 1990-го, на самого Миколая, після важкої хвороби Марія померла. Батькові з трьома малолітніми дітьми на руках ні кудись поїхати, ні удома грошей заробити – часи були важкі. Привів у дім іншу господиню, яка замінила матір його синам. Оскільки й Віра мала сина, то для інших трьох він теж став братом.
… Віталій на рік молодший від Сашка, однак до школи їх віддали одночасно, вони постійно сиділи за однією партою. Разом доглядали корів, коли надходила черга Шимонів заганяти череду. Разом грали у волейбол і футбол. У військовому виші їхні ліжка були поруч, і на обох – одна тумбочка. У Львівському інституті Сухопутних військ (після реформування – Академія імені гетьмана Петра Сагайдачного), коли туди вступали двоє молодших братів, уже навчався старший – Іван. Хлопці подалися сюди після «осічки» в Харківській юракадемії: крізь її відбірне сито не пропустили одного з них, Сашка, через занизький зріст. Розлучатися ж вони ніяк не бажали. І замість правоохоронної подалися військовою стежкою.

«Я біль брата відчував, як свій»

У військовому виші Віталій і Сашко освоювали автомобільну справу, а Іван – залізничну. Комусь із однокурсників молодші брати Шимони здавалися надміру правильними: не палять, зовсім не вживають спиртного. Самі ж вони вважали інакше. Кожен мав свої захоплення. Віталій майже на професійному рівні займався танцями – хіп-хопом, естрадними та народними, навіть виступив із сольним концертом. Сашко ж більшість часу проводив на спортмайданчику. Легко підтягувався на турнику два десятки разів, найшвидше у роті пробігав 3 або 5 кілометрів.
Коли товариші йшли в кіно чи на дискотеку, Шимони «розважалися» по-іншому – розвантажували автомобілі. Не хотіли брати гроші від батька, які той привозив із заробітків.
Раз на рік випадала відпустка. Її давали після завершальної в році сесії, а потім – ще й виснажливого полігону. Потомлені, хлопці приїздили до рідного села, як до раю.
– Ми були частиною один одного, відчували взаємно думки, дії на відстані, – зізнається Віталій. – Коли Сашкові апендицит вирізали, я знаходився далеко від нього, але мав таке відчуття, наче мені роблять операцію. Відчував біль у місці розтину…
Першим закінчив навчання у львівському виші найстарший з трьох Шимонів – Іван. Його скерували в залізничні війська до Чопа. Сашко та Віталій двома роками пізніше потрапили до Мукачева, в 128-му гірсько-піхотну дивізію. Молодих офіцерів призначили командирами автомобільних взводів, спочатку в різних батальйонах, а після їхнього злиття – у роті матеріального забезпечення. Перший відповідав за підвезення боєприпасів, другий – за постачання продовольства й кухонного обладнання. «У нього на обслуговуванні 50 одиниць техніки, у мене – на 15 менше. КамАЗи, «Урали», інші рухомі одиниці, – розповідає Віталій Шимон. – Брат за будь-якої потреби йшов до мене, як і я до нього. І ми знали напевне: одержимо те, що потрібно».
– Коли за сигналом тривоги виїжджали в 2013-му, то з чотирьох взводів із боксів виїхали лише машини Сашка. У нього всі 50 одиниць виявилися на ходу, у мене ж тоді – 5. Решта понад сотня транспортних засобів роти матзабезпечення не зрушили з місця, – продовжував старший лейтенант.
Машини в підрозділах ще радянської доби, їх ніхто не обслуговував, років зо 15 двигунів не заводив, і на консервації вони не стояли. Їхні нутрощі заржавіли, а гума, патрубки давно прогнили. Середульший брат увесь цей «брухт» відновив, машини знову стали в стрій. Як? Із власної зарплати купував ті запчастини, без яких ніяк не можна було обійтися, решту ж або відновлював, або обмінював у колег. Його руки, знання й терпіння зробили свою справу.

На трьох – один холостяк

Віталій одружився три роки тому на дівчині з рідної Углі, Іван обрав за дружину львів’янку. В обох уже по двійко дітей. А Сашко і в 27 залишався парубком, хоча зізнавався: подумовує про власну сім’ю. Казав, що й дівчину нагледів. Котра ж була його обраниця – секрету так і не розкрив.
– У Мукачеві ми жили в одному гуртожитку, і ввечері після роботи збиралися за столом у мене, – стиха мовив Віталій. – Сашко відмовлявся йти до нас вечеряти, мовляв, набрид уже. Тоді дружина розкладала наготовлене по мисках і ми спускалися поверхом нижче, до нього. І знову – разом...
Віталій намагається не говорити про брата в минулому часі. Для нього Сашко, усміхнений, стрункий, впевнений у собі, – ще живий. Розум вказує примиритися з дійсністю, а душа протестує...

І командир, і водій

Старший із братів, Іван Шимон, який до цього служив у залізничних військах у Чопі, теж перебуває в зоні АТО, під Маріуполем. У званні капітана він охороняє інфраструктуру залізниці.
Віталій дотепер чотири місяці знаходився в Луганській області. Підвозив продукти харчування у зону аеропорту, до Станиці Луганської, Щастя, Теплої. Його ж взвод забезпечував охорону залізниці, важливих автошляхів.
На Луганщині наймолодшому з Шимонів довелося взяти на себе й обов’язки начальника блок-посту. «Контроль за переміщеннями в зоні АТО повинен бути під наглядом досвідченого офіцера», – каже він. До всього цього 26-річний старший лейтенант є і заступником начальника штабу оперативної групи «Карпати».
128-ма гірсько-піхотна та 80-та аеромобільна бригади захищали аеропорт Луганська, тричі входили безпосередньо в обласний центр. Ці дві бригади захоплювали селище Металіст, нині утримують Дебальцевський плацдарм…
У якийсь із днів у взводі Віталія сталася НП: необстріляний водій вантажівки, маневруючи, спричинив важку контузію бійця, котрий випав із кузова. Відтак у молодого керманича вселився страх, не відважувався вести авто. Командир взводу сам сів на його місце – на два місяці, поки водій не повернувся до норми.
Олександр Шимон приєднався до інших двох братів у зоні АТО останнім. Весь вересень і перші дні жовтня пробув на полігоні в Полтаві: там через хворобу ротного саме йому довірили очолити роту. До неї набрали вчорашніх цивільних віком від 25 до 55 років. Сформувати з «партизанів» боєздатний колектив – надзавдання. Та Сашкові це вдалося.
Виконував обов’язки комроти два довгих місяці. Порозуміння з дядьками, вдвічі старшими за себе, знаходив легко. Роту було злагоджено, техніку доведено до пуття, тож 4 жовтня її командир отримав наказ знятися з місця та зайняти оборону в Дебальцевому.

Один убитий – командир

– Я востаннє бачив брата 21 липня, перед від’їздом у зону бойових дій, – продовжував Віталій. – Там ми лише телефоном спілкувалися. Часто допомагали один одному. Якщо йому потрібен був кран – надсилав. Бувало, що й солдатів скеровував із технікою – копати рови чи бліндажі. Ділився з ним лісом, бо ж смереки для будівництва укриттів він не мав...
Чули один одного через слухавку щодня. Якось тиждень не спілкувалися – здавалося, цілу вічність. Через небезпеку «Градів» не працював мобільний зв’язок.
У ніч із 3 на 4 грудня ворог почав бити прицільно по позиціях підрозділу Сашка, намагаючись потрапити в склад боєприпасів. Один із «Градів» розірвався поряд із його причепом. Його переробили в будку, обшиту бляхою, та вкопали в землю. Але це Сашка не врятувало.
Осколками снаряда прошило й будку, й усю ліву сторону тіла. Шматок заліза втрапив і в легеню. Життя обірвалося за кілька хвилин.
Після обстрілу в роті виявилося 13 поранених і один убитий – командир. Подія сталася о пів на четверту. Через дві години про смерть брата Віталію сповістив комбат. Той зателефонував батькові до Углі. Петро Іванович відмовлявся вірити в страшну новину: протягом дня ще сто разів набирав мобільний сина. Та той так і не озвався…
Через кілька днів у зоні обстрілів виявили 50-річну жінку, яка «скидала» ворогові координати українських підрозділів. Їй дали півтисячі доларів, і вона їх відпрацьовувала, стверджує Віталій. За його відомостями, зрадницю вже віддали під суд. Та від того на душі не стає легше...

Останній політ

З Харкова до Ужгорода Сашка привезли літаком. З обласного центру до села на Тячівщині труну з тілом героя везли автомобілем. У селищі Буштино, за 25 кілометрів від Углі, траурну процесію зустрічали вже десятки авто. А поки доїхали до села, в колоні нараховувалося близько трьохсот автомобілів супроводу!
На узбіччях населених пунктів, через які рухалася ця автоколона, у лампадках горіли три тисячі свічок!.. Палаюча алея вказувала шлях додому старшому лейтенанту Сашкові Шимону. Зустрічаючи його, люди ставали на коліна. Це – перша загибель у Тячівському районі з часу проведення АТО. Цьому районові дотепер щастило.
… Дорога до нового сільського кладовища проходить повз старе. На ньому видніється постамент ще одному бійцю з Углі – Петрові Феєру. Він був був мобілізований із третього курсу вузу і відправлений на війну в Афганістані в далекому 1984-му. Між двома земляками, що пішли з життя в розквіті літ, пролягла відстань у тридцять років і кількасот метрів сільського шляху. Обидва загинули в конфліктах, виниклих через імперські амбіції Москви.
На похороні – Угля й довколишні села, і незліченне коло родичів. Бо ж у батьковій сім’ї є восьмеро рідних братів і сестер, у першої матері їх семеро, у другої – шестеро. У кожного з них – свої багатодітні сім’ї. Тонни сліз родичів і близьких не оживлять героя, але донесуть до Небес непоборну тугу за сином Землі Олександром Шимоном.
Славлячи його подвиг, над горами линули лункі постріли-салюти. І ще довго не стихав над заквітчаною могилою духовий оркестр, який він за життя так любив.