Ужгородські альпіністи про те, чим їх ваблять гори й яку ціну за це доводиться платити. Вони жартують, що альпінізм – це поєднання марного й неприємного, але знають, що кращими за гори можуть бути тільки інші гори. Чітко усвідомлюють, що здираючись на чергову прямовисну скелю, будь-якої хвилини можуть загинути, але знову й знову витрачають свої відпустки на це ризиковане заняття. Більше того, кажуть, що якби такі походи були абсолютно безпечними, то стали б нецікавими. Чим же так полонить душу скелелазіння? Про це «Закарпатка» розпитувала в альпіністів-любителів.
Гори як …наркотикиНаші співрозмовники – Михайло Князиков (на фото вгорі) та Сергій Ткаченко – члени Ужгородської федерації альпінізму та скелелазіння в Закарпатській області. Загалом до команди входить 5 чоловік: крім згаданих – Андрій Лисецький, Олександр Гудзинський та Віктор Готра. У звичайному житті всі займаються різними справами, але об’єднують їх гори. Михайло зізнається, що захопився ними, навчаючись на біофаці УжНУ: спеціалізувався на плазунах, мусів ходити по Карпатах – і прикипів до них душею. Після тривалих тренувань у рідному краї в 1987-му вперше потрапив у великі гори в Північній Осетії. Каже, враження неймовірні, передати їх неможливо. А от фізичні відчуття некомфортні: через нестачу кисню важко дихати, серце колотиться так, що навіть заснути проблематично. «Недарма альпінізм називають поєднанням марного з неприємним. Глядачів нема, сміливістю та витримкою ні перед ким не похизуєшся. Наша команда займається не висотним, а технічним альпінізмом: долаємо гори до 6-7 тисяч метрів за непростими маршрутами, де є практично вертикальні скелі. Ти поліз на стіну й починаєш боротися за життя. Якщо пройшов її – значить, вижив. Але не всім це вдається. У закарпатських альпіністів смертей під час експедицій не було, хоча вже дома через отримані в горах хвороби – траплялися. Зате в ході рятувальних операцій летальних випадків, на жаль, набачилися. Ну а травми – то річ звична», – спокійно повідомляє Михайло Князиков. Утім, він переконує: попри всі труднощі, хто один раз спробував – той ніколи не зверне з цього шляху.
«Чим же гори так чіпляють?» – цікавлюся. «Це на рівні наркоманії, – каже він. – На максимальних навантаженнях і емоціях наш мозок виробляє ендорфін, гормон щастя. І людину тягне сюди знову й знову. Те саме спостерігається в інших видах екстремального спорту. Це звикання до норадреналіну. Така теорія спірна, але я пояснюю біологічне підґрунтя. Всі з цього приводу жартують, а зійти не може ніхто. Я сам щороку обіцяю дружині: це вже востаннє. А потім зима закінчується, сніг тане, з’являється сонечко, а з ним – в очах туга за горами. І ти намагаєшся вирватися кудись полазити по скелях, ну хоча б у Оноківцях після роботи»…
«Запахло сіркою, і всі гострі предмети засвітилися»
На запитання «Які гори ви підкорили?» Михайло Князиков заперечливо хитає головою: «Це вони нас підкорюють, а не ми їх. Загалом на нашому рахунку близько 30 категорій гір. У 2013-му були на Памірі, а торік – у Грузії. Там ходили на одну з найвищих гір Кавказу Тетнулді (Сванська наречена), а затим – на Ушбу, котра належить до найскладніших чотиритисячників світу. Обрали маршрут шостої (найважчої) категорії, по якому з 1996 року ніхто не ходив». Варто сказати, що Ушба має двоголову гранітну вершину висотою 4694 та 4710 м. З усіх боків схили масиву обриваються крутими 1000 – 1500-метровими стінами. І от сюди полізли наші екстремали. Власне, Віктор Готра й Сергій Ткаченко залишилися внизу для підстраховки. І недарма. Андрій Лисецький спершу пошкодив зв’язку, а потім під самою вершиною зірвався й зламав п’ятку, тож спустившись зі стіни на знеболювальних, уже зовсім не міг ходити. Попереджені про НП, хлопці 7 годин ішли в сусідню ущелину, щоб підігнати мула для потерпілого. Та враховуючи, що Ушбу називають горою-вбивцею, бо там загинуло понад 60 альпіністів, це ще добрий фінал.
І все ж Михайло як найекстремальнішу згадує ситуацію не на Ушбі, а в Північній Осетії: «У 2004-му ми сходили на стіну в 13 мотузок (кожна по 50 м, тобто вертикальна скеля мала висоту 650 м). Коли опинилися на вершині, почалася гроза. Там дощ не йде – він відразу замерзає й сиплеться крупа. Сніг, сповзаючи, може спровокувати каменепад, але це ще не найстрашніше. Найбільшу небезпеку становлять блискавки. Повітря буквально наелектризувалося, нас почало щипати. Спустилися на 100 метрів униз, знайшли невеличкий майданчик і, віднісши металеві речі подалі, поставили намет – фактично, наполовину в повітрі, все трималося на мотузках. Цілу ніч блискавки били буквально поряд. Це таке враження, наче поруч розриваються снаряди. Пахло сіркою. До того ж усе гостре й металеве довкола почало світитися, стікаючи блакитнувато-жовто-зеленим полум’ям. Це явище називається «вогні Святого Ельма». Було дуже гарно й водночас моторошно...» Коли гроза закінчилася, хлопці викопалися зі снігу, який завалив палатку, й продовжили спуск.
«Цілу ніч Андрій зігрівав потерпілого з переламаним хребтом своїм тілом»Попри те, що очікування смерті в альпінізмі входить у правила гри й нічого страшного екстремали в цьому не бачать, життям вони не легковажать. «Великий талант – вчасно повернутися, – пояснює Михайло. – Якщо є явний ризик, на рожен не ліземо. У 2012-му в нас захворів учасник, і ми повернулися вже з-під стіни, хоча дотягли туди купу спорядження, продуктів, газу. Все там і залишили, потім це згодилося іншій групі. Або починаєш підніматися – а тут вітер, сніг, туман. У таких випадках, а ще – коли хтось травмувався до підйому на вершину, відходимо. Гори стояли й будуть стояти, до них можна повернутися, а життя в кожного одне».
«Взагалі, якщо ви отримали певний знак, то це не можна ігнорувати, хоча б сезон треба пропустити, – додає Сергій Ткаченко. – Наведу приклад із альпіністом на прізвище Молдаван. Команда йшла на пік Вольної Іспанії маршрутом 5Б «По ногах іспанки» – це 2 прямовисні скелі. На підході до вершини зірвався камінь, перебив мотузку, і Міша Молдаван полетів. Член групи, котрий страхував унизу, рацією повідомив про загибель (навіть дружині зателефонували, щоб приїхала за тілом), викликав рятувальників для альпініста, котрий залишився вгорі. Того зняли з вершини, повертаються в табір, а Молдаван …спить у наметі: падаючи з висоти 300 м, він потрапив на сніг і просто з’їхав по схилу. Здавалося б, був дзвіночок – припиняй. Але Міша хотів закрити норматив для кандидата в майстри спорту і з іншою командою поліз по черговому маршруту. Почалася гроза. Він ішов у зв’язці посередині, але саме в нього вдарила блискавка».
А ще Сергій показує фото з табличкою. На горі Чатин на Кавказі загинула частина знаменитої в СРСР команди Льва Мишляєва – на них обвалився льодовий козирок. Двоє альпіністів, котрі встигли видертися на вершину, тоді вижили, а через рік полізли на стіну Ушби й загинули…
Утім, ніхто не відмовиться ризикувати, якщо йдеться про порятунок колеги. С. Ткаченко пригадує, як у 2007-му на Кавказі їхньому товаришу камінь перебив ногу – він втратив багато крові, був перелом. І його всю ніч несли з гори до табора на собі, зробивши носилки з мотузок. Причому на допомогу прийшли й кілька груп, які виявилися поблизу.
Наша ж група відзначилася в порятунку «чужого» альпініста, який за одну мотузку від вершини Малого Домбая зламав хребет. Закарпатців із вертольота викинули в ущелину, вони 6 годин бігли до льодовика, там переночували, потім вийшли на гребінь і спускали потерпілого в залізних носилках. «Першим – без рюкзака, щоб швидше рухатися, – до нього прибіг наш Андрій Лисецький, він лікар. У хлопця був зламаний таз, а в таких випадках людина не здатна себе контролювати й мочиться під себе, а відтак при мінусовій температурі може загинути від переохолодження. Тож Андрій грів його своїм тілом усю ніч, поки не підійшли інші й не почали евакуацію», – розповідає Сергій.
На альпіністі знаходиться від 3 до 5 тисяч доларівНа жаль, колись відомий своїми досягненнями закарпатський альпінізм нині не процвітає – на складні маршрути в області ходить не більше 10 чоловік. Федерація, правда, організовує змагання зі скелелазіння, але вони вже не такі масові, як у минулому. Що й не дивно: державного фінансування немає, а сам по собі альпінізм – дуже дорогий вид спорту. «Коли людина йде в гори, на ній і в рюкзаку знаходиться від 3 до 5 тисяч доларів. На складних маршрутах дешевими речами не обійтися. Є пухові куртки, які важать 600 г. Довго вони не послужать, зате в той тиждень стовідсотково забезпечать тепло й легкість. А це важливо, бо альпініст навантажений так, що ноги підгинаються. Доводиться нести від 25 до 40 кг, і це ж не по прямій дорозі! – пояснює Михайло. – Міцніші беруть більший тягар, бо сила команди не в індивідуумах, а в їх єдності. Чим більше ти збережеш сил напарнику, тим краще для тебе – може, йому за якийсь час доведеться тебе нести».
...Отак вони й живуть – від відпустки до відпустки. Люблять рідні Карпати, але знову й знову йдуть у чужі небезпечні гори за гострими відчуттями. Проте зізнаються, що не хотіли б, аби діти наслідували їх. Ціна може бути надто високою…