Ще рік тому Руслана Омельченко була успішним лікарем-неврологом, працювала помічником проректора Донецького національного медичного університету ім. М.Горького, мала багато планів із розвитку цього вишу, однак влітку була змушена покинути домівку і улюблену роботу, аби розпочати спокійне життя чимдалі від війни, що охопила регіон.
«Закарпаття для мене завжди було дуже близьким. Тут, на Свалявщині, народилася моя мама, тож коли перед родиною постало питання куди виїжджати, не роздумували ані хвилини. Вже близько півроку минуло, як ми переїхали до Ужгорода, почали тут обживатися і шукати нових можливостей.
Я одразу вирішила, що хочу продовжити роботу в медицині, та це виявилося не так просто. Ужгородський університет не зацікавили ані мої робочі здобутки, ані плани, напрацьовані для розвитку університету. Хоча похвалитися мені є чим, бо за той час, що я була помічником проректора, вдалося провести маленьку революцію у виші та вивести його в лідери», – розповідає енергійна Руслана.
В її родині не було жодного медика. Батьків із західної України направили працювати на Схід. Робота була важка, тож вони дуже зраділи, коли донька вирішила стати медиком. Однак допомогти Руслані, забезпечити їй протекцію не могли. Тому дівчині довелося докладати чималих зусиль під час навчання, не раз і не два вона взагалі хотіла покинути університет, і лише завдяки вмовлянням мами цього таки не зробила.
Справжня любов до медицини в Руслани прокинулася під час навчання в інтернатурі. «У мене був чудовий вчитель, нині покійний доцент кафедри неврології Юрій Терентійович Могилевський. Лікар від Бога, він мав власні педагогічні прийоми, подекуди досить грубі, але дієві. Коли я приходила до нього й казала, що не розумію такого-то випадку, він кричав, що поки не прочитаю 10 джерел, нічого й не зрозумію. Я на його крики не ображалася, лише ходила за ним та іншими лікарями «хвостиком». Під час інтернатури задумалася, чого мені хочеться: стати звичайним лікарем чи йти далі в науку. Клінічна ординатура була платною, тож я вирішила заробити грошей та продовжити навчання. Влітку, по закінченні інтернатури, займалася продажем шерстяних виробів, стала кращим продавцем фірми, відповідно й грошей заробила», – розповідає Руслана.
Далі були 2 роки клінічної ординатури, робота старшим лаборантом, а згодом і асистентом кафедри. Тоді у Руслани виникла думка про те, що потрібно написати кандидатську дисертацію. Наукову працю писала під час декретної відпустки, паралельно також допомагала чоловікові в роботі фірми, яка займалася вантажними перевезеннями по території країни.
«Тема моєї дисертації – розсіяний склероз. Це страшна хвороба, яка вражає переважно жінок молодого віку і достатньо швидко робить їх інвалідами. Таких хворих в мене було досить багато, тож вивчати тему було вкрай необхідно, вдалося зробити багато цінних відкриттів. Щойно я захистилася, вирішила, що буду писати докторську. Однак до цього поки не дійшло. Мене запросили на роботу в адміністрацію університету, на посаду помічника проректора. Це був складний період, але дуже плідний. Наш університет у 2014-му році зайняв друге місце серед усіх українських медичних вишів з показників лікувальної роботи. Ми робили тоді дуже багато консультацій, операцій тощо. А ще планували створити медичний кластер в межах університету.
Цей проект був дуже перспективним, але втілити його вжиття ми не встигли. Коли я переїхала до Ужгорода, запропонувала свої напрацювання тутешньому університету. Тут цей проект працював би ще краще, адже поруч кордони, а у нас лікування дешевше. Я хотіла зробити медичний туризм навпаки – аби до нас приїздили лікуватися, а не виїжджали туди».
На Закарпатті, каже пані Руслана, досить багато хворих людей, що потребують медичної допомоги. Особливо вражають лікарку кількість інсультів, хворих на цукровий діабет та тих, що мають проблеми зі щитовидною залозою. Тому, коли ідеї створення медичного кластеру не сприйняли в Ужгородському університеті, вони вирішила заснувати потужний медичний проект із надання онлайн-консультацій та особистих прийомів провідними українськими медиками.
«Кращі лікарі з Донецька протягом року роз’їхалися по всій країні. Довелося поїхати й мені. Коли революційні події в країні лише почали розгортатися, Донецький університет поділився на тих, хто «за» і тих, хто «проти». Я завжди була «за». Разом зі студентами ми переживали за те, що діялося на Євромайдані, і мені приємно, що майже всі мої вихованці переїхали до Одеси, Дніпропетровська, Харкова та залишилися вірними нашій Батьківщині.
У колег ніколи не було сумнівів щодо мене. Коли вони починали щось говорити про бандерівців, я казала: «Ей, ало, я теж бандерівка, я із Заходу родом». Влітку, щойно закінчилося навчання, взяла відпустку, і ми поїхали сюди. Важко було залишати будинок, ми там щойно ремонт великий закінчили (Посміхається – авт.). Батьки мої досі часто їздять до Донецька, бояться, аби до будинку мародери не залізли. Нам із чоловіком уже все одно, ми впевнені, що туди більше ніколи не повернемося».
Ужгород родині Руслани сподобався. 8-річна донька вже призвичаїлася в новій школі, чоловік займається зовнішньоекономічною діяльністю з просування українських товарів на ринок країн Європейського Союзу. Руслана зі старшим сином створює вже згадуваний лікарем медичний проект. Обласний центр Закарпаття, на думку Руслани, має великий потенціал, однак його потрібно розвивати. Саме цим і планує займатися відома донецька лікарка, не боячись труднощів і роботи. «Я не люблю, коли мене називають біженкою чи переселенкою, бо повернулася додому – на рідну землю мами. Плакати теж не збираюся, зараз не час для цього. У мене інша натура, і я вірю, що на новому місці у нас все вийде».
Тетяна Літераті, ГО “Щасливі діти”