Антон Бурчо, який пройшов кривавими стежками Другої світової, – про фронт, війну і перемогу«Закарпатка» розпочинає серію матеріалів, приурочених до Дня Перемоги. Ми звернулися до ветеранів, котрі пройшли кривавими стежками війни, і записали їхні розповіді. Передаємо їх з єдиною метою – допомогти зрозуміти нинішньому поколінню, наскільки важливим є збереження миру. Отож першим гостем нашого видання є Антон Юрійович Бурчо з села Квасово Берегівського району, який народився 1928 року і в шістнадцять став на шлях боротьби з нацизмом.
Цей літній жартівливий чоловік не виглядає на свої поважні роки: він бадьоро крокує на зустріч із журналістами, щиро посміхається, мружиться на яскраве сонечко поблизу Пагорба Слави в Ужгороді (де й відбулася наша з ним зустріч), і перш ніж ділитися спогадами, запрошує в рідні Кваси на Берегівщину, звідки родом. Антон Юрійович Бурчо – учасник Другої світової війни. В ті далекі роки він, молодий юнак, напівправдою – як і багато хто тоді – потрапив на фронт. На прохання журналістів розпочинає свою історію. Розповідає про все пережите з показною легкістю, спогади пересипає жартами, хмуриться, коли згадує про перші обстріли, про те, як стріляв із «Максима», як отримав перше поранення.
«Сынок, немец не колбасой стреляет, а настоящими пулями»
«Мені було 16, коли фронт став у Берегові (4-й Український фронт у 1944 році, коли А. Бурчові виповнилося 16, саме завершував одну з операцій із очищення України від фашистських загарбників, визволив на той час Закарпатську Україну. – Авт.). До мого рідного села (у Кваси) прийшли офіцери й сказали, що потрібні чоловіки на роботи для фронту. Ми собі з другом і подумали – а чом би не піти? Хоч подивимося на солдат, так нам усе тоді цікаво було!»
Так і прийшли два молоді юнаки у Сваляву. А там дізналися, що насправді не на роботу збирають, а на війну. «Нас оглянули, й оскільки я мав комплекцію не надто вражаючу, мене одразу відсіяли, сказали, що молодий для війни, – пригадує Антон Юрійович. – А товариш їм підійшов, бо був міцнішим хлопцем. Йому видали все нове, армійське, тож друг віддав мені свої чоботи, неси, мовляв, рідним у село, там дуже знадобляться. Та не подався я додому. Пройшов кілька кілометрів у бік рідного району, а потім тріснув тими чоботами об землю, та й вирішив вертатися. Якось мені на совісті так муляло, що друга лишаю, з яким усе дитинство разом був! Тож я повернувся і знову почав проситися на війну – при цьому вже сказав, що мені 17 років. Ніколи того не забуду, як російськомовний офіцер мені казав: «Сынок, немец не колбасой стреляет, а настоящими пулями». Я ж йому у відповідь: «Все одно – йду». Так я і став, фактично, сином полка». Хоча недовго таке поблажливе ставлення тривало: за кілька днів Антона Юрійовича почали навчати поводженню зі всіма видами зброї, а ще за якийсь час юнак разом зі своїм полком пішов звільняти Польщу від німців.
«Доти, поки не почалася перша атака, я якось із легкістю ставився до війни, до всієї навколишньої ситуації. Більше відчував радість від того, що мене взяли, що доручили таку серйозну справу, дали зброю, повірили в мене. Але вже під час першого бою радість пропала, бо я зрозумів, куди потрапив насправді. Коли кулі літають навколо, коли падуть, скривавлені, один за одним товариші, тоді я вперше й подумав: а чи не занадто молодим пішов на фронт?»
«Йти до кінця, до перемоги!»
Антон Юрійович на якусь мить замовкає, сумні спогади – наче чорні хмари – набігають на його чоло. «Не можу переказати, які то були страждання на фронті! Як страшно, коли земля збурюється, зривається, летить тобі в очі!» – пригадує ветеран. Але відступати було нікуди, підтримувало лише одне відчуття: треба йти до кінця, до перемоги. «Більше нічого не рятувало в ті дні, тільки одна думка: перемогти!» – зізнається.
«Навіть не згадаю зараз назв усіх польських міст, через які довелося пройти, – каже Антон Бурчо. – Йшли вперед із єдиною метою: дійти до Берліна. Не було просто. На німецькому кордоні ворог дав вирішальний бій, нас зустріли з особливою жорстокістю. Чотири дні поспіль зброя не замовкала. Снайперів на всій ділянці було стільки, що не порахувати, причому з обох боків.
…Найважче було тим, хто стояв біля кулеметів – їх німці (як і ми – зі свого боку) намагалися «зняти» в першу чергу, щоб менше ворога знищували. Мені теж довелося стати до «Максима», про страх тоді й думки не було, головне – не припиняти стрільбу». Саме в тих запеклих боях Антон Юрійович і отримав серйозне поранення в руку – ворожий снайпер таки добре виконував свою роботу. «Наче обпекло руку в одну мить, але одразу й не зрозумів, що то мене підстрелили, – згадує Антон Бурчо й показує, куди саме втрапила куля. – Довелося в госпіталь іти, лікуватися».
Найбільше чоловіка зворушило те, що коли він потрапив у госпіталь, там на лікуванні якраз був і …його товариш, із яким ішов на війну. Разом вони й повернулися після реабілітації додому в Кваси.
Звістку про Перемогу Антон Юрійович зустрів у госпіталі. «Ото радість була серед нас усіх, поранених! Я навіть передати не можу, яке то щастя! – розказує ветеран. – Кричали всі, тиснули один одному руки, обіймалися, веселилися! Для мене радість була неймовірною в тому, що я лишився живий!».
Розповідаючи про своє, наболіле, Антон Бурчо мимоволі в розмові переходить до нинішньої ситуації в Україні. Гірко йому, що два братні народи, які пліч-о-пліч вистояли в найкривавішій війні минулого століття, нині направляють зброю один проти одного. «Я не розумію, як то може брат проти брата стати, батько на сина підняти руку? – каже Антон Юрійович. – Як міг це російський президент допустити? Ми ж і за нього воювали в 1945-му, за його мирне життя, а він тепер ось що влаштував… Якби я міг, якби мав сили, то першим би був там, на сході. І просив би всі сторони: потисніть один одному руки, огляньтеся на спільну історію, на спільну боротьбу, і миріться, а не вбивайте!».
Антон Юрійович Бурчо пішов на війну у жовтні 1944-го й пройшов із визвольним Четвертим українським фронтом усю Польщу. Повернувся до рідного Закарпаття 14 жовтня 1945-го, якраз на Покрову Пресвятої Богородиці – день, який нині визначений Днем захисника України...
Записувала спогади Наталка ПЕТЕРВАРІ