Це лише назва така весела й звучна — Бистрий, і віддаль з мого Рахова начебто невелика — якихось 30 кілометрів залізницею або ж асфальтівкою, однак якою довгою виявилася моя дорога через літа й зими, перевали літ і верховини десятиліть, допоки цьогоріч таки спинив авто в центрі мальовничого гуцульського села в румунській Марамарощині
Старшокласником дорогою на обласні олімпіади до Ужгорода прискіпливо оглядав я крізь колючі дроти й прикордонні загорожі лівобережжя Тиси — там, знав напевне, мешкають наші брати-гуцули, вони з рахів’янами з одного гуцульського пракореня. До батьківського обійстя щоднини зазирав гостроверхий Менчул, за ним, казали старші люди, зовсім близько Румунія, а там — наші гуцульські села, відірвані від материкової України ненашою волею.
В урочищі Бодзьора на Скуруші ми літували в старого гуцула Николая Папариги. З його полонинки проглядався в усій величі Піп Іван Марамароський, за ним — рукою подати — зовсім близько була незнана мені румунська Гуцулія, до якої — знав напевне — я таки приїду як журналіст і краєзнавець. Однак життєві дороги повели мене у далекі світи: Канаду й Бразилію, Сербію й Іспанію, Бельгію й Італію — там зустрічався з українцями, дарував їм книги й журнали, підтримував національний дух. А що ж близька Марамарощина? 20 років доля вперто не сприяла мені побувати серед братів-гуцулів, аж поки не дав тверде слово бистрянину, письменникові-гумористу, шанованому в усій Гуцулії ґазді Дмитру Коренюку, що таки приїду на фестиваль «Гуцульська міра». До гурту пристав ужгородський колега — тележурналіст з всеукраїнського каналу «Рада» Богдан Барбіл. І ось ми в переповненій залі будинку культури гуцульського села Бистрий Марамуреського повіту, на XIV фестивалі весняних обрядів «Гуцульська міра».
Ініціатор заходу — Дмитро Коренюк, відомий український письменник-гуморист, учитель, професор музики, як його тут поважно величають, голова місцевого Гуцульського товариства, який докладає багато зусиль, щоб не заросла половою українська нива. Ось як він розтлумачив суть події: «Міра — це робоче свято, коли збираються люди, вівчарі доять та міряють молоко овець, господар позначає фарбами кожну свою вівцю, щоби міг розпізнати восени. Це вихід овець на полонину. Це свято відбувається не тільки в нашому селі, а й в інших українських селах: Вишівській Долині, Вишні Рівній, Русковій, Полянах. Вівчарські звичаї, на жаль, почали трохи забувати. Саме тому 14 років тому я та колишній радник міністерства культури Румунії Ярослава Колотило започаткували в селі Бистрий фестиваль «Гуцульська міра», нас підтримав примар (сільський голова) Василь Дутчук».
Феєрична артистична програма заповнила й сцену, і зал Будинку культури: гурт «Веселі гуцули» з Бистрого піснями й танцями викликав щирі овації, а наприкінці ансамбль «Юркуци» з Вишівської Долини подарував високе пісенне українське та румунське мистецтво. Гуцульське народне гуляння об’єднало все село, бистряни й гості мали нагоду скуштувати вівчарські страви: сир, вурду, бриндзю, бануш, ягнятину.
Наступного дня відбулося посвячення овець отцем Іваном Юрчею. Настоятель бистрянської парафії о. Іван так розповідає про весняний обряд гуцульської міри: «З давніх-давен наші предки працювали лісорубами або вирощували худобу, забезпечуючи повсякденне життя. Майже кожна сім'я мала овець. Під час зими господарі тримали їх удома, а з приходом весни худібку збирали докупи до однієї стайні, де їх перебирав вівчар, який мав виганяти овець на високогірні пасовиська. На жаль, останнім часом міра не має те саме значення, як колись. Переважну частину дійства проводять довкола фестивалю, артистичної програми, але далі кажуть молитву за овець та вівчарів. Цього року я відправив цю молитву в Чорній Долині, у господаря-вівчара ІванаТуруса. Важливо, що наші люди далі зустрічаються цього дня у єдності та любові».
Гуцули в Румунії живуть по той бік кордону з Україною, в Південній Буковині та на Марамарощині. На Мараморощині лінгвісти визначили тільки три гуцульські села: Вишівська Долина, Бистрий і Красний. А на Південній Буковині, в горах є понад десять гуцульських сіл. Гуцули в Румунії, як і в Україні, духовно багаті й бережуть прабатьківські традиції.
Ось свідчення видатної гуцулки, колишнього радника міністерства культури Румунії Ярослави Колотило: «Гуцулів з Мараморощини не можна порівняти з гуцулами з Косова. Вони мають інший діалект. А рахівські гуцули такі самі, як наші. У нас збереглося чимало, але й багато пропало, наприклад, уже немає цимбалів. Трембіти й сопілки є. Вишивають менше, переважно хрестиком. У нашому селі збереглося лише 15 гуцульських кептарів, один з них є в музеї в Бухаресті. На жаль, нема гуцульського музею в Румунії, але у Вишівській Долині зберігся дім Гаврила Климпуша, лісоруба, поета. Він був самоуком, однак дуже розумною людиною. На його хаті ми встановили пам'ятну таблицю, там багато гуцульських виробів. Гуцули-автохтони мусять показати, що живуть на своїх землях, і тільки доля та історія розділили їх кордонами. На гуцулів Румунії треба дивитися, як на таких, що, слава Богу, збереглися, і треба їм допомогти, щоби зберігалися і надалі.
На Марамарощині ніколи не міняли українську Службу Божу на румунську. Досвід показує, що тільки там, де збережено віру, збереглася нація і її самобутність».
Румуни на Буковині знищили українську Церкву, переклали літургію румунською, тому молодь перестала говорити українською. На Марамарощині українці не корилися мадярам, а коли прийшла румунська влада, то гуцули твердо відстояли свої права на рідну мову, хоч це було нелегко.
На румунізацію українців впливає Румунська православна церква (богослужіння і проповіді майже повсюдно відбуваються лише румунською), розпорошеність і самоізоляція від інших країв українського поселення, тамтешня українська інтелігенція була залякана, зазнала переслідування режиму Чаушеску. Соціалістична Румунія робила все для того, щоб не комунікували між собою гуцули-українці Марамарощини та Закарпаття, Сучави й Буковини. Колючий дріт обабіч Тиси й Черемошу на десятиліття розділив гуцульські родини.
Від румунської революції 1989 року розпочалося національне й церковне відродження, однак розвивається воно дуже повільно через недостатню зацікавленість центрального уряду Румунії та місцевої влади, а також через недостатні зв'язки з материковою Україною, яка лише епізодично проявляє інтерес до цього гуцульського закутка.
Державний кордон України та Румунії проходить уздовж Тиси й не збігається з етнічним, тому в межах Румунії є до півсотні сіл, заселених українцями. Державний прапор України не побачиш в українських селах Марамарощини, хоча на сільрадах румунських сіл Закарпаття висять румунські триколори. На сцені в Бистрому назву фестивалю «Гуцульська міра» написали тільки румунською мовою, хоча 97 відсотків мешканців села — гуцули-українці.
Три дні на Марамарощині промайнули, мов одна мить, полишивши незабутні враження. Ми мешкали в доброзичливій гуцульській родині — в Анни та Йосипа Годинчуків в урочищі Рункул біля Вишівської Долини. Наспівалися й набувалися! Директори будинків культури Николай Марічєк і Василь Попович були нашими гідами.
Побували в сімох селах: Бастрий, Вишівська Долина, Красний, Кривий, Рускова, Рона, Поляни, у місті Сиготі. Безупину спілкувалися з гуцулами-ґаздами й ґаздиньками. Справжні патріоти краю: Дмитро Коренюк, Василь Дудчук, Юрій Москалюк, Николай Марічєк, Анна та Йосип Годинчуки, Василь Попович, Дмитро Голдіш, Петро та Юрій Пирожуки, Михайло Турус, Анна Луцак, Танасій та Ілона Ончі, Касіян Піцура, о. Іван Арделян, о. Іван Юрча, о. Петро Рагован — усі розповідали про свої села й міста, ділилися проблемами, розпитували про материкову Україну й Гуцульщину.
Вона, Україна, в боргу перед цими лицарями великого материка-Гуцулії, які крізь морок комуністичного мракобісся не втратили рідної мови, не зреклися прадідівської віри і прабатьківських традицій. За це їм — низький поклін і шана!
Марамарощина — Рахів — Львів
Олександр Масляник, Львівська газета