Серпень у розпалі, якраз гарний час, аби змінювати життя. І це не жарт, адже свою реальність можна щодня будувати по-своєму. Серед усієї рутини й купи клопотів можна віднайти свій острівець свободи, у цьому сприяють подорожі. Відтак пропонуємо історію сміливої ужгородки Лани Геворкян, яка автостопом подорожує світом. Зі своїм другом вона об’їздила всю Азію, ми спокусилися записати її пряму мову, публікуємо першу частину, може, це і вас надихне на відчайдушність...


Дуже хотілося, як і всім у молодому віці, поїздити по світу. Звісно, ресурсів для цього було недостатньо і я подумала, що на стільки країн, скільки я хочу об’їздити, мені не вистачить грошей, аби робити це нормальним способом. Я спробувала і зрозуміла, що тут річ не тільки у грошах, а й у тому, що іншим способом (подорожувати) мені вже нецікаво. Тому що відбувається дуже активне знайомство з людьми, з місцевим населенням країни і ніякі готелі, жодні літаки вам не покажуть саме цей побут, який можна побачити, спілкуючись безпосередньо з людьми.

Перша поїздка була в Індію, але там я подорожувала в основному на поїздах, тому що там складно, трішки небезпечно, але теж було екстремально, третій клас. Жили по Couchsurfing (йдеться про мережу, в якій можна знайти безкоштовне житло по всьому світу: www.couchsurfing.com), згідно якого люди можуть зупинятися в один одного, і теж дуже багато знайомилася із людьми. До Індії долетіла літаком. А ось уже рік чи два тому повернулася, то здійснювала подорожі автостопом одразу з Ужгорода.

Друга поїздка була у Грузію, Вірменію. Там уже все абсолютно було автостопом. Це дуже легко, там люди всі такі гостинні, зупиняються, годують, у гості запрошують.

Ці шістнадцять місяців (остання поїздка) — це переважно всі країни Азії. Ми виїхали з Ужгорода, а крайньою точкою, куди ми доїхали, був Китай. У той бік ми їхали через середню Азію — Киргизію, Таджикистан, Узбекистан, Монголію, Китай, потім ми спустилися на південь — В’єтнам, Лаос, Камбоджа, а вже по південній частині спускалися — через Індію, Малайзію, Пакистан. В Іран ми не отримали візу... Потім була Вірменія, Грузія, Туреччина.. І так, через Керченський пролив із Росії на паромі повернулися в Україну.


Про зміни у собі... Я сама про це багато думала. Я уже довго вдома, нікуди не їздила, якби повернулася у це місцеве життя, яке мені не подобається. Мені здається, що людина є віддзеркаленням того, що вона бачить навколо себе. І у подорожі виходить так, що тобі так багато людей допомагають, ти зустрічаєш тільки добро, тобі всі тільки дають-дають: їжу, тепло, дім... І у тебе самого від цього всього закінчуються погані думки й емоції, і ти сам починаєш нести тільки добро, ти стаєш відкритим. Я тоді була така як хіпі, просто всі для мене хороші, всіх люблю. Коли мені з дому писали, що є певні проблеми, то я казала, що нема жодних проблем узагалі, їх не існує, тому що тут люди мають останній шматок хліба і вони його віддають мені, вони це роблять від душі. Коли я була в Пакистані, то всі мені говорили про небезпеку... Там була одна історія, яка мені дуже запам’яталася. Ми зайшли у дуже бідне село, там вони реально сплять на вулиці, готують на вогні, село, як первісний музей. І ось у дівчинки були одні сережки — це все, що у неї було із дорогоцінного, і вона їх мені подарувала. Вона мене бачила вперше у житті. Це все дуже міняє відношення до людей.

Ці всі стереотипи — їх давно треба забути.


Ми на чому тільки не їхали: це була швидка допомога, бетономішалка, автобус, поліцейські машини, мотоцикли, трактор, всі види транспорту, словом. У камазах, ззаду, у кузові взагалі прекрасно їздити, коли тепла погода, вітер обвіває. Їздили і на конях, але не автостопом. Жили у горах, у циган, можна сказати, і вони нам давали кататися.

Взагалі не було неприємних випадків. Останній раз я подорожувала шістнадцять місяців без перерви, все цілком автостопом і жодного разу не було неприємних моментів. Я змінила близько 700 машин, вела такий підрахунок для себе, і жодна машина не була ... негативною. Одного разу таке було, що ми не сіли у машину, за всю поїздку таке було одного разу. Я просто відчула щось дивне у цій людині, у машині було двоє чоловіків, нічого в них не було страшного, але мені просто якось стало не по собі. Це було десь у районі Кавказу.


Я живу дуже бюджетно, я такий аскет, можна сказати. Я працюю дуже мало, збираю певну мінімальну суму і подорожую. Постійної роботи у мене нема. Скільки потрібно грошей, аби комфортно почуватися у подорожах я не знаю, тому що так як я подорожую — це не комфортно. За 16 місяців я витратила 1,5 тисячі доларів — це абсолютно на все, включаючи візи. У країні зупиняюся настільки довго, наскільки там цікаво. До того ж, віза завжди обмежує. В основному віза майже у всі країни дається на місяць.

Обов’язково розписували маршрут, адже суть у тому — безпечно чи ні. Якщо їхати будь-куди, наосліп, то, звісно, це небезпечно. У тому ж Пакистані є такі місця, куди навіть місцеві не їздять, а якщо ти такий думаєш, що красива дорога, поїду, то, звісно, з тобою може щось статися. Крім того, що треба вивчити, куди саме їхати, треба ще й знати, як поводитися. Якщо ти їдеш у країну й попередньо не вивчив її культуру, то у тебе однозначно будуть проблеми, ти маєш їх (місцеве населення) поважати й поводитися так, як прийнято там.

Це здається неправдою, але якщо ти вивчиш “добрий день” і “спасибі” їхньою мовою, то вони будуть зовсім по-іншому до тебе ставитися. Тому обов’язково п’ять—десять слів треба вивчити. Все одно якось виходило нормально спілкуватися із людьми. Коли ти місяць у країні, то вже знаєш цифри, слова “гарно”, “добре”, і так уже цими трьома словами ти можеш дуже багато-чого розповісти.

Я шукала інформацію в основному на сайті Кротова. Це ціла енциклопедія дуже відомого російського автостопера. Він пише лаконічно й доступно. Так є багато путівників, однак сьогодні вибрати інформацію з-поміж цього всього дуже складно. Рік готувалася до тієї тривалої подорожі. Зараз я би так довго не готувалася, тому що знаю певні моменти, які вже є для мене очевидними.

Щодо пошуку житла, то у великих містах — через Couchsurfing. А так, коли їдеш, то просто запитуєш, де можеш поставити намет й багато людей запрошують до себе ночувати. Це в основному у маленьких містечках, селах. Якщо десь страшно ставити намет або просто ніде, то можна постукати у певні двері, аби поставити намет на подвір’ї у межах господарства. Стукаєш у двері і питаєш, чи можна до ранку поставити намет. Ми завжди писали на папері їхньою мовою фрази про те, “чи можна поставити намет”, “ми підемо вранці”, “у нас нема грошей”...

Багаж треба брати мінімальний. Я навіть шнурки викидала, аби полегшити вагу речей. Бувало, що по 50 км йдеш вгору. Спальник, намет, білизну, капці — все. У моїй першій поїздці рюкзак важив 18 кг, а зараз у річну — 8 кг.


У людей переважно однакові питання, мовляв, куди ви їдете, чому ви не на автобусі, також вони люблять дуже багато розповідати про свою релігію. Ми вже і Коран прочитали, який нам подарували у дорозі. Всі їхні свята з ними святкували, люди дуже добрі й цікаво оповідають про свою культуру.

Всі люди нам говорили, аби ми більше не їздили автостопом, ось я хороший, вам пощастило, але загалом усі погані. А ще говорили, що “у нас, у країні не можна (йдеться про подорожі автостопом), всюди можна, а у нас не вийде”. І так у кожній країні говорили. Це неправда, всюди однаково. Людина може не знати слово “автостоп”, але вона розуміє, що тебе треба підвезти.

З наметом на два тижні зупинялися у Тибеті, я там вночі не знімала шапку й рукавиці. Не знімала рукавиць навіть, аби руки помити, бо там було дуже високо, холодно й ніде не було опалення. Як вони опалюють? Є залізний тазик із вугіллям і вони всією родиною сидять у куртках навколо нього і гріються — це і є все опалення.


Є первинні правила автостопу: треба розуміти, де ти стоїш. Це здається очевидним, але багато хто на це не звертає увагу. По-перше тебе має бути добре видно здалеку. По-друге, машині має бути зручно зупинитися, аби вона не створювала аварійної ситуації. Ти маєш бути вдягнений яскраво і спортивно, але, при цьому, не дуже багато, аби не виникало питань, чому ти не їдеш автобусом, але й не дуже обідрано, аби не думали, що ти бомж. У тебе має бути спортивний рюкзак, з якого стирчить каремат, у тебе у руках має бути карта. Ти у будь-якому разі не маєш бути у сонячних окулярах, коли ти стопиш машину, візуальний контакт дуже важливий. Не треба махати руками, скакати, просто тримати палець. Навіть, якщо машина проїхала, не варто їй услід жбурляти каміння чи плювати, бо дуже часто люди зупиняються далі й повертаються.


Найбільше запам’ятався Таджикистан. Там чудові гори і оскільки туристи його мало знають, то він не такий заїжджений, там є цей дух самобутності, він там найбільше відчувається, там чудові люди. І там, у Таджикистані за місяць ми жодного разу не поставили намет, оскільки щодня незнайомі люди запрошували нас до себе додому.

Я була в Грузії уже тоді, коли вона піднялася. Я вам скажу не свою думку, а думку людей, які там мешкають. Вони самі дуже задоволені... Я знайомилася там і з бідними, і з багатими, і вони всі дуже задоволені, вони були у захваті від усіх цих змін. Вони розповідали, що раніше у них багато-де не було електрики, води, дороги були жахливі, корупція всюди.

Одна країна мені не подобається — це Китай. Я просто не перетравлюю Китай. Там усе штучне, там культури вже ніякої не залишилося, все з пластику, люди всі пластикові, дуже погано. Там у національних парках дерева пластикові, каміння пластикове, реально. Там дуже багато людей, люди-люди, всюди люди, ти приходиш кудись відпочити, а там всюди люди, реклама повсюди. Там настільки багато пластику, що пачка печива у ще одній пачці, а кожне печивко у окремій пачці, і все печиво пластикове. Надто урбанізоване все. Кажуть, китайська культура, древня... Нічого вже там не залишилося, все перероблено, витоптано туристами, все оновлено, нічого там не відчувається.


Якщо ви їдете на відпочинок, то це зміцнює стосунки, подорожі — також, але коли ви тривалий термін їдете у таких жорстких умовах, то треба розуміти, що ви взагалі не розлучаєтеся ні на хвильку. У реальному житті ми ходимо на роботу, у гості, щось робимо окремо, а тут ви навіть у туалет не ходите окремо, грубо кажучи. Ти кожну секунду проводиш з цією людиною, якби ваші характери не збігалися, то все одно дуже важко... І ти більше вчишся себе контролювати.

Я вийшла заміж і вже з чоловіком плануємо їхати у Південну Америку. Ми наразі готуємося до цього.

Продовження читайте згодом


Евеліна Гурницька для Prozak,

фото з власного архіву Лани

Схожі новини

Негода в Азії забрала життя кількох сотень людей Українців у Польщі витісняють працівники з Азії (ФОТО) У Китаї закликають створити азіатський аналог НАТО Без Wi-Fi, проте зі здоровим духом: Пункт призначення - Усть-Чорна - Руська Мокра - Лопухово Як повезти із собою у подорож чотирилапого друга? (ВІДЕО) Подорож, яка торкнеться серця Босі мандрівники пройшли Закарпаття Як не завдати шкоди здоров'ю подорожуючи горами Нюанси переміщення тварин через кордон Закарпатців запрошують у безпечну прогулянку Чорнобилем