Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

«Силоміць можна чомусь навчити, але заодно в учнів може народитися ненависть до життя»

5 жовтня 2015 р., 16:02

Так вважає закарпатський педагог Іван Лазар.

Закарпатська педагогіка починалася аж ніяк не з радянських часів. Згадаймо О.Духновича, серце якого завжди боліло за тим, аби його народ був освіченим, а отже, мав власну гідність. Або ж титанічну працю о.Августина Волошина. Чи Олександра Маркуша, часописи яких зігрівають і душу сучасників. Але ж маємо не тільки славних попередників, а й талановитих сучасних педагогів. А сьогодні, напередодні Дня вчителя, особливо хочеться виокремити тих, яким довелося працювати, коли одна держава зникла, а нова ще не набрала сили. Серед них – Іван Лазар.

 

МЕТОДИКА – ТАКА РІЧ, ЯКУ ЗА КНИЖКОЮ ВИВЧИТИ ВАЖКО

Родом Іван Васильович із Мукачівщини, із села Гандеровиця. Педагог вважає великим подарунком долі те, що його першим учителем став Олександр Ромжа. Це той, якого у школі з пошаною називали «січовиком». Бо перебував у вирі подій, що стосувалися Карпатської України.

«Яскравим спогадом залишився у мешканців села короткий час Карпатської України, – згадує Іван Лазар. – У школі молодь шила синьо-жовтий прапор, тканину для якого довго шукали. На чолі з Олександром Ромжею колоною йшли до Залужжя, де був розташований нотаріальний уряд кількох сіл, на святковий захід». Але нелегка доля судилася цьому сільському вчителеві. Коли він вирішив перебратися до Чехії, щоб вступити до легіону Людвіка Свободи, його схопили радянські військові. Тож довелося Олександру Ромжі ще й відбудовувати шахти на Донеччині. Поряд, від злигоднів, люди горіли як сірники. Повернувся додому тільки в останній день далекого 1945-го. Вдома якраз готувалися до Різдва. Худого виснаженого чоловіка родина впізнала тільки за голосом.


Але педагогічний хист Олександра Ромжі та багатьох інших вчителів школи став вирішальним і в долі Івана Лазаря. Та ще трохи було в цьому виборі й родинного. Адже ще й стрий працював у Нанківській школі Хустського району. До речі, теж – Іван Лазар. Енергійний, життєрадісний, розмовляв дуже гарною мовою. Коли приїжджав до своєї матері – бабусі Івана, не можна було не помітити, яким великим авторитетом є ця надзвичайно світла людина для дітлахів. Він закінчив пед­училище і фактично проклав дорогу для сільських дітей до вчительської професії.

На той час в Мукачівському педучилищі був великий конкурс, але Іван Лазар із цим впорався. Тут викладали справжні педагоги, які працювали раніше в мукачівській учительській семінарії. Тому, коли вступив до інституту, вже прекрасно знався на методиці. Бо ці знання дало йому якраз училище. Та й сьогодні переконаний, що методика – така річ, яку за книжкою важко вивчити, тут тільки практика допоможе. Тому й сьогодні, коли буває в Мукачеві, намагається не оминати цієї будівлі. Бодай подихати цим повітрям, сповненим добрих спогадів.

А от після закінчення училища почав працювати вихователем у гірській Воловеччині – у Нижньоворітській школі-інтернаті. Це була сильна школа, і можна вважати, що молодому фахівцю поталанило. Туди поїхало багато молоді із низинних районів, зокрема і з Мукачівщини. Був якраз серпневий дощовий день – туман, гори, прохолода. Керівник райвно бачить, як пригнічено сприймають цю погоду молоді кадри, і каже: «Я теж колись прийшов сюди засмученим, але залишився тут на все життя».

А потім була армія. Пропонували залишитися там і надалі, але Івана Лазаря більше цікавило цивільне життя. А коли випало поїхати у відрядження в Івано-Франківськ, то місто йому дуже сподобалося. Тож вирішив вступити до педагогічного інституту ім. Василя Стефаника.

Але вже після першого курсу інтерес до навчання втратив. Тим більше, що не хотілося обтяжувати батьків і брати від них гроші. Бо стипендії на життя не вистачало. Тому вирішив перевестися на заочне відділення. Підійшов із цією проблемою до проректора наприкінці червня. А він питає: «Що, не здав сесії?». Студент показав залікову, а там всі оцінки – відмінно. Тож тоді йому так і не дозволили відмовитися від стаціонару.

Щоправда, щоб втриматися на плаву, кожне літо йшов на заробітки. Доводилося зранку до ночі на палючому сонці складати в скирти сіно. І хоч це виснажувало добряче, але й гроші були серйозні – річна зарплата вчителя, а ще й міх зерна.

В педінституті його зачепило те, що там казали, ніби із Закарпаття приходять слабкі вступники. Потім зрозумів, що це тому, бо туди більше йшли заочники. Але Іван разом із ще двома закарпатками довів, що це зовсім не так. Був старостою курсу, – в студентській ієрархії це важило багато. А після закінчення йому запропонували залишитися в аспірантурі. На той час уже був одружений, тож повернувся додому.

СВОЮ КАР’ЄРУ ПОЧАВ ІЗ «ПАНСЬКОЇ» ШКОЛИ

І от почалося вчителювання в Ужгороді – спочатку в середній школі №3. Тут він, незважаючи на молодість, пропонує дещо з власної методики викладання. А у далекі 80-ті, до речі, першим серед ужгородських педагогів, розробив систему тестових завдань. Це тоді сприймалося добре. А оскільки якраз комп’ютери увійшли в життя, тому давалися такі новаторські речі легко.

А взагалі, третя шкода вважалася «панською». Навіть у райвно його про це попередили. Та й справді, там вчилися діти всеможливих можновладців. Наприклад, в одного батько – секретар обкому партії, в іншого – начальник міліції.

Коли почалася перебудова, то все нове схоплювалося на льоту. Іван Лазар запропонував тоді ввести п’ятиденки замість шестиденки. Обговорили це на батьківських зборах. Дуже «просунуті» люди – батьки учнів Івана Васильовича – сприйняли це позитивно. Та й справді, це трохи розвантажило школярів. Адже діти вчилися тоді і в другу зміну. Початкові класи одразу перейшли на такий ритм, а потім приєдналася і решта.

А ще було те, що й дотепер дивує. А тоді видавалося зовсім звичним. У школі вчителювало багато чоловіків. Не двоє-троє, а стільки, що була навіть своя футбольна команда! «Прикро, що дев’яності роки вимели зі школи майже всіх чоловіків, – каже Іван Лазар. – І це велика психологічна проблема і для вчителів, і для батьків».

А от напередодні нового навчального 1989 року Іван Васильович стає заступником директора з навчально-виховної роботи в Ужгородській середній школі №4. Це були бурхливі роки самоусвідомлення українського народу. Тож у той час Іван Лазар долучається до роботи міського товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка. А також працював редактором самвидавської газети «Добрий День». Це були неймовірні роки, панувала ейфорія від того, що Україна стала незалежною. У четвертій школі на той час відбулася зміна поколінь. Здебільшого тут працювали 30—40-річні, тож ідей було безліч.

А от у 1991 році Івану Лазарю пропонують стати директором Ужгородської СШ №9. Ці роки чимсь нагадували теперішні. Криза, брак коштів, невдоволення, розпач. «Одні батьки боялися, що я буду все ламати, – згадує Іван Васильович. – Інші хотіли, щоб школа якнайшвидше перейшла на українську мову».

Але школа сформувалася здебільшого із приїжджих, деякі з яких зовсім не знали української. І директор зрозумів, що вони психологічно не готові до такого кроку. Та й фахово теж, адже їм потрібні були відповідні підручники.

Тож від директора тоді відвернулася частина патріотично налаштованих батьків. Близько півсотні з них забрала своїх дітей із школи. Та все ж Іван Лазар вирішив, що українські класи треба відкривати поступово. І з часом їх стало більше.

А згодом йому випало керувати школою нового типу «Радість». Тут треба було налагоджувати навчальний процес – словом, банальні речі. А вже невдовзі запросили в інститут післядипломної практики. Але Іван Васильович подумав: тож усі вважатимуть, що я не справився і тікаю від проблем. Тому залишився в «Радості». Але пізніше все ж згодився на нову пропозицію.

І ось вже понад десятиліття він – у Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти.

ВСІ ЗНАЮТЬ, КОЛИ РЕФОРМИ ПОЧИНАЮТЬСЯ, АЛЕ НЕ ЗНАЮТЬ, КОЛИ ВОНИ ЗАКІНЧУЮТЬСЯ

– Щоб бути вчителем, треба насамперед бути цікавою людиною, – вважає Іван Васильович. – Бо силоміць, звичайно, можна чомусь навчити. Але заодно може й зруйнуватися дитяча душа, народитися ненависть до життя. Тому в навчанні потрібна легкість, потрібна гра, щоб школярі самі цим захопилися. Хоча дається все це тільки завдяки знанням.

Сьогодні школа потребує оновлення, і пропозицій тут більше, ніж достатньо. Адже є такий філософсько-побутовий вислів: всі знають, коли реформи починаються, але не знають, коли вони закінчуються. Але позитивні зміни мають охопити всю освіту: і початкову, і середню ланку, і найвищу. Бо якщо братися за вищу, а у середній зробити тільки косметичний ремонт, нічого не вийде, переконаний Іван Васильович. І методика потрібна не пасивна, а активна.

«Бо коли колеги, – каже, – сьогодні викладають фізику за знаннями ХІХ століття, з якимись елементами сучасних надбань, то це біда. До того ж, діти зараз перевантажені інформацією. Витримують по 6-8 уроків, а на домашні завдання їх уже не вистачає».

Що ж до ЗНО, то Іван Лазар вважає великим позитивом незалежність, яку закладено в його основу. Бо зникає суб’єктивність, коли вчителі, через якісь конфлікти або ж навпаки – з доброзичливості, ставлять учням невідповідні оцінки.

Проте проблем у нашій шкільній освіті ще дуже багато. «І це добре, – вважає педагог. – Коли б усе було усталеним, буквально все продуманим заздалегідь, життя стало б нецікавим. А отже, ми й не мали б жодних стимулів для розвитку...».

Мар’яна НЕЙМЕТ, газета "Новини Закарпаття"


Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com