Молода родина переселенців перебралася до Мукачева з Донецької області досить пізно. Рятували тоді, перш за все, дітей. Зараз вони самі на волонтерських засадах допомагають таким же людям зі Сходу і вірять, що їх життя на новому місці поволі налагодиться.
Чи можете розповісти трохи про свій переїзд?Віта: Ми тут рік уже. 6 вересня 2014 ми переїхали до Мукачева. Думали, що почекаємо трохи, що місто звільнять і повернемося додому. Поїхали на початку серпня з рідного міста, подорожували майже місяць, а потім нічого не сталося, тому переїхали вже сюди.
Ви досить пізно виїхали..
В.: У нас почали 10-го десь бомбити у місті, то ми поїхали спочатку на море. Думали, почекаємо трохи і повернемося. Але нічого не змінилося за цей час...
Чому обрали саме Мукачево?В.: Ну, у нас тут моєї сестри чоловіка тітка. От вони перші поїхали сюди у липні. Потім вони нас покликали, сказали, що тут дітей не їдять, “бандерів” немає, можна їхати. Ми повірили їм на слово. Окрім того крилатою для нашої родини стала фраза: “Мечтали здесь отдохнуть, теперь ми здесь живем”.
Микола: Ми завжди хотіли тут побувати. Були і у Криму, і навіть на Кавказі. Хотілося і сюди приїхати відпочити, помилуватися, все-таки гори. Але так Господь вирішив, що ми тут живемо. А стосовно “бандерівців, то насправді ми знали з самого початку, що всі ці республіки, до прикладу, ДНР, нічим хорошим не закінчаться. Що це все дорога в нікуди. Переживали за Україну, звичайно. Навіть з самого початку, коли ще Майдан почався, особисто я розумів всіх тих людей, які там були, які хотіли змінити щось у структурі влади. Бо все настільки заглибилося у цю корупцію, настільки цією мережею покрило, цими політичними партіями, які ми всі знаємо... Це було неправильно. І людям це настільки обридло, що хотілося у Європу. Мотиви були правильні. Можливо, не ті методи, але то вже минуле. Революція, так революція. І потім пішло-поїхало. Звичайно, там вже у Донецьку давно це все готувалося. Тут просто так сильно про це не знали. Була перестановка у владі, і всім було не до Донбасу. А там вже були всі ці лозунги у соцмережах, і ми знали, що це готується уже. Просто Києву ніколи було до того. Тоді ж Крим стався, ним ще займалися, не знали, що робити з півостровом. І хтось скористався, всі знаємо хто, зручним випадком, і відбулося все.
Мабуть, велику роль зіграла пропаганда. Чи може менталітет?М.: Менталітет, звісно, дуже різний. У нас люди більше дивилися на Росію, бо поряд з кордоном, і спілкувалися. Весь час дивилися у бік РФ. Тому там люди, відсотків 50%, підтримували її. А друга половина, звичайно, підтримувала Україну. Але через те, що у страху жили, через ці події, які людей загнали у той самий страх, боялися навіть яку-небудь українську символіку одягнути. Навіть за український прапор на футболці могло все що завгодно трапитися. Страшні речі. Що можна сказати про місто, якщо нема міліції, нема прокуратури, нема жодної влади взагалі? Просто міста стоять у хаосі, люди ходять воєнні з автоматами, хапають все. Ну те, що позабирали все і у всіх, це ясно. Ми бачили це все і розуміли, що ні до чого доброго це не доведе. Зарплат нема... А до чого це призвело врешті? Люди пробували надіятися, що хтось допоможе, та ж Росія навіть. Та ясно, що ніхто нічого, у кожного там були свої інтереси і цілі. Я взагалі люблю Україну, і моя дружина любить. Тому ми тут. Хоча у нас переважна кількість, процентів 80-90, родичів у Росії. У мене рідна сестра там живе. Мені до неї було 400 км. Але я приїхав сюди, майже за 2000 км. Не скажу, що я такий гарячий патріот. Ясна річ, патріоти, мабуть, скажуть, що вони там гинуть. Але я приїхав зараз, бо маю відповідальність перед своєю родиною. У нас діти... Так, можна було піти туди відстоювати інтереси і загинути. Але ж діти, яким ніде жити, ніде вчитися... Так і приїхали. Бо треба було попіклуватися за них. Про себе у такі моменти вже особливо і не думаєш.
Спілкуєтеся зараз із сестрою?М.: Ну, зараз складно, звичайно. Стараємося не торкатися всіх цих тем. Зрозуміло, що там пропаганда йде дуже сильна з російського телебачення, дуже сильна. Там на таку силу поставлено це... І люди постійно дивляться. Плюс ще, Україна, буває, підкидає їм тему для розмови, як у тій же ВРУ. А вони це розкручують так! Для них же це як цукерку дати, для того російського ТВ.
В.: Я пам'ятаю, як це було, коли ми вже сюди приїхали. Подзвонили тоді з Росії, розмовляв Коля з сестрою. Вона сказала йому, що не розуміє, що твориться між Україною і Росією. “Але ти мій брат, я твоя сестра, я люблю тебе. Давай ми будемо спілкуватися, але не говорити про політику. Мені все одно, що там ділять чи не ділять, - ти мій брат. Є сім'я, є відношення.” Якось так одразу це питання поставили і ми не розмовляємо про політику, лише там погода, як здоров'я, як робота, таке.
Практично всі переселенці скаржаться на проблему з житлом, Як вирішуєте її?
М.: Так, це найперша проблема, тому що його нема.
В.: Свого нема. Мусиш платити оренду, з комунальними це зараз десь три тисячі то буде. А це багато. Якщо мінімальна зарплата по Україні 1300, то потрібно працювати за трьох.
М.: Так, навіть у центр зайнятості я звертався. Мені кажуть, що тут зарплата півтори-дві тисячі гривень. Ну може 2500. Бо я вже з півроку на біржі, мені дають всі ці роздруківки. Там максимум, що я бачив дійсно 2,5 тисячі. А я кажу: “Ви розумієте, та мені за квартиру тільки треба декілька тисяч. Я не зможу жити, це нереально”.
В.: Ми три квартири змінили вже тут. Це третя, Ну слава Богу, живемо потроху. Трохи пристосувалися. Діти до школи пішли. Маленька вже у перший клас пішла тут, подобається їй, розмовляє українською, все зрозуміло. Що більше говорити про квартиру. Платимо оренду та й все.
М.: Сподіваємося на краще, що все зміниться.
Що вам на Закарпатті подобається а що не дуже?
В.: Гори.
М.: Природа. Ну взагалі дуже красиво. У Донецькій області такого нема. Дуже гарне місто, таке старовинне.
В.: Люди більш виховані. Може, їх не так багато, як у нас, але виховані. Європа теж дає свою ознаки.
М.: Так, дуже приємно спілкуватися. Ми українською говоримо, а по-закарпатськи не дуже. Але всі ставляться з таким розумінням. Ми, в основному, ні про кого погано не подумали. Бо перше питання у всіх: як вам тут у нас. А друге одразу кажуть: “Ну ми ж не такі, як вам говорили. Тут нема фашизму. Так, у нас може зустрічаються люди, але це одиниці, котрі націоналісти. Ми їх самі не дуже любимо. Бувають інциденти певні, але ми їх не підтримуємо”. І це дійсно так. Ми бачимо, що тут більш дружелюбний народ, комунікабельний. І скільки ми людей зустрічали по мірі можливості намагаються допомогти Хто чим.
Як вам закарпатська кава?
В.: Багато кави. А мій чоловік все каже, що багато кави не буває.
М.: Чув, тут жартують, якби не кава, то і діти би не народжувались. Тут увесь час кажуть: “Пішли на каву”, завжди і всюди, у будь-яких випадках. У нас такого не було.
В.: Ще про закарпатську каву ми чули інший жарт. От як у Біблії написано: “Спочатку було слово”, а у Мукачеві кажуть, що “Спочатку була кава”.
За чим сумуєте, що залишили на малій Батьківщині?
В.: За квартирою. Ну не те, що сумуємо, але якщо б вона тут була..
М.: Звичайно, і у мене, і у дружини моєї бізнес був. Але приходить момент, коли переосмислюєш духовні цінності, коли розумієш, що потрібно завжди цінувати те, що є зараз. От у певний момент, люди не можуть повірити, ти встаєш і у тебе нема нічого. Одна сумка за плечима і все. Нема ні роботи, ні хати, нічого. І ти навіть не знаєш, куди влаштувати дітей, як це буде, до кого звернутися. Тому я кажу: цінуйте, те що у вас зараз. Живете у такому прекрасному місті, маєте роботу. Слава Богу. Просто іноді людям властиво трохи поскаржитися на владу там, на зарплати малі, на ціни великі. Цінувати, жити, радіти. От ми починаємо, можна сказати, життя з нової сторінки. Так можна впасти у депресію, якщо постійно обертатися назад і дивитися на те, що було. Треба дивитися вперед на те, що, можливо, буде. Інакше ніяк. Якщо дивитися назад, ти просто не проживеш.
Підтримуєте контакти з іншими переселенцями?
В.: Я представник ГО “Закарпаття-Донбас” у Мукачеві, познайомилася вже тут з цими людьми, які заснували її в Ужгороді. Тому спілкуюся, звичайно, з усіма.
М.: Є люди, які активні і можуть організувати тих людей, яким дійсно складно. Вони, можливо, скромні і не можуть звернутися кудись-там. То ми їм допомагаємо. Бо і самі у такій ситуації. Стараємося організувати, допомогти одягом, продуктами. Але знову ж таки ми просимо, ходимо. Все на волонтерських засадах. Просимо у місцевої влади, якихось-там спонсорів, щоб допомогли, хто чим може. От була акція “Збери дитину до школи”. Бо людям складно купити ті ж самі форму, зошити, підручники. На щастя, багато людей відгукнулося, допомогло. От цим і займається організація.
В.: Із Харкова також допомагають. Там “Станція Харків” є, організація переселенців. От ми теж маємо бажання донести до людей, до спільноти, влади, що є переселенці. Якщо порівнювати з Харковом, то нас небагато. Але 4 тисячі для Закарпаття, для населення, яке тут живе, це дуже багато. Якщо Харків - це місто мільйонник і там зареєстровано 100 тисяч, то тут самі розумієте.
Які люди найчастіше звертаються за допомогою?
В.: Більш за все з дітьми. Є просто різні долі, різні люди і різні ситуації. Є одинокі жінки, є пенсіонери-одинаки, котрі дійсно самі мають платити за оренду, їжу, одяг. Є різні. Коли приїхали до когось люди-переселенці, ми також не відмовляємо їм. Але є люди і такі, які приїхали, вважайте, ні до кого. Найчастіше приходять родини, де одна чи дві дитини. Бо багатодітні більше отримують допомоги. І від держави, і від спонсорів.
Багато волонтерів працює у мукачівському центрі?
В.: Ні, небагато. Але у нас є такі люди, які допомагають постійно. Коли ми отримуємо щось-там, якісь посилки, то я можу подзвонити, а вони заберуть. Є люди, котрі знаходяться у центрі. Ми працюємо за графіком понеділок-четвер з 12 до 17 години. Там дві жінки сидять. Є такі, що просто приходять. Коли надаєш людям хорошу допомогу, то вони питають, чим я можу вам допомогти? Це теж спрацьовує і люди так тягнуться. Потроху ми даємо можливість їм реалізуватися.
Скільки людей приходить до центру, скажімо, за день?
В.: За день ми приймаємо десь 20 сімей. Потрохи розповідаємо про центр, щоб люди знали, куди звертатися. Місцева влада надала нам приміщення, там охорона є тощо.
Як держава допомагає вашій сім’ю або ж центру у цілому?
В.: Наша родина має допомогу за ст. 505. То допомога на дітей, тому що ми не працюємо поки.
Додасте що-небудь?
М.: Наостанок хотілося б сказати, щоб люди дійсно зверталися, якщо потребують допомоги. Може, там похилого віку.
В.: І взагалі всі. Бо одяг купляти дорого, а у центрі він буває добрий.
М.: Можливо, запросили б ще людей, які не байдужі до долі переселенців. Ми завжди раді бачити спонсорів у нас. І ще одна думка, яку варто підкреслити: люди не втрачають ні надій, ні Україну. Вірять, що у них є майбутнє. Багато хто не перекреслює те минуле життя, але вони стараються знайти якийсь новий шлях. Це важко, але люди дивляться на світ з оптимізмом.
Контакти волонтерів у Мукачеві:
м. Мукачево, Ужгородська 17 (територія Комбінату благоустрою)
Відчинено 12.00-17.00 (крім вихідних)
https://vk.com/club95067122
https://www.facebook.com/zakarpattiadonbas?fref=ts
Ярина Денисюк
Публікацію підготовано у рамках проекту «Переселенці на Закарпатті: життя без стереотипів» Ужгородського прес-клубу за підтримки програми «У-Медіа»