8 листопада в Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі імені братів Шерегіїв відбудеться довгоочікувана прем’єра вистави "В Парижі гарне літо" за п’єсою Олександра Гавроша.
Поки проводяться завершальні репетиції, ми вирішили задати декілька запитань авторові "інтелігентної драми" (так означено жанр вистави).
- Пане Олександре, як народився задум написати про Адальберта Ерделі?- Ерделі, без сумніву, входить у десятку найвідоміших закарпатців. Але повноцінно ми його відкриваємо лише зараз. Величезне осмислення цієї потужної постаті дають його щоденники та автобіографічна проза. Без неї Ерделі не зрозуміти. Коли я прочитав цей матеріал, то побачив, що він просто проситься на сцену. П’єса "В Парижі гарне літо…" стала лауреатом "Коронації слова". Її надрукував журнал "Київська Русь". Згодом, прочитавши нові документи, я її значно розширив. І саме цей варіант подав на конкурс закарпатської драми, який торік оголосив наш муздрамтеатр. Її визнали переможницею і взялися за постановку.
- То яким постає у вашій п’єсі Ерделі?- Я описав найдраматичніші моменти в житті художника: перебування в Німеччині, Франції та останній рік життя відомого майстра. Його доля надзвичайно закручена. Він зазнав як злетів, так і стрімких падінь. В один момент почував себе багачем, а в наступний – не мав навіть що їсти. Головний конфлікт твору – постійний вибір, який завжди стоїть перед митцем: залишатися собою чи стати таким, як усі.
- Над виставою працює головний режисер театру Анатолій Філіппов. Він же зіграє й головну роль…- Так, він гратиме Маестро в останній рік життя. Слід наголосити, що "В Парижі гарне літо" – це художній твір. Тому ніде в тексті ви не зустрінете прізвище Ерделі, хоча п’єса написана за його щоденниками. Наш відомий земляк є тільки прототипом головного героя. Бо ж насправді подібні проблеми постають ужитті багатьох творчих людей. Генії часто помирали в бідності і невизнанні.
- З яким настроєм очікуєте день прем’єри?- Ставити біографічні вистави надзвичайно складно і відповідально. Тому, ясна річ, хвилювання буде чимале. Але вже у самій спробі показати на сцені нашого видатного земляка слід бачити непересічну культурну подію. Я, до речі, зараз навіть не пригадаю спектаклів про художників (Шевченка ми все-таки сприймаємо більше як письменника). Якщо такі вистави є, то це – велика рідкість, бо художник мовить кольорами чи лініями, а в основі театрального мистецтва лежить слово. Тому муздрамтеатр заслуговує вже на похвалу за сміливість. Хто ж буде пропагувати закарпатців, як не ми самі?