Сюди найшвидше злітаються новини, тут відбуваються цікаві презентації. Зрештою, тут ще можна віднайти крихти справжнього хліба – літературні видання, які дивом знаходять шлях у бібліотеку. А ще кожна книга Надії Панчук – очікування радісного свята, яке неодмінно має настати.
Пані Надіє, ваші новели про дитинство пронизують справжністю. Мабуть, багато моментів залишилося поза ними.— Це були ті роки, коли всіх, хто не міг з якихось причин працювати деінде, відправляли в село. А в нашому селі – нова школа. Тут виник, можна сказати, конкурс. І до нас, зрозуміло, що не без винятку, потрапляли дуже хороші вчителі. Починаючи з директора, якого неспроста з Києва відправили сюди. І він нам говорив якісь дуже важливі речі – так, поміж програмою. Він закінчив університет і це було його перше призначення – директором у школу, яку треба було добудувати. Йому було всього десь років 26, і він це все потягнув. Іван Отрощенко, до того ж, викладав у нас українську літературу.
А от історій вистачало. Була в нас одна вчителька, всього років на три—чотири старша від нас. Вона славилася мистецтвом розповідати кіно. Існував тоді такий жанр. І вона ним володіла прекрасно. Але обіцяла, що розповідатиме нам тільки після рядків кукурудзи, які треба було виполоти. Тобто, виконати норму. Це ж хрущовські часи. Кукурудза тоді була головним персонажем. Таким чином вона нас заохочувала до праці.
А наша однокласниця Віра цим моментом скористалися. Вона зі своєю сусідкою, яка добре малювала, зробила карикатуру на цю вчительку. Нібито вона заважає школярам полоти кукурудзу. І це все впало на мене, тому що я вміла малювати. Вчителі на мене накинулися: як ти могла! Та, котра справді це зробила, допомогла Вірі з малюванням, вчилася в педучилищі. Вона виявилася нашою далекою родичкою. Тож правда випливла на поверхню. Наш класний керівник сказав Вірі: ти повинна сама в цьому признатися. Віра довго не могла зважитися. І от це відбулося на випускному. Такий несподіваний момент дорослішання.
Щодо мене, то теж всіляке траплялося. В одного вчителя я якось кинула чорнильницею. По-перше, сам він не знав математику, яку викладав. А на уроці я якось повернулася до однокласників і про щось із ними говорила. І тут він виголошує величезну тираду, нібито це я за хлопцями дивлюся. Я й жбурнула в нього чорнильницею, щоправда, та пролетіла мимо. І, уявіть собі, через кілька тижнів він у іншій школі працював. За мене тоді вступилися учні. Тож моя чорнильниця спрацювала.
Бувало й таке, що приходить хімік на урок. Приніс реактиви і кудись зник. Він хімію не знав. Це були якраз такі винятки щодо добрих вчителів. Єдине, що він знав на відмінно і дуже любив, це… різати свиней. Теж, по-своєму, хімія. А в усьому іншому, що не стосувалося свиней, він був дуже недалеким. Ну, наприклад, казав, що Менделєєв в основному народився в Москві. То, питається: а частково – де? Я підійшла до цих реактивів. І мені раптом стало дуже цікаво: а якщо оце кинути туди, то буде що? Школа вціліла, але дим був густого фіолетового кольору.
А вищу освіту ви здобували в Харкові. Це були бурхливі часи пізнання світу, особливо молоддю…— Я вчилася в оточенні режисерів. А що може запропонувати майбутній режисер? Контрамарку. А якщо йдеться про кілька майбутніх режисерів? То це значить, що можна обійти всі театри і побачити всі прем’єри. Справді, дуже насиченим було моє студентське життя.
Найцікавіше, що мене ледь не відрахували з інституту. Якось один такий собі земляк Горбачова зацікавився моєю скромною особою. Але після того, як він прочитав мені напам’ять Горського «Девушка и смерть», він мене розчарував зовсім. Проте його зачепило, чого це його не сприймаю. І от я біжу бурсацьким спуском. Цей Юра хапає мене, заводить в одну порожню аудиторію і стільцем закриває двері. А тоді питає: «Чому ти мене не помічаєш?». В цій маленькій аудиторії мав зараз відбутися факультатив. Студенти рвуться, бо ось-ось заняття мають початися. А він усе мене допікає своїм: чому та чому? І раптом двері відчиняються. А в аудиторії – ми. І от почалося розслідування: чому ми були вдвох? Що ми там робили? Хоча ми не робили нічого, окрім того, що сварилися. Було з цього приводу навіть засідання інститутське.
А взагалі, я була нетрадиційною студенткою. Могла посваритися з викладачем. Був у нас один такий викладач педагогіки, дуже старенький. Розумію, що його варто було пошкодувати. Йому треба було розказувати на екзамені саме те, що він диктував зі свого конспекту. Якісь там принципи педагогіки. А мені хотілося розповісти не так, як він, а інакше. Тож тоді я вийшла із аудиторії і епіграму на нього написала. І, звичайно, теж була проблема.
Ви писали вірші дуже давно. Чому так довго не наважувалися показувати їх загалу?– У студентські роки я спробувала робити дві справи одразу. Освоїла друкарську машинку і почала друкувати на ній свої вірші. Одна викладачка застала мене за цим «злочином». Вона продивилася рядки і сказала: «Це можна друкувати». Мене не влаштувала така формула. От якби вона сказала – треба, а то ж – можна… Тоді писали буквально всі. Особливо в таких містах, як Харків. Тут Роберт Третьяков, тут Євтушенко приїжджає, всі навколо пишуть, всі читають. Якщо на вечір поезії збирався здоровенний зал Харківського політеху, то можна уявити собі, що це було. Тепер навіть не знаю, щоб якийсь поет зібрав такий зал. І мені здавалося, що мене просто несе ця хвиля. А в мою першу книжку зі студентських часів пішов один або два вірші. Взагалі перші вірші в мене були такі правильні-правильні. Не в політичному смислі. Я ніколи не пробувала писати громадянську лірику. А щодо версифікації. Тому мені захотілося їх ізсередини підривати.
Наскільки цікаво було жити в тому часі і наскільки в цьому? Адже багато хто жалкує за минулим.
— При всій тій кризі, яку маємо зараз, я не хочу, щоб той час повернувся. Все, що маємо зараз, воно вже й тоді було. Просто мало інші форми. Бо люди – ті ж самі. І люди не надто змінюються.
Вважаю, що вам дуже поталанило, що опинилися в бібліотеці. Тут можна виловити те, що середньостатистичному читачеві коштує неймовірних зусиль.
— Я ж бібліотекар. І мене навчили шукати. І це все треба було так вишукувати! Добре, що тоді існував МБА – міжбібліотечний абонемент. От, наприклад, якийсь аспірант замовляє Фройда. Ми звертаємося в Ленінградську бібліотеку. Деколи матеріли приходили на плівках, а деколи самою книжко. І за той час, коли аспірант втомлювався від трудів щоденних, можна було все це почитати. Відділ іноземної літератури мав цікаві видання. Як-от польський журнал «Проект». Він давав зріз не тільки польських культурних подій, а й відкривав віконечко — що відбувається в Європі. Дуже добрий був журнал «Декоративное искусство». «Вопросы литературы». «Новый мир» тоді був пристойним журналом. Навіть, коли звідти пішов Твардовський, вони ще тримали марку. «Иностранную литературу» можна було читати. Або ж ленінградська «Аврора» такі часом фокуси викидала! Був прекрасний журнал «Литературная Грузия», російськомовний часопис в Естонії. Я вже не кажу, що в людей ще існували старі бібліотеки. І там теж можна було багато чого накопати. А ще хтось привозив якісь книжки із закордонної поїздки.
Так, «Декоративное искусство» давало картинку або розлогу цитату, і тут же нібито – негативна оцінка. Але ці цитати – це вже була насолода. Тож читацьке меню було тоді дуже скупе.
Не жалкуєте, що не працюєте з інтернетом? Це ж теж своєрідна велика бібліотека.— Я подружилася з друзями комп’ютера. Вони мені у всьому допомагають.
А пишеться найбільше де?
— Пишеться там, де застане. Буває, що ходить за тобою проза. У мене ж є власне озеро. Ну, майже так, як у Межигір’ї. Там ходять отакенні коти, там плавають качки. Єдине, що там страусів нема. Все решта в мене є.
І таки правда, Надія Панчук каже чистісіньку правду:
Ось і жадана тиша…
Змовницький помах крил…
Те, що ці крила пишуть,
Час іще нам не відкрив.
Це слова із книжки поетеси «Під небом», яка щойно побачила світ. Привітаймо її та себе з новими сторінками справжнього дива.
Марина БОДНАР