Щороку в четверту суботу листопада, а цьогоріч це 28 листопада, в Україні вшановують пам’ять жертв голодоморів. Нагадаємо, що їх в Україні у минулому сторіччі було три.
У 1921–1923 рр. сталося масове вбивство корінного українського населення з ознаками етнічної чистки через мор голодом, головно у південних областях України. Найбільш масовий голодомор комуністичний сталінський режим організував у 1932–1933 роках. Тоді пішли з життя понад 6 мільйонів українців. Третій голодомор, який влаштувала народам СРСР комуністична диктатура, стався у повоєнних 1946–1947 роках. Спричинений він був не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам в соціалістичному таборі. Так, 1946 року з СРСР було вивезено 350 тисяч тонн зерна до Румунії, у 1947 — 600 тисяч тонн до Чехословаччини, а Польща за тих два роки отримала з Радянського Союзу 900 тисяч тонн хліба. Тим часом у Молдові, Бессарабії й південних областях України шаленів голод. Лише у першому півріччі 1947 року було офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства.
На щастя, закарпатці, які 1944 року стали громадянами Радянського Союзу, жахіть голоду не відчули, але побачили різницю між «буржуазними» режимами і новим «світлим» майбутнім.
«Новини Закарпаття» поцікавилися у корінної ужгородки Ганни Лазорик (народжена 1935 року, дівоче прізвище — Сенгетовська) про те, як жилося людям у нашому краї у воєнні та повоєнні часи.
Спершу зазначимо, що пані Ганна, яку чимало людей називають у побуті Ольгою (вона має подвійне ім’я), пережила нелегку долю. Коли їй виповнилося 7 років, передчасно з життя пішов її батько Йосип, вона пережила з родиною війну, отримала освіту, вийшла заміж і народила двох синів. Однак дочасно довелося поховати чоловіка, а потому й старшого сина… Та мужня жінка знайшла в собі сили перебороти біль втрат і продовжити активно жити. І нині, коли їй вже виповнилося 80, вона є життєрадісною, порається по господарству, працює вахтером в УжНУ і постійно опікується рідними (останні навіть деколи дорікають їй за надмірну турботу). Додамо, що понад 35 років вона віддала роботі у редакції газети «Закарпатська правда», де працювала друкаркою.
З нами пані Ганна поділилася, що сама народилася, коли родина мала помешкання на вулиці Швабській в Ужгороді, а в 1941 році сім’я переїхала на Радванку. Жили нормально, спілкувалися лише угорською мовою, бо тоді край був у складі Угорщини.
— Моя мама була родом з Баранинець і ми з нею 7 км ходили туди і назад пішки до родичів, та все щось принесли поїсти, тобто не голодували. А зі Східної України до нас втікачі не приходили. У 1943 році, коли німці відступали, то приїхали в Ужгород і розквартировувалися у приватних будинках. У наше помешкання також прийшли кілька офіцерів. Та поводилися вони культурно. Хоча я дуже плакала, бо казали, що дітей будуть забирати у Німеччину і там моритимуть голодом.
Мама мене заспокоїла, і дійсно, жодних образ ми не зазнали, навпаки — нас підгодовували, цукерки дітям давали, а один вояк мені з ганчірки зробив ляльку і грався зі мною. А коли почався наступ Червоної армії і почали бомбити Чоп (на Ужгород впало лише дві бомби), німці почали втікати і ми, діти, їх проводжали.
А коли прийшла радянська влада, за харчами потрібно було вистоювати черги. Хліб, борошно, інші продукти відпускалися по талонах. Та ми аж так дуже не відчували нестачу їжі, бо мама все щось приносила. Дрова доводилося на спині носити з лісу. Але загалом ужгородці не дуже відчували, що йде війна. Жили бідно, та не голодували. Були, щоправда, побутові проблеми — нас, чотирьох дітей з мамою, червоноармійці виселили у маленьку кухню, а самі зайняли велику кімнату.
Не можу сказати, що вони були освіченими людьми. Навіть не знали, що таке годинник, тому на набережній зривали їх з рук городян. А на вул. Волошина ходили у винні підвали і набирали там відрами вино. Потому потрохи якось життя налагодилося.
Петро Поліха