День Перемоги. Він давно перетворився на два окремих і дуже різних свята. У всьому цивілізованому світі – це взагалі не зовсім і свято. Це – день пам’яті, день вшанування численних жертв. День усвідомлення, що воєнна агресія та територіальні загарбання – це шлях в нікуди. В кінцевому рахунку – це шлях в нікуди для самого агресора. В абсолютній більшості країн колишньої Антигітлерівської коаліції цей день відзначають ще й як початок нового устрою світу, початок побудови системи міжнародної безпеки, яка базується на непорушності кордонів та територіальної цілісності суверенних держав. І тільки в СРСР та нинішній Росії день Перемоги було поступово та свідомо перетворено на пропагандистську довгограючу акцію.
Отже – два дні Перемоги, дві дати. Одне свято – сусальне, із парадами (головний, як водиться – в Москві), смугастими стрічечками, показушною мішурою та екстазом від власної «імперської величі». Таким воно виникло в давно уже неіснуючому Радянському Союзі: не стільки відзначення перемоги, скільки брязкання зброєю і демонстрація сил, готових за командою генерального секретаря ЦК КПРС знову піти в бій проти будь-яких «фашистів», яких призначать з Кремля.
І поряд з ним, наче у паралельному світі, існує інше – коли не святкують перемогу одного тоталітарного ладу над іншим (адже, по суті, і Гітлер і Сталін воювали під одним і тим же червоним прапором – хіба що серп та молот відрізнявся від свастики), а вшановують пам’ять тих, хто склав голови в боротьбі із найбільшою загрозою для цивілізації XX сторіччя.
Перше свято існує тільки в Росії та у головах тих, чиїх батьків та дідів обійшли жахи війни. Друге – у всьому іншому світі, в Європі, Сполучених Штатах, Великобританії, Франції, а надто – в Україні, яка втратила на полях цієї жахливої світової війни своїх найкращих синів – як в лавах Радянської Армії (не забуваймо, що на тій війні воювали три Українських Фронти), так і повстанців, що після перемоги Сталіна не склали зброю і воювали аж до 1955 року в лавах УПА. Це – правильно уявіть собі цифру – 14 мільйонів загиблих. І сьогодні з сусідньої держави нам намагаються розповідати про «священне свято» – імперське та пафосне, відверто називаючи його перемогою одного тільки російського народу, який ототожнюється із радянським.
Україна в ту війну вступила розколотою, розірваною по живому ганебним Ризьким Миром 1921 року, укладеним без українців і не для українців. Вся Західна Україна була передана Польщі навзамін на легітимацію радянської України. Українці тих земель пережили жахи пацифікації, щоб в 1939 році, коли СРСР разом із Гітлером вирішив поділити Польщу, стати жертвою совєтизації, в лабетах якої загинуло чимало патріотів. Відтак в 1942 році постала УПА – єдина в світі армія, яку підтримували прості громадяни в умовах, коли на неї полювали два найбільших тоталітарних монстри. Вони навіть не дуже різнились в оцінках: як в документах гітлерівців, так і в радянських звітах УПА називались бандитами.
Але це була унікальна армія. Армія без держави. Яка спромоглася чинити опір найдосконалішій каральній системі НКВС впродовж двох десятиліть. Рушійною силою такої армії був принцип, сформульований великим американським письменником Р. Е. Хайнлайном: «Найвища честь для солдата - затулити собою від війни та руйнування батьківський дім». Саме такий досвід, породжений, обкатаний і доведений до досконалості українським народом в цій страшній війні, і буде тим козирем, який забезпечить перемогу.
9 травня 1965 року багато ветеранів плакали від щастя, коли Хрущов повернув їм скасоване Сталіним у 1948-му свято Дня Перемоги. Хоча зробив він це не зовсім для них, а швидше – щоби продемонструвати світові міць тодішнього соціалістичного табору (чиє утворення та існування – теж наслідок Другої Світової). Всі ці танки, ракети, війська, що марширували Красною Площею, мали символізувати не так перемогу над фашизмом, як готовність СРСР воювати до кінця із всіма та всім, що стоятиме на його шляху. Заради цієї параноїдальної мети світ було поставлено на межу атомного конфлікту та Третьої світової ще під час карибської кризи 1962 року.
На такій самій меті зараз сконцентрований Володимир Путін, завдяки якому над світом знову жевріє привид загальної бійні. П’ятдесят років тому світ врятував здоровий глузд світових лідерів, у яких вистачило уміння та політичної волі зупинити божевільні задуми. Ще раніше, в Ялті, в Криму, було закладено основи сучасного світу, які Москва нині руйнує – захоплюючи, за іронією історії – все той же Крим.
Історичні аналогії вражають. Нині Росію було позбавлено голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи. Зазначимо, що ПАРЄ вживає таких заходів до Росії вже вдруге – перший раз був, коли Москва розв’язала другу чеченську війну. У резолюціях ПАРЄ йдеться про військову окупацію та анексію Криму. У відповідь на такі очевидні констатації фактів, росіяни просто грюкнули дверима Асамблеї. Глава російської делегації в ПАРЄ заявив, що у Стразбурзі відбувається «свято русофобії».
Точно так у жовтні 1933 року Гітлер оголосив про вихід Німеччини з Ліги Націй. Приводом послужив запропонований Англією, Францією, Італією й США проект договору про роззброювання. А фюрер не бажав жодних обмежень. Він заявив, «не вважаю більше можливим брати участь у конференції, де німецьку націю третирували як безправну й другорядну». Схоже?
День Перемоги для російських ідеологів став зручним інструментом відбілювання Сталіна. Мовляв, задля перемоги були припустимі і моторошна диктатура, і концтабори, повальна мілітаризація і буквальне обдирання своїх же громадян. Таким чином Перемога планомірно використовується для повернення «вперед у минуле», до СРСР – причому не його «застійного» варіанту, а саме сталінського: барачного, одностайно-одноголосного, агресивного. І обов’язково – тоталітарного, бо в іншій формі не може існувати злегка перефарбований «союз нерушимый республик свободных».
У руслі цього великого пропагандистського проекту була вигадана і «георгієвська стрічечка». Сталось це одразу після Помаранчевої Революції. Перші такі стрічки з’явились у 2005 році як частина кампанії з нав’язування проросійського патріотизму – бо саме тоді катастрофічну тріщину дала ідея епохального єднання всіх народів величезної імперії, під проводом великого російського народу.
Але тотожнє відновлення радянського ладу уже неможливе – позаяк комуністична ідея померла, впавши під тиском демократичного світу. Тому нині в Росії день Перемоги перетворено на свято шовіністів, яких підживлюють блюзнірські слова Путіна, що Росія й сама могла перемогти Гітлера. Здається, Черчілль був правий, коли казав, що фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами.
І зовсім не парадоксом виглядає те, що наслідуючи Сталіна, Путін ступив на ту стежечку, якою йшов Гітлер. Це Гітлер, як нині Путін, апелював до «найбільшої геополітичної катастрофи». Це Гітлер «сміливо» ламав існуючу при ньому світову міжнародну систему безпеки. Це Гітлер анексував сусідні регіони, розмахуючи інтересами росіян... тобто, німців. І саме Гітлер виступив проти США та Британії, проти демократичного світу, як і Путін, розв’язавши спочатку «дивну війну» в Криму, а відтак і майже повноцінну війну на Сході України.
Керівництво Росії нині поводитися так, начебто міжнародне право йому не указ – і це означає, що Європа та світ можуть опинитися в тому ж становищі, що й напередодні Другої світової війни, – з тією істотною різницею, що цього разу у агресивної держави, яка прагне до перекроювання границь, є ракетно-ядерна зброя.
Так чи потрібен нам імперський день Перемоги, який не має нічого спільного із шаною подвигу реальних ветеранів, а править за ширму, за якою ховається реанімація фашизму в його найгіршій формі? Чи нам потрібен свій український день Пам’яті? Не стертої і не знищеної пам’яті всього нашого народу, який протягом двадцятого століття боровся із тиранією і продовжує цю героїчну боротьбу в новому, двадцять першому? Питання навіть не риторичне. Бо відповідь на нього очевидна.
Іван Моторний