Нещодавно в одному з будинків для літніх людей у Полтавській області розігралася майже кіношна мелодраматична сцена: модно одягнений юнак, який прийшов у супроводі перекладача, обіймав за плечі нічого не розуміючу стареньку і повторював по-англійськи:
«Ти моя бабуся! Я знайшов тебе!» А та твердила: «У мене немає внука, ти помилився!»
«Школяр з Стокгольма Крістіан Олексій Янін після довгих пошуків знайшов рідну бабусю, а ще — сестер. До того часу вони не знали про його існування».
Обозреватель поспілкувався з Крістіаном Олексієм і іншими учасниками цієї дивовижної історії
17 років тому в один зі столичних пологових будинків на «швидкій» поступила молода жінка. Вона була застуджена і вся горіла. Коли дитина з’явилася на світ, акушерка її привітала:
«У вас хлопчик». Але по реакції породіллі досвідчений медпрацівник зрозуміла: мати немовляти не забере. Так і сталося: жінка написала відмову.
У медичній документації залишилися лише її прізвище та ім’я. Вказала вона і зворотну адресу, яка виявиласяся адресою пункту збору вторинної сировини в одному з районів столиці. Це все, що було відомо юному громадянину Швеції, коли він починав шукати свою матір.
«Коли мені виповнилося років 7, мама посадила мене навпроти себе і сказала:
Сину, ти вже великий, і я повинна сказати тобі правду, — згадує Крістіан. — Мама казала: ми дуже любимо тебе, але у тебе є рідна мати. Її звуть Неля. Коли вона тебе народила, у неї не було сил і можливостей тебе виховувати. Тому вона здала тебе в дитячий будинок. Але Господь зробив так, що ми в цьому світі зустрілися….
Пам’ятаю, як спочатку не міг зрозуміти, про що ця розмова. Тоді батьки стали про це багато і часто говорити: про мою батьківщину Україну, про мою матір, намагаючись познайомити мене з історією мого походження. Вони хотіли, щоб я не забував своє коріння, але замість цього моя душа наповнилася гнівом і образою. Я став багато думати про жінку, яка мене народила. Якого кольору у неї були очі? Що вона думала в той момент, коли прощалася зі мною? Я підріс, став багато читати про свою країну Україні. Побачив, що у вас є багато сайтів з анкетами дітей-сиріт, які чекають своїх батьків. І мені захотілося допомогти таким дітям. Але як?»
Коли президент Альянсу «Україна без сиріт» Роман Корнійко приїхав до Стокгольма, йому сказали, що з ним хоче познайомитися 15-річний шведський хлопчик.
«Я думав, це буде просто зустріч за чашкою кави, — розповідає Роман. — Але коли я прийшов в довлене місце, виявив безліч журналістів, представників українських громадських організацій. Їх усіх зібрав мій візаві — школяр Крістіан Олексій Янер!
Темою стало питання: як можуть допомогти громадські організації Швеції українським дітям-сиротам?
Якщо цей хлопець зміг вперше в житті організувати на такому високому рівні прес-конференцію, то уявіть, на що він був готовий, щоб дізнатися, де його українська мати! «
Незабаром Крістіана Олексія призначили офіційним представником Альянсу «Україна без сиріт» в Швеції.
Хоча він із задоволенням і ентузіазмом займався організацією дитячих таборів в Швеції, які могли б приймати дітей-сиріт з України, все ж його головним завданням був пошук власної родини. Хлопчик не мав наміру чекати, коли закінчить школу, а хотів розшукати матір негайно. Можливо, до цього його підштовхнула смерть вітчима. Хлопець ніби хотів компенсувати втрату.
Роман Корнійко разом з Уповноваженим Президента у справах дитини Миколою Кулебою об’єднали зусилля з пошуку рідних Крістіана Олексія. І незабаром з’ясувалося: у хлопця, виявляється, є бабуся і три сестри!
Раніше мама Крістіана Неля і бабуся Лариса Федорівна жили в селі Проценки Полтавської області.
За словами односельців, сім’я приїхала до них у село після того, як втратила свою квартиру в Києві.
Як це сталося, невідомо. Одні говорили, що квартиру у них відібрали «чорні ріелтори», коли Неля і її мама хотіли поміняти велику квартиру на меншу. Інші чули, що житло у цій сім’ї нібито забрали за борги.
У Нелі, коли вони з мамою перебралися в село, дітей ще не було. Але потім вона кудись зникла, а повернулася додому вже з новонародженою дочкою на руках. Незабаром, кинувши дитину на свою матір, знову поїхала.
У бабусі Лариси Федорівни виживати вийшло погано. Вона, як міська жінка, не вміла управлятися з господарством. Їй було складно рубати дрова, топити піч, підтримувати будинок.
Пенсії не вистачало. Маленька Віка хворіла. Невідремонтованою хатою гуляли протяги. Бачачи таку справу, односельці відправили бабусю з онукою в лікарню. Потім вони повернулися в будинок і прожили там ще кілька років.
Коли маму Вікі визнали безвісти зниклою, сільрада та районна служба у справах дітей змогли влаштувати їх долю. Бабусю визначили в будинок для людей похилого віку, дівчинку — в інтернат.
«Бабуся змирилася з життям в будинку для літніх людей, — розповідає директор Святилівської будинку престарілих в Полтавській області Світлана Нижник.
— Іноді провідувала внучку в інтернаті, який теж перебував у Полтавській області. І весь час чекала дочку.» Неля, Неля, — говорила. — Де вона блукає? На кого вона мене покинула? «
І тут же придумувала причини, за якими дочка не може до неї приїхати. Загалом, чекала вона дочку, а дочекалася онука.
Коли в наш будинок для людей похилого віку подзвонили і повідомили, що у Лариси Федорівни знайшовся онук, вона замахала руками. Мовляв, не може цього бути. Бабуся думала, що у неї тільки одна внучка. Але виявилося, що, народивши свого первістка Віку, Неля народжувала ще тричі. І всі три рази залишила дітей в пологовому будинку, не намагаючись навіть повідомити про це Ларисі Федорівні.
Коли до наших підопічних приходять в будинок для людей похилого віку рідні — для них це подія. А приїзд внучка аж із самої Швеції, якого бабуся ніколи в житті не бачила, це була сенсація! Будинок пристарілих гудів.
У кімнати, де жила 77-річна Лариса Федорівна, зібралися бабусі і дідусі, весь медперсонал. Зустріч була дуже зворушливою. Шведський онук обіймав бабусю, і цілував. А вона сиділа розгублена. Ошелешена просто.
Її можна було зрозуміти. Цього хлопчину вона бачила вперше. І сплеску якихось емоцій і почуттів навряд чи варто було очікувати. Правда, наостанок бабуся сказала онукові:
«Знайди мамку. Скажи, що я її дуже чекаю».
Після зустрічі з бабусею Крістіан Олексій поїхав в інтернат до своєї старшої сестри Віки, якій зараз 20 років.
У Віки була затримка розвитку. Але президент альянсу «Україна без сиріт» Роман Корнійко вважає, що дівчину можна адаптувати до життя в суспільстві. Зараз розглядається питання про її переїзд в Київ, в один з реабілітаційних центрів, де Віка могла б не тільки жити, але і отримати роботу.
Крістіана Олексія чекала попереду ще одна зустріч. У хлопця, крім 20-річної сестри, були ще 15-річна сестра Аня і 4-річна Алінка. Дівчата не знали про існування брата і сестер, були в прийомних сімя’х.
Стояло завдання делікатно, не порушуючи закон, вийти на усиновителів і запитати, чи не будуть вони проти, якщо з їх дитиною познайомиться старший брат? Батьків Ані поки не знайшли. А ось прийомний тато Алінки Анатолій, по неймовірному збігу, виявився … знайомим Романа Корнійко. Роман пояснив Анатолію ситуацію, той порадився з дружиною.
І ми вирішили: нехай знайомиться з ріднею, чому ні? — каже Анатолій, батько Аліни. — Звичайно, брат зі Швеції став для нашої родини повною несподіванкою.
Алінку ми усиновили 4 роки тому. Це була дитина з купою діагнозів. Та таких, що при дефіциті маленьких діток, від нашої Алінки відмовилися три сімейні пари поспіль. Пам’ятаю, дружина, дізнавшись про це, вигукнула: «Вони що, корову вибирають? Не показуйте дитину нікому. Це наше дитя! Ми її нікому не віддамо!». За чотири роки ми справилися майже з усіма її хворобами. Усиновили потім ще й хлопчика. І раптом така новина: у нашій Алінки є ще брат і дві сестри!»
Коли ми зустрілися з Алінкою, у мене серце мало не вискочило з грудей, — зізнається Крістіан Олексій. — Я дуже хвилювався. Це було справжнє щастя! Я дуже вдячний батькам Аліни. У моєї сестри є все, про що може мріяти дитина!
Тепер я хочу зустрітися з середньою сестрою. Буду думати, як полегшити життя бабусі. Я ще не закінчив школу, у мене своїх грошей немає, але бажання допомагати рідним величезне.
І, звичайно, хочу знайти свою рідну матір, щоб сказати:
«Я перестав тебе ненавидіти. В моїй душі тепер світло. А на серці спокій і любов». Через те, що вона 19 років не з’являлася в селі Проценки, де залишила бабусю з сестрою Вікою, її спочатку визнали зниклою безвісти, а потім померлою. Але могили її ніхто не бачив. Значить, надія є