Без нього в Ужгороді не обходиться жодна подія, тримати руку на «пульсі новин» — його професія. Сьогоднішній гість спецпроекту
0312.ua – спеціальний фотокореспондент «Укрінформу» в Закарпатській області – Сергій Гудак.
Про інтерв'ю домовляємося після одного із засідань Закарпатської обласної ради. «Можемо піти на каву в кафетерій»,- каже Сергій, і за кілька хвилин ми розмовляємо за чашкою міцного еспресо з вершками.
- Розкажіть трохи про себе?- Я народився в Мукачеві. Вчився у четвертій школі на вулиці Карла Маркса, зараз Ілони Зріні. Це була російськомовна школа. У мене батько військовий. До речі, це вплинуло на моє виховання.
- Яке походження має ваше прізвище?- Це дуже поширене на Закарпатті прізвище. Думаю, що має словацьке походження. В мене тато напів-угорець, напів-словак, а мама мордовка. Познайомились вони, взагалі, в Узбекистані.
- Хто ви за фахом?- За освітою я магістр біологічних наук. З червоним дипломом закінчив університет. Взагалі, я дуже вдячний всьому біофаку. Після школи зрозумів, що треба в житті займатися тим, від чого отримуєш задоволення. Після школи поступав на істфак, дуже любив історію. Але не поступив. І пішов до армії. Ще в армії почав готуватися на біологічний. Від самого навчання на біологічному отримував кайф. Але в якийсь момент, десь після 4-го курсу я почав працювати в «Закарпатській правді», і мене ніби перемкнуло. Я захотів працювати в журналістиці.
«Під час зйомки треба стати людиною - невидимкою»- Біологічна освіта в житті вам ставала в нагоді?- Біологів, особливо, під час практики вчать бути дуже уважними. Коли з етимології треба запам'ятати всіх комашок, або, коли шукаєш рослини для гербарія, придивляєшся до дрібниць. Ходиш по полю й придивляєшся. Стаєш уважним. Плюс, інакше дивлюсь на світ ніж гуманітарій, чи математик. Хоча ні, про це краще не казати. (Посміхається, - Авт).
- Які риси характеру мають бути в того, хто хоче стати успішним фотокореспондентом?- Не можу сказати, що я успішний фотокореспондент. Я просто фотокореспондент. Намагаюся якісно робити свою роботу. І ловити кайф від своєї роботи. Під час репортажу важливо... Взагалі, не тільки під час фоторепортажу, в першу чергу завжди треба бути ввічливим, зважати на інших людей, не бути агресивним. А під час зйомки треба стати людиною- невидимкою. Тебе не має бути помітно. Це в ідеалі, звичайно. Але в реалі апаратура велика, хоч не хоч, але вона привертає увагу.
- Про апаратуру. У вас найбільший у місті фотоапарат, скільки він коштує?- Не скажу. Тому що частина обладнання, яке в мене є — редакційне.
- Що саме підштовхнуло вас до фотографії?- Моє все життя пов'язано з фотографією. Батько, як я вже говорив, був військовим, але він теж дуже любив фотографувати. Пригадую: ванна, червоний ліхтар, "проявителі", промивки. Все це я знав з дитинства. З ранніх років допомагав заряджати фотоапарат, плівку на проявку ставив. Багато знімав. І в якийсь момент зрозумів, що не можу без цього жити.
- У вас дуже цікавий браслет. Він авторства вашої дружини Алли Хаятової?- Так, вона цим дуже сильно захоплюється. (За час розмови, часто торкається браслета правою рукою). Вона в нас така самостійна. Якщо за щось береться, то робить це класно. Вона такий перфекціоніст, що, дай Боже. І, зараз, захопилася цими паракордами, вже має велику колекцію. Вона розвивається весь час.
«Закарпаття — це не тільки територія, а люди в першу чергу»
- Хто герої ваших фото?- Звичайні люди, прості закарпатці. Розумієте, Закарпаття — це не тільки територія, а люди в першу чергу. Я інтроверт, важко йду на контакт, люди котрих фотографую, я відчуваю до них симпатію. Людина, яка робить щось своїми руками... Мені цікаво, як вона це робить. Це класно. Так, можна сказати, що останній герой це простий закарпатець. Я не люблю «тусовки», тому, здебільшого, це прості люди, які щодня щось роблять для Закарпаття.
- Що відчуває інтроверт, який обрав публічну професію?- Відчуваю дискомфорт. Мене це змушує більш соціалізуватися. Це цікаво, змусити себе кудись подзвонити до незнайомої людини. Це розвиває.
- Яка ваша найекстремальніша зйомка?- Як такої щоб зовсім екстремальної, зйомки в мене не було. Польоти на вертольоті - не естремальна зйомка. Звісно, якщо вертоліт не впаде.
- На що вам найбільше подобається знімати: на плівку, чи на цифру?- Це таке питання... Як з'явилася «цифра», виникло й це питання. І те, і те добре. Є різні цілі, є різні результати. Я знімаю зараз практично все на «цифру». Тому, що в мене така робота. Не можу дозволити собі витратити час на проявку кадрів. Зараз вся новинна фотографія є цифровою. Інша справа документалістика. Там вже оперативність не має такого значення. «Цифра» класна тим, що ти одразу бачиш результат, коригуєш його. Плівка... У ній є щось магічне, медитативне. В ідеальних умовах, ти зняв на плівку і ввечері подивився. Але часто буває, для того, щоб зекономити ту ж хімію, тобі потрібно накопичити плівки. Результат побачиш не скоро. Правду кажуть, що фотограф бачить одну фотографію три рази: перший, коли знімає, другий коли проявляє, третій коли друкує.
«Фотограф бачить кадрами, навіть якщо розуміє, що не зробить їх»- Фотографія - стиль вашого життя, чи тільки робота?- Ні, це не просто робота. Це - життя. Абсолютно моє життя. Колись бувало навіть таке, що я не виходив без камери з дому. І це не правильно. Треба відпочивати. Фотограф бачить кадрами, навіть якщо розуміє, що не зробить цей кадр. Не встигне його зробити, але він в цьому просторі, безладі, хаосі, бачить композиційне, чи смислове навантаження. Це й відрізняє фотографа від іншої людини. Фотограф дивиться кадрами.
- Фотографувати можна з часом навчитися, чи людина має з таким талантом народитися?- Можна навчитися знімати, можна навчитися всім технічним параметрам і композиційним правилам. Але відчуття з якого ракурсу знімати, стати трохи лівіше, чи правіше, приходить з часом. Було б тільки бажання. Часто одну річ різні люди бачать по-різному. Одночасно працюємо на якійсь події з колегами, але у всіх будуть обсолютно різні фотографії.
- Ви критично оцінюєте свою роботу?- З мене вже дружина сміється, коли прийду додому й кажу, що те так не вийшло і не так зробив. Дуже класно повертатися через деякий час до фотографій, дивитися свіжим оком. Дуже важко серед купи фотографій обрати кілька найкращих. Я цього не вмію, наприклад. Це класно, коли є такі люди, як більд-редактори. Це дуже добре, коли хтось неупередженим поглядом оцінює твою роботу. Фотографія, це не просто зображення. Вона несе в соб
і емоційне навантаження. У чому прикол фотографії? Чому всі знімають? Коли робиш кадр – в тебе є емоції та відчуття, коли переглядаєш фото, вони відроджуються, виникають ще раз. І зовсім не важливо, щоб ця фотографія була хорошою.
- Ви давно працюєте на «Укрінформ»?- Майже десять років. У нас практично в кожному регіоні є свої фотокореспонденти.
«Сережа, мы подумали, лучше тебе не надо туда ехать»
- Маєте досвід роботи в «гарячих точках»?- Минулого року дружина організовувала пасхальну акцію, і я, як волонтер, супроводжував її під Горлівку, Краматорськ. Але саме зйомки не було. Була думка, кілька моїх знайомих там були, знімали. Та знову ж таки з цією акредитацією... Я вам чесно скажу, щоб отримати цю акредитацію, треба від видання подання в СБУ. Я подзвонив своєму начальству в Київ. Через кілька днів вони мені дали відповідь: «Сережа, мы подумали, лучше тебе не надо туда ехать».
- Під час роботи часто виникають конфліктні ситуації?- Бувають, але по дрібницях. Наприклад, колись було дуже важко фотографувати ринки. Тебе сприймали як засланця, ворога. Постійно бабусі кричали. Зараз вони вже якось заспокоїлися. Не знаю, чому. В таких моментах, до речі, головне не вестись на провокацію, не вступати в конфлікт.
Коли я працював на «Закарпатську правду», до речі, в нас такий шикарний колектив, починаючи від головного редактора Віктора Дрогальчука, закінчуючи коректорами. Ми працювали, хотіли щось зробити по-іншому. Знову ж таки, завдяки Кузьмичу я почав розвиватися як фотокореспондент. Адже він вимагав від мене фоторгафій на першу сторінку. У той момент я почав співпрацювати з «Укрінформом».
- Чого не можете собі дозволити, як фотокореспондент?- Не люблю втручатися в особисте життя. Також, з приводу портретів. Іноді в людини буває проміжний етап міміки, зовсім їй не характерної. Треба зважати на такі речі, розуміти. Часто люди дивно виглядають. Я не кажу, що треба робити так, щоб люди отримували тільки задоволення від зображення. Буває, що й від моїх зображень люди не отримують задоволення. Мені один раз сказала чиновниця з міської ради: «Вы только гадости снимаєте».
- Часто надходять пропозиції зробити приватну фотосесію?- Буває.
- Вам це подобається?- Коли як. Іноді від цього отримую велике задоволення. Іноді роблю тому, що це треба робити. На жаль, у нас в державі такі зарплатні, що завжди має бути «лівий» заробіток. Тому не завжди робиш те, що тобі подобається. Останнім часом, мені хочеться менше робити фотосесій. Я розумію, що в мене емоційне виснаження і я не можу йти на зйомку. Я розумію, що це принесе мені гроші, але не можу і все.
«Ню – це не моє»- Яке у вас ставлення до стилю «ню»?- Нормально ставлюсь. Це красиво, естетично. Але розумію, що це не моє. Не знімаю. Дуже важливо знати межу, яку не варто переходити. Хоча, у кожного є своя межа. Колись гола гомілка вважалася чимось вульгарним, неприпустимим.
- Якому стилю фотографії надаєте перевагу?- Дуже люблю портрети, хоча, знімаю їх рідко. Люблю фото-документалістику, новинну фотографію. Люблю пейзажі, навіть, обожнюю.
- Кого з відомих людей ви знімали?- Під час інтерв'ю дуже багато кого. Починаючи від політиків, закінчуючи поп-зірками. Так, вони є відомими, але вони не є тими, на кого треба молитися. Не пригадаю, щоб від когось брав автограф. Я не розумію цього ідолопоклоніння. У мене інше поняття про відомих людей. Навіть, ні. Не про відомих людей. Про значимих людей. Не завжди значима людина є відомою. Ті самі вчені, наприклад, ми їх не знаємо, але вони приносять величезну користь для суспільства.
- І наше вже традиційне останнє питання, за що ви любите Ужгород?- Це місто класне. Думаю, за атмосферу, за повітря. За те, що втрачається. Якби було все класно, ми б це сприймали все як належне. Але коли тут дуже багато проблем, свідома людина починає задумовуватися про історію міста, про архітектуру.
Я дуже люблю вночі гуляти містом. За те, що воно спокійне. За те, що можна спокійно з фотоапаратом ходити вночі. Тьху-тьху. (Стукає по столику). Я знаю дуже неприємні випадки у Львові та Києві. Це жах. У нас, слава богу, цього не має. Дуже люблю маленькі старі вулиці в районі ботанічного саду, там геть інша атмосфера. Думаю, що в інших обласних центрах такого не має.