Вікторія Хаустова з дитинства була щирою та відкритою дівчинкою, яка залюбки ділилася теплом зі своїми друзями, теж вихованцями «Дороги життя», завжди прагнучи спілкування та взаєморозуміння. Товариші дівчини стверджують що понад усе цінують її душу, яка сповнена особливою глибиною та ніжністю.
Аби більше часу проводити з друзями Віка активно брала участь у різноманітних заходах, які проводив МСРЦ «Дорога життя»: концерти, кінотеатри, а також – подорожі та літні табори. Ось один з таких літніх відпочинків став для дівчини особливим, бо змінив її життя назавжди…
У Оздоровчо – просвітницькому центрі «Надія», що у селі Лавки, на Мукачівщині Вікторія познайомилася з Віталієм. Віка пригадує, як вона того дня сиділа на лавці з товаришами, і до них підійшов Віталік. Дівчина каже, що він привабив її веселістю та вродою. Хлопець розповідав анекдоти, викликавши усмішки на обличчях Віки та її друзів.
Потім молоді люди познайомилися ближче, і надалі весело проводили літній відпочинок разом: фотографувалися, відвідували дискотеки та брали участь у різноманітних конкурсах. Особливо, пригадують Віка та Віталік, ім. сподобався конкурс прищепок,за умовами якого, хлопець мав зняти прищепки з одягу дівчини із заплющеними очима. Віталій розповідає, що одразу звернув увагу на Вікторію, каже, що її волосся сяяло, мов золото під променями сонця, а ще дівчина зачарувала його танцями на візку, адже у неї вправно виходило виконувати хореографічні «па», бо кілька років юнка їх опановувала. Також, за словами Віталія, Вікторія не відпускала його з полону своїх зелених очей, а її губи він порівнює з пелюстками рожевої троянди, які невпинно підкорювали його душу.
А Віка розповідає, що її зачарував голос хлопця, каже, він діяв на неї, мов музика, а також дівчина стверджує, що на спортивну статуру Віталія неможливо було не звернути увагу. Проте дівчина переконує, що її душа вибрала Віталія, бо є у нього найважливіший скарб людства – добре серце.
Так минули 10 днів у таборі, але непояснювані почуття, які оселилися у серцях цих людей не минули, вони лише щомиті сильнішали. Віка та Віталік продовжили спілкування телефоном, адже хлопець на той час проживав у Мукачеві. Віка та Віталік могли годинами говорити по телефону, розповідаючи одне одному події з життя до найменших дрібниць. Молоді люди стверджують, що спочатку між ними виникла симпатія, але вона дуже швидко переросла у безмежне кохання, яке й прийшло до них у процесі спілкування.
Віка з надзвичайною приємністю пригадує день, коли коханий зателефонував і сказав, що прийде до неї на тренування (дівчина займається фехтуванням), а вже після зустрічі парубок зізнався, що приїхав туди тільки задля того, аби побачити Віку. Цей вчинок коханого зворушив дівчину до глибини душі.
Потім Віталій почав приїжджати до Вікторії в гості, закохані весело проводили час разом і щоразу більше усвідомлювали, що не уявляють життя одне без одного. Але одного дня їхнє щастя затьмарила звістка про те, що Віталій, у зв’язку з сімейними обставинами, змушений виїхати до Португалії, де працює його мама. Ця звістка стала для Віки справжнім ударом,вона не хотіла відпускати коханого страшенно боялася втратити такого рідного серцю Віталія… дівчина плакала, не хотіла миритися з такою реальністю…
Віталію теж було нелегко, і, аби зберегти кохання, він зважився на важливий крок – освідчився дівчині. Віка безмежно зраділа, що коханий пропонує одружитися, дівчина зізнається, що, у ту мить їй здалося ніби за спиною виросли крила. Однак дівчина відповіла, що мусить розповісти про все дідусеві, і тільки так зможе прийняти остаточне рішення. Віталій пригадує, що хвилини очікування Вічиного дзвінка здавалися йому вічністю, адже від відповіді коханої залежало їхнє майбутнє, якого без дівчини він уже не уявляв.
На щастя, за кілька хвилин зателефонувала Віка і сказала таке заповітне та бажання для обох «Так»! Відтоді пара стала одним цілим. 7 липня 2012року закохані стали на рушник щастя, зареєструваши свій шлюб, а вже за рік пара обвінчалася та відсвяткувала весілля.
Ніні Вікторія та Віталій розділяють і свята і буденність одне з одним, радіють кожній миті життя, і дякують долі за те що звела їх серця, за те що вони можуть кохати ї жити повноцінним життям. А візки для них – лише засіб пересування, і аж ніяк не спосіб життя. Подружжя часто зустрічається зі своїми друзями, відвідує театри та концерти, радіє кожній прожитій миті сповна.
А своє кохання Вікторія та Віталій називають своєрідним подарунком від Бога, який вони берегтимуть усе життя.
Вікторія Лисюк,«Час Закарпаття»