Вперше мальовниче село Річка на Міжгірщині відвідав ще у 80-х роках минулого століття. Потім бував тут ще кілька разів. Тоді ж і записав весільні традиції цього села, які побутували наприкінці ХІХ — в 50-х роках ХХ століття. Розповіли мені про це 69-річна Ганна Мондрич, 79-літня Ганна Гичка та 73-річна Гафія Бігар.
З їхніх слів, раніше батьки молодят самі домовлялися про весілля. Дівчину не питали, чи бажає вона вийти заміж за того чи іншого хлопця. Одного дня з’являвся в хаті хлопець із батьком, сватами та старостою. Парубок ніс у торбинці коровай. Староста та хлопець перев’язували себе бавовняними рушниками (ручниками), у них були прикріплені квітки (косиці) зі стрічками. Сватачі приходили на світанку. Під час сватанок дівчина теж дарувала хлопцеві свій коровай. Батьки молодят домовлялися за посаг (за часть, придане). Батько обіцяв зазвичай своїй доньці землю, худобу або гроші… Хто як зумів домовитися. Сватанки закінчувалися застіллям (гостиною) (звісно, не такою, як це буває нині. — Ред.).
Після сватання в неділю батьки з молодятами йшли до церкви. Священик оголошував про заручини (давав оголоски). Дівчата виходили заміж, зазвичай, після 18 років, хлопці ж одружувалися із 20-ти. Раніше священик не дозволяв.
Весілля в селі Річка називали свальбою, яка водилась у вівторок або четвер. Якщо це був вівторок, то у понеділок цьому передували «гуски». Перший дружба, староста, хлопчик і близька родичка (приданниця, нанашка) зранку йшли в городець різати барвінок. Ця рослина символізувала в народі міцність шлюбу. Староста кропив рослинку освяченою водою, а близька родичка несла хліб і горілку (паленку). Першим починав різати його хлопчик. На барвінок кидали копійки. Далі естафету переймав дружба. Сватки ставали довкола городця і ладкали (співали пісні про барвінок, шлюб), а скрипаль грав мелодії. Коли нарізали барвінок, то староста кропив усіх присутніх освяченою водою й пригощав горілкою та хлібом.
Далі йшли до молодої й дружки, дівчата плели вінки для нареченої, молодого, дружок, дружбів і один вінок на відро з водою, якою освячували молодих. Коли плели вінки, то жінки теж ладкали, вінчуючи на долю молодим. Старший дружба і старша дружка в нареченого робили весільну корогву (курагов). Брали палицю з ясеня, яку прикрашали двома хустками білого та червоного кольорів, шовковими стрічками, барвінком. На кінці прикріплювали дзвінок (спіжів).
А от обрядовий хліб — коровай — випікали із житнього борошна за день—два до весілля. Один хліб родичі випікали у хаті молодого, ще один — у хаті молодої. Прикрашали вінком із тіста, барвінком. Важив він понад кілограм. Один коровай брала до церкви близька родичка, коли молодята вінчалися.
Молодий із дружбою запрошував на весілля своїх родичів, а наречена зі старшою дружкою — своїх. Молоду в її хаті вдягали дружки, зазвичай, у коротку домоткану вишиту сорочку, виготовлену з бавовняних (памутових) ниток. На грудях сорочка була призібрана, біля шиї круглий виріз. Спідниця (фартух, білий білинник) теж із домотканого полотна, знизу оздоблена вишивкою. Поверх спідниці — фартух (катран), пошитий із фабричного полотна червоного кольору, поверх сорочки — червона безрукавка (камазоля). Шия молодої була прикрашена смужкою (драбинка) з різнокольорового бісеру. Зліва на одязі прикріплена квітка (косиця) зі стрічками.
Молодого ж вдягали рідна мати та старший дружба в домоткану вишиту сорочку та штани (бачмаги). В холодну пору року молодята були вдягнені у вовняні гуні або гуйоші. За взуття служили шкіряні постоли, черевики (топанки), чоботи. Голова молодої була покрита покривалом білого кольору (білило) й зверху — капелюшок (крисаня). У молодого на голові теж був капелюх.
Дорогою до молодої старший дружба тримав над молодим весільну корогву. У цей час родина нареченої та дружки ховали молоду в комору. Старости сперечалися за викуп. Тільки після «домовленостей» молоду виводили. Далі староста виголошував прощу: «Дорога моя мамко, дорогий мій няньку, приступіться сюди й вислухайте мене. Дякую вам за те, що ви мене навчили свій дівочий вінок доносити. Дякую вам, мамо, за ті ночі, що ви недосипали, коли я була мала. Дякую вам, няньку, за те, що ви старалися, щоб у мене були прикраси гарні. Прошу вас гарно, поблагословіть мені щасливу дорогу». Після цього молода цілувала також і батьків молодого, а молодий — батьків молодої. Далі староста клав на голови молодятам барвінкові вінки й вінчував їм щастя. Під ноги молодятам клали гуню, на якій вони танцювали танець.
У цей час староста кропив молодят освяченою водою, а близька родичка обсівала їх вівсом. Уся весільна процесія разом із музикантами (гудаками) йшла до церкви вінчатися.
Весілля проходило в нареченого або ж у молодої. Коли заходили до хати молодого, то два дружбови на подвір’ї тримали високо коровай, і всі гості заходили під нього, торкаючись його головою, сідали за стіл. Наречену до її судженого переводили через стіл, на який стелили хустку. Вона ставала на хустку, а молодий брав її за руку й допомагав перейти. У цей час молода старалася ступити молодому на ногу. І коли це їй вдавалося, то це означало, що вона буде керувати в сім’ї.
На весіллі відбувалося дарування. Староста в тарілку збирав гроші. За столом гостилися, співали, а на подвір’ї «играли» (танцювали). До складу троїстих музик входила скрипка-соло, друга скрипка і басоля (бас). Трохи пізніше басолю замінював бубен. Хлопці й дівчата виконували такі народні танці, які у верховинській Річці називали виванець та коломийка. Був і хлопчачий танець — волошин.
У перший день весілля після вінчання переносили скриню з одягом молодої до молодого. Приганяли також вівці й корову. Гості веселилися до 2—3-ї години ночі. Відтак коровай розламували й ділили між гостями на щастя. Наприкінці першого дня староста знімав з голови молодої ті елементи одягу, в яких вона вінчалася в церкві, й клав їй на голову чепець (чипець) із чорними стрічками. Брав молодят за руки, відводив їх на гуню, на якій вони танцювали танець. Потім староста покривав їй голову «молодицею» червоного або чорного кольору і білою вишитою хустиною (платина). Ці головні убори молода зберігала до смерті.
У кінці першого дня весілля в хаті нареченого молодята проводили й першу шлюбну ніч, а зранку батьки молодого дивилися на верету (вилах). Якщо на вереті були докази невинності, то цю верету вивішували на грядці, на подвір’ї. Коли ж ні, то молодята могли й розлучитися.
Другий день весілля називали відгостки. Гості після обіду збиралися в молодого і продовжували гоститися десь до півночі. Старший дружба й старша дружка розбирали курагов і ламали палицю. На скільки частин вона розламається, вважалося, стільки й буде дітей у молодят.
Ілля ГРИБАНИЧ,
науковий працівник Закарпатськогокраєзнавчого музею
На фото: Фрагмент бойківського весілля в селі Річка (1956 рік)