Зі своїх 74-х років життя Віктор Петрович 37 віддав службі в пожежній охороні. З 1996 року - він на заслуженому відпочинку. Саме про чорнобильські будні Віктора Петровича Захарченка наша розповідь. До слова, указом Президента України за мужність, самовідданість, високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, вагомі трудові досягнення у реалізації важливих соціальних та природоохоронних державних програм Віктора Захарченка нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
У 1986 році минув рік, як Віктора Захарченка призначили начальником обласного відділу Державної пожежної охорони Закарпаття. Тоді про аварію на Чорнобилі інформували як про посередню пожежу. Горіло, то й горіло... Тільки згодом, побувавши там, Віктор Петрович зрозуміє, що до чого.
Протипожежний захист в зоні вахтовим методом здійснював зведений загін, що формувався з пожежників різних регіонів України. 13 червня 1987 року черга очолити його дійшла й до Віктора Петровича.
- Перші дні моєї служби в Чорнобилі почалися з пожежі на станції, - згадує ліквідатор. - У той час на об'єкті інтенсивно проводилися ремонтні роботи. На третьому блоці одну із металічних конструкцій потрібно було відпиляти. Один із робітників для прискорення процесу вирішив скористатися автогеном. Наслідок - в спецтунелі вигоріли кабелі (завтовшки з кулак), що забезпечували живлення всієї апаратури блоку. Після цього випадку кожна виробнича нарада починалася з розгляду та вирішення питань, що стосувалися пожежної безпеки.
Наша чергова варта, яка охороняла станцію, тоді несла службу безпосередньо в машзалі першого енергоблоку, де знаходилося також дві автоцистерни та ще пара машин спецтехніки.
- Досить часто разом зі мною ходив дозиметрист. Бачимо, що таке?.. Прилад показує 125 рентген при нормі 10-12. На фасаді частини "бетон дзвенів". До речі, своєрідними “дозиметристами” на забрудненій території були й комахи. Як тільки рентгени зростали, мухи та комарі зникали, - продовжує розповідь Віктор Петрович.
- Правда, не все у Чорнобилі “дзвеніло радіацією”. Люди ловили рибу, збирали гриби. Потім зібране приносили в лабораторію, де впродовж близько десяти хвилин їх перевіряли на радіаційний фон. Часто він був у межах норми. В рибі радіація, в основному, накопичувалася в кістках, а м'ясо можна було їсти. Судаків по лікоть приносили!
Наші працівники глибоко усвідомлювали всю серйозність становища, ставили виконання свого обов'язку вище за особисті інтереси, розуміючи, що працюють з великим ризиком для здоров'я та життя. Вони стійко переборювали всі труднощі, небезпека “гасилася” міцною згуртованістю, піклуванням один про одного, взаємовиручкою й високою відповідальністю за долі мільйонів людей. Щира їм за це вдячність.
Хвилинами напруги фізичних та моральних зусиль були сповнені всі дні перебування в зоні аварії, протягом яких Віктору Петровичу довелося гасити близько двадцяти пожеж. Горіли житлові будинки, диміли торф'яники чи палав “рудий ліс”.
- Найбільше запам'яталася пожежа в Прип'яті на заводі “Юпітер”, можливо тому, що вона була дуже складною, - розповідає ветеран. Тоді вигорів повністю один із цехів. - Прикро, але треба визнати, що під час ліквідації наслідків катастрофи не все було так гладенько і злагоджено, як інформували тогочасні засоби масової інформації. Тоді ми, ліквідатори, зіштовхувалися з багатьма прорахунками й недоглядами, які змушені були долати на ходу.
Пригадую ремонтні роботи покрівлі першого енергоблоку, які проводили солдати. Згідно з технологією, вони повинні були старий руберойд та пінопласт упаковувати в поліетиленові мішки й акуратно їх спускати додолу. Натомість всі залишки просто кидали зверху вниз, збиваючи стовпи радіоактивного пилу. І знову незнання. До цього нам було лише відомо про існування проникаючої радіації (гамма-випромінювання), а про те, що простий технічний пил несе у собі небезпеку бета-часток, які можуть викликати променеві опіки, коли радіоактивний пил потрапляє всередину і на шкіряні покриви людини, ніхто й гадки не мав. Особистих приладів для визначення рівня бета-випромінювання ще не було. Отож люди отримували великі дози опромінення (в середньому вони перевищували норму у 200-400 разів), а про смертельну небезпеку навіть не підозрювали. Правда, кожного дня дозиметрист перевіряв наші речі - стрілка зашкалювала. Тоді на звалище летіли матраци, ковдри, подушки, постільна білизна, кітелі, штани, взуття, портупеї, сорочки та інші речі, що були у вжитку.
Пізніше, повернувшись на Закарпаття, Віктор Петрович відчує наслідки невидимої чорнобильської радіації на власному здоров'ї через нестерпний біль у горлі. Двічі на тиждень навідувався до ужгородських лікарів, котрі систематично чимось обробляли горло. Правда, бажаних результатів лікування не приносило. Тоді він поїхав шукати ради в Києві, де його для обстеження направили в інститут нейрохірургії. Саме там і визначили справжній ступінь опромінення організму - 60 рентген (це перша чорнобильська категорія), а не три рентгени, як було записано в картці ліквідатора. Про свої недуги Віктор Петрович говорити багато не хоче...
Усього в Чорнобилі Віктор Петрович Захарченко замість однієї вахти (15 днів) пробув три. Як встановлений термін вийшов, заміни вогнеборцю ще не знайшли і попросили залишитися, потім ще. І так 45 діб без відпочинку.
- Я часто озираюся на ті 45 днів і ночей, прожитих у Чорнобильській зоні. Минають літа, а вони не стираються в пам'яті - навпаки, вивищуються над плином часу. Справді-бо, велике бачиться на відстані, - підсумовує цей мужній чоловік, котрому разом із іншими довелося безстрашно йти супроти ядерного ворога.
У ДСНС України в Закарпатській області