Дворовий футбол… Багато хто пам’ятає його. Саме у дворах, на вулицях і пізнавало перші ази гри мільйонів чимало дітлахів. Серед них були й такі відомі сьогодні імена, як Василь Турянчик, Йожеф Сабо, Федір Медвідь…

Що вже казати про зовсім пересічних любителів шкіряного! У таких «нехитрих» баталіях, без особливих пристосувань, але з великою жагою виграти зароджувалася справжня любов до виду спорту №1, здорового способу життя, формувалися справжні характери, хлоп’яча дружба. Невипадково нині дворовий футбол отримує другу популярність по всій Україні, зокрема у Львові, Сумах, Києві, Полтаві…

Добре забуте старе вирішили відродити і в Ужгороді. З-поміж активних ентузіастів – депутат Ужгородської міськради Юрій Мандич. Він згадує: «Ідею відродження дворового футболу сприйняв близько до серця, бо згадав себе в дитинстві. Я – мешканець мікрорайону Радванка в третьому поколінні. Діти мої вже в четвертому. Знаю добре менталітет наших мешканців, історію. Чи не всі відомі особистості з ромів вийшли в широке життя саме через дворовий футбол. Зокрема, Йосип Адам, Золтан Шугар, Мирослав Горват та інші, які про себе добре заявили в діяльності місцевої громади. Зібрали друзів, однодумців. Серед них – відомий нині тренер Юрій Бучок. Він згадував, як було два велосипеди, і за допомогою них збиралися 10–15 хлопців, щоб поганяти м’яча. Великий стадіон був зайнятий, бо там грали дорослі футболісти, а на дальньому полі, яке відновили, ми вже давали собі волю. Тоді не існувало вікового бар’єру. Ось тільки доведи, що хоч ти молодший, але кращий. І тоді доросліші сприйматимуть тебе за рівного. Дворовий футбол виховував характер, лідерські якості. Словом, прийшли до висновку: добре б відродити старі традиції».

Перша розмова щодо відродження дворового футболу відбулася 2010 року за участю Степана Селменського, Юрія Мандича, Василя Гомоная, депутатів Ужгородської міськради, Юрія Бучка, інших представників громади. Тоді насамперед прагнули впорядкувати футбольні поля, навіть висували це одним із пріоритетів під час місцевих виборів.

Ентузіасти розпочали з Радванки, адже добре знали мікрорайон, його мешканців. 2012 року зареєстрували команду на чемпіонат міста. Одразу ж досягли вагомих успіхів: протягом трьох поспіль сезонів двічі ставали чемпіонами обласного центру, один раз – володарями бронзових нагород, виграли Кубок Ужгорода та Кубок «Авангарду». Ще після першого чемпіонства більшість колективу розійшлася по обласних клубах. Інших гравців зібрати було важко, а пізніше й неможливо, бо їх просто не існувало в природі. А тому знову повернулися до розмови про дворовий футбол.

Особливо ініціатива виглядала актуальною з огляду на тенденції розвитку в стані сучасної молоді. «Коли подивитися на багатьох сучасних хлопців, що в них проколота брова або наколками рясніє тіло, то швидко починаєш розуміти: це далеко не ті стандарти, які повинні існувати в суспільстві при всій повазі до вибору стилю кожного. Отож і взялися спочатку за дітей. А з них потім формуватиметься зміна й дорослим. У радянські часи, пригадується, функціонувала державна програма з розвитку футболу. Згідно з нею, до прикладу, аматорські команди існували чи не в кожному цехові заводу чи фабрики. З розпадом СРСР систему зруйнували. Із чогось потрібно було починати її відбудовувати, – зазначає Ю.Мандич.

Майже весь 2011 рік витратили на розвиток інфраструктури, зокрема, побудову спортивного майданчика. Пан Юрій із В.Гомонаєм проводили переговори на рівні міського голови, депутатського корпусу, щоб вирішити організаційні, правові та інші питання. Домовилися за покриття з Олександром Ледидою, тодішнім головою ОДА. Згодом постав сучасний майданчик із синтетичним покриттям, єдиний в Ужгороді. Довкола названої споруди, а за великим рахунком і в усьому мікрорайоні завирувало активне футбольне життя. Надто тішило, що збиралося чимало дітвори. Є безліч фото, які щороку додавалися й ставали своєрідною хронікою всіх подій, турнірів, етапів виконаної роботи. Із часом за пропозицією В.Гомоная створили федерацію міні-футболу, яку очолив Ю.Мандич. При ній створили школу. Ю.Бучок поїхав навчатись, отримав відповідний сертифікат. Юрій Мандич-молодший закінчив Ужгородський національний університет, одержав диплом бакалавра й виявився хорошим помічником батька.

У 2015 році організували перший пілотний дитячий турнір з дворового футболу. Змагання, у яких виступили тільки 8 команд і переміг ФК «Радванка», стали своєрідною продуховиною для хлопчаків, а водночас і стимулом для дорослих працювати далі, розвиватися. «Ми побачили те, що часто не бачимо в спеціалізованих школах. По-перше, тренери набагато стриманіші. Вони дають дітлахам пограти, не вимагають за будь що результату. А нині часто хочуть «вичавити» з 8-річних стільки, як із 12-річних. Це – неправильно. Дитині потрібно дати розкрити себе, визначити її амплуа, сформувати як особистість. Мені до 18-річного віку таку можливість давав прекрасний тренер Юрій Чирков. А працювали ще Володимир Пінковський, Томаш Пфайфер. Вони тонко відчували юну душу й скеровували її в потрібно русло, не форсували підготовку», – говорить Ю.Мандич.

Сьогодні уже займаються кілька десятків юних футболістів. Новий турнір відбудеться з 10 по 22 серпня. Уже планують участь 16 команд. А ще є час. Можуть приєднатися й інші. Навіть із різних населених пунктів. Якщо в них немає чогось подібного і з’явиться можливість привезти дітей, то чому б і ні? Поки охопили гравців 2004–2005 та 2002–2003 рр. н. Але знову ж: організатори не акцентують увагу на віковому бар’єрі. Якщо прийде хтось на рік старший чи молодший, то не відмовлять. Головне, щоб ніхто не зловживав підставами, щоб не було півкоманди зі спеціалізованих шкіл. Бажання ініціаторів змагань – заповнити для дітей повноцінно вільний час, дати можливість пограти у своє задоволення.

«Паралельно дворовому на Радванці розвиваємо дитячий футбол загалом. Мікрорайон специфічний у національному аспекті. Більшість мешканців – ромське населення. Відбулася зустріч із їхніми лідерами. У ході розмови всі погодилися, що футбол – одна зі складових, за допомогою якої ромська молодь може успішно інтегруватися в суспільство. Ідею підтримали. Але постала інша проблема. Більшість дітей – із малозабезпечених сімей. Потрібно вихованців одягнути, поміняти джинси на спортивну форму. Потім іще виникло питання: як тренерові давати навантаження, коли не всі хлопці могли нормально поїсти вдома? Почали шукати організації, які б допомогли із забезпеченням. Звернулися у Міжнародний фонд «Відродження». Із його допомогою одягнули ромів, узули, купили м’ячі. Дали харчування. Дітей виховують, розвивають. Багато хто з них навіть української не знав, наставника не розуміли, а прийшли, побігати в колі ровесників із часом заговорили державною мовою. Набираються досвіду й у футбольному плані.

«Маємо одного хлопчика, який не дивиться на м’яч – голова весь час зверху. Добре бачить поле, рухається, хоч тільки почав займатися, – радіє Ю.Мандич. – Минулого року з Радванки була одна команда, а тепер братиме участь у змаганнях цілих чотири. Це тішить. Удячний Міжнародному фонду «Відродження», Іванові Дурану, голові ФФЗ, Богданові Андріїву, міському голові та депутатському корпусу Ужгородської міськради за розуміння й підтримку. Потрібна ще й відповідна державна програма розвитку футболу, щоб тренери отримували гідну зарплату, надалі розвивалася інфраструктура. Адже одна справа її збудувати – інша – підтримувати в належному стані».

Що ж, дії корисні, важливі. І хай не зникає енергія в її ентузіастів, щоб і надалі продовжувати добру справу.


Володимир ТАРАСЮК, ФФЗ

ФОТО зі сторінки Фейсбук
ГО «Об’єднаймо зусилля» (Екгетанесамарі зор)