У солідному віці вона розпочала писати спершу дитячі вірші й казки, затим – майстерну дорослу інтимну поезію, п’єси, оповідання. Перша книга – «Хто раніше всіх встає?» — побачила світ у 2009 році. Нині в творчому доробку літераторки з Новоселиці, що на Тячівщині, вже майже 10 збірок.
Чимало творів Юлії Драгун можна зустріти в журналах «Дзвіночок», «Малятко», «Жінка», «Культурологічні джерела», «Благовісник», у газеті «Слово вчителя». Стала лауреатом чотирьох всеукраїнських конкурсів. ЇЇ ім’я вписане у Почесну книгу – альманах «Золотий фонд Бойківщини»; вона є активним членом творчого об’єднання «Митці Тячівщини», яке звело художників, літераторів та митців прикладного мистецтва.
Пані Юліє, скільки вам було років, коли почали писати?– Спершу я дослухалася до розповідей старших людей. Тобто черпала від них найцікавіші й найяскравіші притчі, казки, оповідання, легенди. В школі дуже любила вчитися, і книги були мої найперші друзі. Поважала вчителів, бо й сама колись мріяла вчителювати. Обожнюю народні пісні, а мамині колискові й співаночки дотепер пам’ятаю. Любов до пісні мені прищепив і край, у якому народилася. Пригадую, коли не дослухаю пісню, то продовження вигадувала сама. Перші свої вірші записувала на листочки. На жаль, вони не всі збереглися. За важкою працею не встигала записувати все, що народжувала моя душа. Але в пам’яті твори закарбувалися назавжди. Писати – це для мене внутрішня потреба. Маю велике бажання розповісти світу про себе і свою долю.
На вашу думку, яку місію несе письменник?– Літератори мусять пробудити в людях доброту, милосердя, любов до Бога, навчити бути вдячними йому за кожен день, хвилину, мить – радісну чи ні. Ми повинні через власну творчість прищеплювати і дорослим, і малим загальнолюдські цінності. «Без Бога – не до порога», – говорить прислів’я. У людей має бути віра в Господа. Найперше – цю віру потрібно плекати в дітках. Бо від виховання залежить не тільки їхнє майбутнє, а й наше з вами. Тому я дарую дітям казку, де добро завжди перемагає зло. Прагну, аби мої твори проросли в дитячих серцях добірним зерном, дали плідний урожай позитиву. І щаслива та людина, котра виконує на Землі свою місію, яку їй дав Бог.
Ваші книги для наймолодших читачів мають цікаве й яскраве оформлення. З ким із художників співпрацюєте?– Бог подарував мені зустріч із талановитою художницею Ольгою Ладижець. Вона зізналася, що коли малює ілюстрації до моїх книг, ніби потрапляє в казку. «Горнятко доброти» оформлювали діти з нашої школи, а також мої внуки Михайло та Володимир Драгуни. «Хто раніше всіх встає?» – Юлія Єгорова та Леся Вовк.
Пані Юліє, ви для мене – відкриття. Адже від творів для дітей поступово перейшли до дорослої творчості.– Так, я пишу і для дорослих. Пишу про те, що мені болить. Насправді дорослі дуже жорстокі. Хотілося б, аби вони були, як діти: вміли прощати, не робили зло, жили лише з добром і любов’ю до ближнього, до Бога. Можливо, коли навчимося пробачати, то легше нам буде жити.
Життя в селі зобов’язує до багатьох господарських справ. Коли встигаєте писати?– Живу в гірському мальовничому селі, де мусай рано вставати і пізно лягати. Та коли є бажання працювати зі словом, то знаходжу і час, і сили. Мені завжди допомагає Господь у всіх моїх починаннях і справах.Тому я дуже вдячна Йому за свій талант, успіх, життя. Встаю рано, коли мої діти ще сплять. Вранці мені легше пишеться. Схід сонця діє магічно на мене, ніби відкриваю чистий аркуш свого дня. Затим поринаю разом зі своїми героями в їхнє життя. Мої думки блукають далеко в горах чи лісах. Уява малює пригоди, які трапляються з тамтешніми звірами та рослинами. Потім все описую. Слава Богу, маю чоловіка, дітей, онуків, невісток, котрі допомагають із роботою, аби в мене було більше часу на творчість. Буває, що натхнення приходить до мене вночі. Тоді встаю і записую в зошит замальовки до своїх майбутніх казки чи оповідання. Я живу, коли мені пишеться. В мене девіз: «Жодного дня без вірша».
Пані Юліє, кожна ваша книга – успішна. Чи пам’ятаєте першу нагороду?– У 2010 році моя друга книга «Горнятко доброти» на VI Київській міжнародній виставці (де презентували свою продукцію 160 видавництв) була удостоєна диплома ІІІ ступеня в номінації «Світ дитинства». Це – перше моє визнання. Затим книга «Зернятка мудрості» отримала диплом лауреата другого літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика у Червонограді в номінації «Дитяча книга». 2012 рік теж був щасливий на ужинки, бо мої збірки – «Хто раніше всіх встає?», «Горнятко доброти», «Зернятка мудрості», «Посміхайтесь добрим людям» – удостоєні диплома лауреата XVI конкурсу ім. Мирона Утриска.
Яка найбільша радість у вашому житті?– Я радію всьому, що Господь Бог дає мені на землі. Щаслива, що маю доброго чоловіка, гарних синів, чесних невісток, найкращих онуків. Вони в усьому допомагають і підтримують. Це їхня заслуга, що мої книги вийшли в світ до читачів.
Колись мріяла бути вчителем, але не судилося. Та Всевишній дав мені набагато кращу долю – письменника. Бо я стала вчителем завдяки книгам. І коли вони народжуються, завжди хвилююся: як їх сприйме читач? Чи комусь допоможуть у житті?
Ви щаслива мама і бабуся! Розкажіть про своїх дітей та онуків.– Я вже говорила, що в мене діти дуже добрі, порядні. Вони б мені й небо прихилили, якби змогли. Знають Божі заповіді, за ними живуть. Моя радість – моя родина, книги, читачі. Внуків обожнюю. Ними живу, радію їхнім успіхам у школі й у житті. Вони гарно співають, танцюють, малюють. Одного разу я важко хворіла. Дивилася передачі духовного телеканалу «Глас» із онуками. Михайлик намалював малюнки, щоб надіслати на конкурс. Потім попросив мене написати йому віршики до тих малюнків. Я з радістю зробила це. Ми надіслали в Київ на телеканал. Звідти отримали листа: «Ваші вірші й малюнки нам сподобалися. Надсилайте нам ще. Ми будемо читати дітям». Із того часу мені відкрилася дорога до читачів. Я подумала: «Якщо в Києві так оцінили, мені потрібно продовжувати». Тому щодня пишу. Відтак онук Михайлик допомагає своїми співами по презентаціях та літературних вечорах.
На телеканалі «Глас» вперше прочитали ваші вірші й передали вам «ключ» до творчості. А хто з письменників першим ознайомився з вашими творами?– Першим читачем був мій сусід із Широкого Лугу – дауреат Шевченківської премії Петро Мідянка. Я йому принесла свої вірші, і він підтримав мене, мовляв, пишіть далі, у вас вийде. І я йому щиро дякую за це.
Пані Юліє, у вас вийшла збірка, де позиціонуєте себе як драматург.– Називається «Веселіться, верховинці». В ній – п’єси, казки, сценки для дітей, а також п’єси для юнацтва і дорослих читачів. Описані й верховинські звичаї, обряди. Серед яких: «Чистіля», «Скубіля», «На Андрія», «Сватання по-верховинськи», «Вінки», «Колядники», «Великодні забави». В книзі – 80 пісень на всі смаки. Я прагнула зберегти перлини наших традицій для майбутнього покоління, щоб не забули, не перевелися наші звичаї. Бо якщо квітка зійде, а її не обкопати, не полити – то вона зів’яне. А якщо ту квітку доглядати, захищати від бур’янів, то вона довго цвістиме. Так і я хочу, аби збереглися наші традиції в поколіннях. Щоб наша культура жила в народі. Щоб відчули теперішні діти, як давно жили: хоч і важко було, але у вільний від праці час народ веселився. Молодь училася вишивати, прясти, плести, співати, танцювати. В моїй книзі про все це можна прочитати. Дещо запам’ятала від своєї бабусі й старших людей, від яких вечорами вчилася вишивати рушники або плести капці. І, мабуть, уже відтоді мені хотілося передати це іншим.
Знаю, що незабаром вийде нова книга віршів для дітей. Про що вона?– Вона про те, як «Небом сонечко гуляє». Себто про мою рідну Новоселицю, але казкову й магічну. Це – маленькі теплі історії та цікаві пригоди овочів, грибів, звірів, птахів. Мої казкові герої – працьовиті: вміють і шити, й вишивати, смажити млинці, лікувати дерева, танцювати й співати, щиро хизуються своїм зростом і вбранням.
А на кого схожа ця збірочка? Звісно, на сонечко! На тепле й щире, яке не пече, а гріє всіх мешканців, яких створила моя уява. Сонечко, як дитина, пустує. А чому б і ні, адже воно має бути насамперед цікавим, аби тримати увагу малого читача. Тому сонечко перестрибує зі сторінки на сторінку, спостерігає за своїми друзями, купається в річці, дивується, хвилюється, радіє, як і я!
Маріанна ШУТКО, Новини Закарпаття