…Сталося це рівно п’ять років тому. Мені раптом зателефонував Михайло Рябець – мій земляк-верховинець, екс-голова Центральної виборчої комісії. «Знаю про твій творчий проект «Роде наш красний», в якому пишеш про кращих живих закарпатців, – почав без усяких вступів. – Можу підказати одну гідну кандидатуру: учень всесвітньо відомого академіка Миколи Амосова Василь Лазоришинець. Чув про такого?» «Як не знати про таку особистість? – відповідаю. – Читав про нього в пресі. Уродженець хустського села Сокирниця. Навіть по телевізору кілька разів бачив його». «А тепер матимеш змогу познайомитися особисто. Людина порядна і скромна. Василь Васильович скоро буде в батьків у рідному селі, то й стрінетеся на Закарпатті», – каже М. Рябець.

Так появилася моя художньо-документальна повість «Відкрите серце» про Василя Лазоришинця – члена-кореспондента Національної академії медичних наук України, кардіохірурга, професора, заслуженого лікаря України, лауреата Державної премії України в галузі науки й техніки, кавалера кількох орденів та власника інших численних титулів.

Як і було домовлено, ми стрілися з Василем Васильовичем у місті над Ужем. Відтак подався я в Сокирницю, до його батьків Юлії Михайлівни та Василя Васильовича Лазоришинців, які, Богу дякувати, у парі живуть уже понад шістдесят (!) літ. Виростили трьох дітей, із яких двоє пішли в медицину… Я бачився з Василевими друзями, однокласниками, односельцями, родичами, а також колишніми пацієнтами, яким поміг. Його появи не тільки в рідному селі, а й у довколишніх, та навіть у цілому краї завжди чекають із нетерпінням. Особливо ті, кому конче потрібна саме Лазоришинцева поміч.

Учень знаменитого академіка Амосова

Кілька незабутніх днів провів я з Василем Васильовичем у столиці. Ночували в його оселі під Києвом. Вставали о п’ятій тридцять, бо через годину його вже чекали в операційній. Лягали близько півночі. «Аби добре оперувати – потрібні не тільки вправність рук, здібності й досвід. Потрібно багато оперувати», – казав Амосов.

Лазоришинець дотримується цього золотого правила, які б посади не займав: заступник директора інституту, заступник чи навіть виконуючий обов’язки міністра охорони здоров’я України, а нині – директор Національного інституту серцево-судинної хірургії…

«Варто нагадати, що Микола Амосов першим не лише в Україні, а в усьому Радянському Союзі виконав протезування мітральних клапанів, а в 1965-му вперше у світі (!) створив і впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів, – каже Василь Лазоришинець. – Бути учнем такої людини – велика честь, відповідальність і щастя». Пам’ять про видатного вченого-новатора М. Амосова живе в Національному інституті серцево-судинної хірургії, який носить його ім’я, і сьогодні. До слова, знаменитий академік був присутній на захисті кандидатської і докторської дисертацій Лазоришинця.

Василь Васильович зізнається, що до медицини його підштовхнув випадок. Коли закінчив дев’ятий клас, 12-річний молодший брат із огорожі упав на дерев’яний кілок, що стирчав із землі. Вдома нікого з дорослих не було, тож узяв малого на велосипед, довіз до головної дороги, а звідти автобусом доправив у Хустську райлікарню. І поки хірург півтори години робив термінову операцію, хлопець із дерева під стіною крізь вікно спостерігав за процесом. Чоловік у білому халаті здавався йому чарівником, напівбогом. І тоді твердо вирішив, що стане лікарем.

Після закінчення Київського медичного інституту імені Богомольця Василь потрапив у Чернігівську обласну лікарню патологоанатомом. Потім – судинний, серцево-судинний хірург. У 1987-му вступив у клінічну ординатуру в інститут, який тоді ще очолював Микола Амосов. Молодий інтерн мав можливість щоранку стрічатися з живою медичною легендою на п’ятихвилинках. Одного дня так сталося, що під час обходу треба було зробити складну маніпуляцію в реанімаційному відділенні.

Завідуючий запропонував академіку Амосову, щоб її провів досвідчений хірург Василь Васильович. «А хто це такий?» – поцікавився Микола Миколайович, оглядаючи свиту. «Клінічний ординатор другого року навчання», – сказали йому. «А ти такі маніпуляції робив?» – спитав уже самого Василя. «Понад двісті разів», – відповів закарпатець.Приємно здивований керівник інституту дав добро. Звідки було йому знати, що цей молодий скромний чоловік стане не просто провідним дитячим кардіологом України, а через двадцять із гаком літ замінить його на керівному посту. І станеться це 19 січня 2016 року.

…А в 1993-му тодішній директор інституту академік Геннадій Книшов викликав Василя Лазоришинця до себе й запропонував посаду завідувача відділу хірургії вроджених вад серця дітей молодшого віку. «Я ж зовсім недавно працюю в інституті. Чи потягну…», – засумнівався. «Обговоренню не підлягає. А працюватимеш погано – взагалі звільнимо», – обірвав його керівник. Він добре знав, що робив. Бо за ці чотири інститутські роки Лазоришинець показав, на що здатний.

І 36-річний Василь Васильович стає завідувачем відділу. Це – наймолодший і найперспективніший підрозділ цього прославленого медичного закладу. Нині тут трудиться 12 лікарів, які, як і він сам, пройшли навчання у кращих європейських школах кардіохірургії. Серед рятівників дитячих сердець уже немало й учнів Лазоришинця. Адже він – автор 380 наукових праць, 10 монографій, 31 авторського свідоцтва, 4 методичних рекомендацій. Під його науковим керівництвом підготовлено 7 кандидатів медичних наук. У очолюваному Лазоришинцем відділенні накопичили чи не найбільший досвід у світі (!) з діагностики та хірургічного лікування однієї з найскладніших вроджених вад серця – аномалії Ебштейна…

Щороку – понад 250 складних і філігранно тонких операцій…

Ми – в стінах інституту. Операційна на другому поверсі. В ній оперував сам Амосов. Пацієнт-крихітка – на операційному столі. Грудна порожнина вже відкрита. Апарати штучного кровообігу й дихання підключені. Маленьке завмерле в надії сердечко величиною з грецький горіх чекає на порятунок. Найскладніший і найвідповідальніший етап хірургічного втручання – за ним, Лазоришинцем.

Щороку він виконує понад 250 складних і філігранно тонких операцій. Траплялося, що за день робив навіть по три! А за всі роки трудової кар’єри ця цифра становить близько 7 тисяч! І це незважаючи на часті закордонні відрядження. «Я виконав приблизно 5, 5 тисячі операцій тільки на відкритому серці, – зізнається Василь Лазоришинець. – Південно-африканський хірург Крістіан Бернард, який уперше у світі провів трансплантацію серця в 1967-му, за все життя зробив тисячу операцій, і дуже цим пишався. Сам він, до речі, помер від… серцевого нападу».

Щороку в Україні з’являється на світ близько 5 тисяч дітей із вродженими вадами серця. Якщо їх не оперувати на першому році життя, то від 40% до 70% помирає.

«Хірург – це диригент у команді, – каже Лазоришинець. – У кожній операції в нас бере участь 9 осіб: асистенти, операційна сестра, анестезіолог, перфузіоністи.

Хірург повинен бачити й устигати все. І завжди усвідомлювати, що на кону – людське життя. Тож напруженість завжди велика. Відповідальність – неймовірна. А все це – нерви. На заході мій колега отримує 1 мільйон 300 тисяч доларів на рік. Із них половина йде на податки, 30 процентів – на страховку від лікарської помилки. В нас такого ще нема, на жаль…»

Його запрошують у найпрестижніші клініки зарубіжжя – вже не як учня, а як наставника. Уродженці Срібної Землі, які мешкають у столиці України, кілька років тому обрали його президентом товариства «Закарпатці в Києві», що красномовно свідчить про великий авторитет Лазоришинця. А кілька років тому його навіть висунули кандидатом у народні депутати України… Хоча багато друзів та колег казали: «Навіщо тобі ті депутатські лаври? Чи не краще зі скальпелем у руках рятувати дитячі життя?» «Оперувати я не перестану ні за яких обставин, – відповідав на те резонно Василь Васильович. – Але в ранзі депутата зміг би ще більше зробити як для земляків, так і для інституту, медицини взагалі».

…Поза роботою в Лазоришинця є надійний сімейний тил. Разом із дружиною Тетяною виховали двох дочок – Лесю та Катерину. Вони не пішли в медицину, а знайшли себе в інших корисних справах. Тішать батьківські серця внучки Анна та Марійка…

Кожна людина для чогось приходить у цей світ. Василю Васильовичу випала воістину богоугодна місія: стати зцілителем дитячих янгольських сердець. Вищої місії на Землі просто нема...

25 травня рідня, друзі й колеги вітали Василя Лазоришинця з 60-річним ювілеєм, щедро віншуючи щастя-здоров’я на многая і благая літ. Але чи не найщиріше бажають йому всього найкращого вдячні пацієнти, яких він урятував від смерті…





Андрій ДУРУНДА, газета "Новини Закарпаття"
письменник
Київ – Ужгород