Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

У Виноградові діє унікальний ринок (ФОТО)

1 жовтня 2017 р., 20:03

На колії

Там продають еавіить кобру.

{g}

Закрита в пляшку індійська кобра на ринку, де важить кожна гривня.«Будь ласка, беріть, у нас усе знайдете!» − говорять нескінченні ряди, примовляють заохочуючи старші жінки, які сидять на землі, та чоловіки, що стоять поруч них. Шкіряне взуття, порцеляна, вживаний одяг, кухонні ваги віку наших бабусь, аксесуари для велосипедів, зношені горщики, ікони, підсвічники, біжутерія, домашні кролики, закрита в пляшку індійська кобра, повідомив угорський портал mno.

Знаходимо найдивніші речі серед колій у когось із виноградівських продавців.

За 16 км від міста сідаємо у с. Чорний потік на Боржавську вузькоколійку, як її називають місцеві – Жужа, яка протягом десятиліть була єдиним засобом пересування для мешканців населених пунктів, що знаходяться поблизу основної залізничної колії. На Закарпатті, власне в усій Україні, ця рідкість має власну романтику, хоча через повільність дизельного двигуна 1956 року випуску та незручності вагонів, які вже пережили свої кращі часи, щораз менше людей обирає Жужу як альтернативу. Завдяки громадській ініціативі, вже місяць курсує як туристичний поїзд це чудо Боржавської вузькоколійки, яке залучає усе більше відвідувачів, проте не усі радіють цій новині.

Раніше поїзд їздив у понеділок, четвер та неділю, − розповідає наша супутниця, жінка з Шаланок, яка везе багато сумок та квітів. У четвер та неділю їхав через базар, а в понеділок відвозив студентів. Відколи курсує як туристичний, то їде в пʼятницю, суботу та неділю, таким чином в четвер на базар не можемо виїхати. На додачу, перші два дні мають привілеї туристи, продавців навіть не впускають, тож залишається лише неділя. Менше їздимо, ніж раніше, − бідкалася жінка.

Після більше ніж півгодинної їзди прибуваємо на ринок у Виноградові, де вже вирує життя, адже більшість продавців приїхали попереднім поїздом. З десяток торговців завченими рухами забирають свою речі з колії, бо саме там торгують, поки поряд з ними зручно проїде поїзд. Потім відбувається рутинна робота, повернення товару на місце й продовжується торгівля.

Продавці спочатку недовірливо ставляться до наших питань та фотоапарата. «Багато хто вже писав про те, у яких небезпечних умовах ми продаємо. Після того завжди хотіли прогнати нас, але до цього часу їм ще це не вдалося», − пояснює причину тримання дистанції один чоловік, який потроху переходить на дружелюбний тон,й атмосфера вирішується й з іншими.

За кілька хвилин знову зустрічаємось із нашою супутницею. Поряд з квітами із сумок зʼявилися килими (покровці). «Я зіткала їх сама», − гордо каже жінка і в той же час перебирає вживаний одяг, який продається поруч. «Мені потрібна тканина, інакше не зможу зробити їх такими дешевими. Поки сезон, торгую квітами. Взимку залишаються лише покровці. Інколи продаю молоко, сир та сметану, які беру від сусідки. Продам і тоді нам обом добре».

Найбільше продавців пенсійного віку. Вони намагаються продати фрукти, овочі, зерно, вирощене вдома, щоб таким чином купити все інше, що необхідне до хліба.

«Не можливо вижити на щомісячні 1200 гривень», − бідкається 74-річний дядько Міша з Берегова, котрий продає вживані кухонні інструменти, шурупи та декоративні предмети, які могли бути в моді в часи наших прадідів. «Їжджу на потязі зі знижкою двічі в тиждень. Товар беру дома з рук від місцевих, докидую кілька гривень зверху і пробую продати. Звично, не завжди вдається повернути вкладені кошти, сьогодні ще не заробив на хліб із жиром, але невеликий плюс потрібно звідкись нашкребти. 40 років працював заради того, аби зараз виживати на суму в 10 тисяч форинтів. В Угоршині людина, що замітає вулицю, заробляє більше. Але нема що робити. Пробуємо вижити».

«Ми не завжди такі сумні, − говорить приблизно 60-річний дядько Фрідьеш. Є часи, коли я відчуваю, що ми приїздимо сюди з населених пунктів Виноградівського та Берегівського районів для того, щоб зустрітися із знайомими, друзями, порозмовляти. Хтось ходить по гриби, хтось на риболовлю,а ми сюди. І, звичайно, намагаємось щось продати з того, що приносимо із собою».

На краю ринку в наметах продаються нові речі: білизна, меблі, штори. Місцеві жителі вважають, що через великий вибір та нижчі ціни можна сюди приїздити на покупки. Наші ноги застряли в гальковій землі. Трохи далі грав на скрипці старий музикант. Схоже, ми опинилися у зачарованій частині міста, де, навіть у порівнянні із Закарпаттям, десятиліттями тому зупинився час.

Після того, як струшуємо із себе ностальгію, повертаємось на колії й зупиняємось поряді із чоловіком, що продає порцеляну. Прекрасну кераміку й фарфор він продає за смішно низькі ціни. На питання, де він її бере, чоловік посміхається та відповідає, що отримав у спадок, потім додає: «Багато чого сховано на людських горищах». Хоча ми не віримо у казки, купуємо порцеляну.

Інший чоловік за кілька метрів від нас намагається продати дуже небезпечну індіанську кобру, лише за 600 гривень. Але ми розуміємо, що це посягання на наш гаманець.

У полудень люди починають рухатися. Показується й Жужа, усі хто їдуть на ній, починають збирати свої речі. Хто залишається, розчищає дорогу для потяга. Локомотив іноді зачіпає товар чи плечі продавця, але немає образ чи гніву. Трохи гуляємо біля потяга, думаємо про те, що можливо пішки прогуляємось до автомобіля, але потім заштовхуємось в поїзд і дуже переживаємо, щоб не зламали наші порцелянові тарілки.

Голос Карпат

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com