Юрій, продає стартові пакети:

– Понад 2 роки працюю на пішохідному мості. Ніхто мене не ставив – я сам обрав це місце, бо тут найбільше людей за день проходить. Вони і гуляють, і на роботу йдуть. У моїй справі треба бути трошки психологом. От я вже відчуваю, кого можна зупинити, щоб запропонувати купити пакет, а кого – не варто. Це відчуття з часом саме виробляється. Чи буває, що грублять? Ні, такого ще ніколи зі мною не було. Може, тому, що я ніколи не нав’язую свої послуги. Секретів роботи як таких немає – просто треба вміти знайти підхід до людини: з ким – пожартувати, а кому – сухо й докладно розповісти про переваги пакета. Ще дуже важливо не бути надто настирливим – перехожі цього не люблять. Якщо комусь потрібен стартовий пакет, він зупиниться і послухає. Бігти за людьми і вмовляти їх не треба.

Андрій, просить милостиню:

– На пішохідному мості я вже 8 років. Прошу гроші, бо інакше не можу заробити на життя. Моя пенсія інваліда – тисяча гривень. Скажи, ти могла би прожити за такі гроші? Точно, що ні. Мені 43 роки, маю жінку 25-річну, живу в неї, бо з власного дому мене вигнав брат. Він міліціонер, тепер на війні в Ізюмі. Най Бог розсудить, чи правильно він зробив зі мною!

Ногу я втратив з дурного розуму – 8 років тому мене переїхав товарний поїзд. Я йшов з роботи додому на Радванку, був трохи напідпитку – сів на рейки і якось задрімав. Поїзд на мене наїхав, тяг за собою десь 150 метрів, перерізав ногу і пальці на руці. Я ще сам з-під поїзда виліз, а потім мене повезли до лікарні – ледве з того світу витягли. Бог дав мені життя. Але як жити? Я спочатку пробував влаштуватися на якусь роботу – нікуди мене не брали. Тоді вийшов на пішохідний міст і почав просити гроші.

Скільки я тут заробляю? О, це дуже великий секрет, але тепер – дуже мало. Туристи ніколи мені нічого не дають, більше допомагають місцеві. Є такі, хто щодня щось приносить: і їжу, і одяг. Знаю і всіх аферистів тут. Одні ногу під себе ховають чи курточкою прикривають, інші – папірці показують, що хворі. Молоді дівчата, які просять гроші на лікування дітей, братів чи сестер, – це одразу фальш. Є тут ще один інвалід у візку – то він взагалі не місцевий, його привозять працювати. Я так по містах їздити не хочу, працюю лише на себе.

Олена, збирає гроші на харчування безхатьків:

– Мене звати Олена Горняк. Я стою на пішохідному мості вже півроку, тричі на тиждень, закликаю ужгородців та гостей міста пожертвувати гроші на харчування бездомних і бідних людей. За той час, що тут стою, чула вже багато всякого. Хтось звинувачує в тому, що я шахрайка, – проходячи повз мене, питає: «Ну що, вже назбирала собі на машину?». Добре, що таких – одиниці. Більшість ужгородців регулярно кидають до скриньки гроші, бо знають, що ми не забираємо їх собі, а справді спрямовуємо на допомогу бідним. Ми годуємо їх 4 рази на тиждень, у різних районах. Вони вже знають, куди приходити, і, повірте, дуже нас чекають. Діємо від громадської організації, яку очолює мій чоловік Роберт. Наше завдання – не лише нагодувати безхатьків, а й допомогти їм реабілітуватися, бо бачимо, що в більшості з них проблеми виникли через алкогольну залежність. У цьому питанні співпрацюємо з церквою. Чому для роботи обрала саме пішохідний міст? Бо тут люди не розсіюються по великій площі, тож добре чують мої заклики. До них тут легше «достукатися».

Тетяна ЛІТЕРАТІ, газета "Ужгород"