Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Історія першого мешканця Великого Галагова, друкаря Еде Наймана (Фото)

29 січня 2018 р., 13:35

Нова історія з циклу «Втрачений Ужгород»

Що наше місто ставало рідним для людей дуже різних національностей, котрі приїздили сюди у різний час і з дуже різних причин. Нинішня неймовірна історія – про друкарство, війну, соціалістичну революцію в Угорщині, розвиток Великого Галагова, туризм, гоніння євреїв і страшну смерть. Причому усе це – на прикладі життя лише одного ужгородця Еде Наймана.

Еде народився у червні 1881 року у Будапешті в простій єврейській сім’ї. Його батько Ігнац був родом з Чехії, а у Будапешті працював майстром, виготовляючи сідла для коней. Маму звали Регіною Розенберг. Малий Еде працював уже з 12 років, причому на навчання до майстра-друкаря поїхав аж у Лейпциг. У молодому віці він об’їздив чи не усю Європу, потроху жив і працював то у Німеччині, то в Австрії, то у Швейцарії. Там же на все життя закохався у гори і захопився гірським туризмом.

На початку століття Еде повернувся до Будапешта уже досвідченим набірником на лінотипі та фахівцем із друкарської справи. Набирав дуже відому тоді газету соціал-демократичного спрямування «Népszava», аж поки його не призвали до австро-угорського війська на Першу світову війну. Багато років потому Еде згадував, що менше за все на світі хотів воювати. Він ненавидів війну і дуже сердився, що змушений був узяти у ній участь. Саме під час Першої світової він вперше побачив нинішню територію Закарпаття, потім згадував дітям про коротке перебування у Мукачеві і про бій у Стрию, де його поранили.

  

Після лікування і закінчення війни Еде повернувся у Будапешт, де ще більше заглибився у «лівий» рух. Він почав працювати у спеціалізованій газеті «Типографія», яка виходила ще з 1869 року. Там і познайомився з людиною, яка змінила його життя – Мором Прайсом (взагалі це прізвище писалося «Preusz», але озвучували його в сім’ї завжди як Прайс. Власне і прізвище Найман, яке писалося «Neumann», озвучувалося не зовсім вірно, однак вимовлялося в Ужгороді саме так). Можливо, Мор був родичем Еде, адже прізвище Морової мами теж було Найман. Але це лише припущення, до нас дійшли відомості тільки про те, що чоловіки, котрі були колегами і однодумцями, дуже здружилися. Мор Прайс був родом з Ужгорода, де і вивчився друкарській справі. У Будапешті він проживав із 1909 року, і був одним із редакторів уже згадуваної газети «Типографія». Саме Мор був одним із найактивніших учасників соціалістичної революції 1919 року в Угорщині, у перші тижні якої навіть керував Будапештом у складі директорії. Саме тоді, коли у Будапешті почалася революція і Мор з головою поринув у політику, його товариш Еде Найман став новим редактором газети «Типографія», якою керував чотири наступних роки.

1919-ий був для Еде особливим і з іншої причини. На той час йому було вже 38 років, а ні коханої, ні дітей він не мав. Тож Мор Прайс запропонував Еде познайомити його зі своєю сестрою Євою, котра могла би приїхати до них у Будапешт в гості. Єва була молодша за Еде на 15 років. Вона з батьками проживала в Ужгороді на нинішній вулиці Духновича. Загалом сім’я Прайс була дуже відомою в місті. Вона мала давнє равинське коріння, була заможною, а її представники-чоловіки були знаними ужгородськими адвокатами, лікарями і торговцями. Зокрема дядько Єви та Мора Прайсів був тим самим лікарем Якобом Прайсом, котрий заснував на нинішній вулиці Перемоги (Капушанській) лікарню. Він керував лікарнею близько десятиліття, аж поки у 1872 році не передав її 25-річному Андрію Новаку.



Єва Прайс

Як Єва Прайс, котра була вихована у релігійній заможній і відомій єврейській родині, отримала згоду батьків на заміжжя з будапештським друкарем, до того ж ярим соціалістом, котрий зовсім не дотримувався єврейських звичаїв і традицій, – невідомо. Знаємо лише, що Еде і Єва після знайомства справді дуже сподобалися одне одному і дуже скоро одружилися. Сталося це в Будапешті влітку 1919 року, а вже через рік у подружжя народилася донечка Юдіта. Столиця Угорщини у той період була дуже неспокійним місцем, політична ситуація загострювалася і, хоч Мор, розчарувавшись у революції ще на початку відійшов від її продовження, над ним та його однодумцями явно почали збиратися хмари. Коли у 1923 році у Еде та Єви Найманів народився син Іштван, ситуація вже була така, що сім’ї реально було небезпечно залишатися у Будапешті. Прибічників соціалістичної революції нова влада Міклоша Горті нещадно карала, тож Мор Прайс, Еде і Єва вирішили, що краще виїхати на проживання до Ужгорода, який уже був частиною Чехословаччини.


Підкарпатська Русь на той час дуже потребувала фахівців-друкарів. Одним із способів пропаганди і впровадження чеської мови і культури на новій території був якраз широкий випуск друкованої продукції. Тож в Ужгороді друкарі Мор Прайс і Еде Найман одразу же знайшли собі роботу. З літа 1923 року обоє вже працювали у друкарні Елемера Лама на тодішній вулиці Йокаї (ця друкарня на нинішній вулиці Руській, до слова, працює досі). Мор незабаром став її директором, Еде же багато років працював там набірником на лінотипі. Лінотип був складною машиною, справлятися з ним уміли лише добре підготовлені фахівці. Коли про Еде з нагоди відзначення 35-річчя його роботи писали у газеті «Типографія», то відзначали, що Еде, мабуть, і зараз, у своє свято, стоїть за лінотипом у своєму синьому робочому одязі, витираючи час від часу об рушник забруднені руки. Бо саме так, начебто, цей чоловік пуританських поглядів живе багато років: працюючи і працюючи щодня.



Але, говорячи про Еде Наймана, не можна сказати, що він був простим робітником із брудними руками. Бо друкарська робота була лише частиною його різносторонніх інтересів. Як людина освічена і культурна, Еде багато років був дописувачем ужгородської газети «Új Közlöny». Ми не знаємо, чи йому за це платили, але доволі часто в цій газеті у 20-30-х роках друкувалися його дуже цікаві репортажі про міські події (він висвітлював будівництво кінотеатру, прокладання каналізації, описував свій перший політ на літаку з Ужгорода до Кошице тощо), а ще переклади з німецької художніх творів і сатиричні замітки політичного характеру. Через одну таку, в якій Еде висловив незадоволення роботою губернатора Антона Бескида, у нього навіть були проблеми з поліцією. Також Еде регулярно писав фахові статті до будапештської газети «Типографія», а ще мистецькі статті до спеціалізованого журналу «Grafika». Складалося враження, що він однаково добре розбирався і у театрі, і в лінотипах. А ще багато читав, бо досить часто складав рецензії на нові видання, які виходили по всій Європі. Син Іштван (Степан) потім згадував, як Еде сідав на веранді в улюблене крісло і там постійно щось писав. Мабуть, мав усе-таки великий нахил до журналістики.

Хоча далеко не цим одним жив він у позаробочий час. В Ужгороді Еде одразу організував профспілку працівників поліграфії, багато років був її керівником, регулярно читав лекції з покращення роботи, історії друкарства, впровадження нових методів і машин. А ще він жити не міг без природи. Ще у юному віці він вступив до угорського товариства «Друзі природи», а вже в Ужгороді перейшов до кошицького відділення цієї організації, активно долучаючи у неї нових членів і організовуючи величезну кількість походів у Карпати. У сімейному архіві Найманів збереглося дуже багато фотографій із цих подорожей. Явірник, Піп Іван, Говерла, Анталовецька поляна, Стой, джерело Чорної Тиси – усе це та інше, влітку і взимку, з описами і підклеєним гербарієм цілком може стати окремим дослідженням.



Найсоліднішою же роботою Еде Наймана була книжка про обслуговування і роботу на лінотипі «Die Linotype. Technisches Hilfsbuch für Maschinensetzer». Ця німецька фахова праця була настольною книжкою всіх друкарів у Європі, точніше, всіх, хто володів німецькою. Тому Еде у 1931 році викупив право на переклад і видання цієї книги угорською мовою. Перекладав він цю працю майже рік, та коли вона вийшла, газети писали, що це – неймовірна і дуже потрібна робота, яку чекали давно усі фахівці. Видавництво Лама продавало книжку за цілих 50 корун, і розсилало її по всій Угорщині і Словаччині.



Але повернімося поки трохи назад, до 1923 року, коли Еде, Єва та двоє їхніх дітей приїхали в Ужгород. Спершу сім’я оселилася на вулиці Ракоці (нині – Волошина, 17) у будинку, який належав реформатському священику Шандору Ньомаркої. Цікаво, що священик здавав квартири у цьому будинку єврейським родинам. Зокрема сусідами Найманів там були кравці Данцигери («Втрачений Ужгород» вже писав про мадам Жені Данцигер, котра вдягала ужгородських модниць).

Очевидно, в орендованому приміщенні Еде довго жити не хотів, бо одразу почав шукати підходяще місце для зведення власного будинку. Саме тоді «Подкарпатський банк» почав широко рекламувати для ужгородців новий майбутній елітний район Великий Галагов. Величезний шматок землі від вулиці Собранецької до річки Уж і виноградників на місці сучасного аеропорту банк викупив у болгар, котрі там вирощували городину. Болгарська громада колись була в Ужгороді доволі великою, а район Великого Галагова, як писав у своїй статті той же Еде Найман, до придбання банком місцеві так і називали – «Болгарією». «Подкарпатський банк» розробив план цього району з розділенням його на 500 ділянок елітної віллової забудови. Там же мали звести згодом ринок, школу і дитячий садок. Своєрідним центром району, за планом, мав стати красивий сквер у формі кола (нині – площа Лаборця).

Коли Еде побачив ці красиві плани, то вирішив, що кращого місця для зведення сімейного будинку йому в місті не знайти. Сквер, річка поблизу, школа і дитсадок, свіже повітря, одним словом – надзвичайно перспективний район! От із цього рішення і почалися багаторічні проблеми Еде Наймана – першого жителя Великого Галагова. Еде, не роздумуючи довго, придбав за 15 тисяч корун у «Подкарпатського банку» ділянку неподалік центрального скверу на тодішній вулиці Петрова і замовив план родинного дому у відомого місцевого архітектора Золтана Арато. От тільки вулиця ця тоді була дуже умовною, тож коли у 1925 році будинок Еде був готовий, він все ще стояв посеред гігантського пустиря.



У статті «Там, де я живу» Еде відверто кепкував сам із себе: «Коли я виходжу зі свого кварталу у коротких штанах і чоботах, на яких налипло болото, так і читаю у поглядах зустрічних: «Треба то було тобі?». Навіть є такі, хто відверто наді мною сміються і кажуть, що й задарма би там не хотіли будинок. То де ж я живу? Я живу там, де живе дуже мало ужгородців. Де нема доріг і освітлення, а ще багато, дуже багато болота, яке ніколи не висихає. Я купив собі білий прапор, і якщо одного дня мені вдасться таки пройти у місто і назад у лакових черевиках, я вивішу його на будинку. Там, де я живу, треба ввести вдома магометанську звичку перевзуватися у капці. Бо після вулиці заходити взутим у дім не можна – все забрудниш. Після цього можете мене спитати: чи не пожалів я, що став першим жильцем цього району? Якщо спитаєте таке, коли я повертаюся додому о 9-ій вечора у темряві, ковзаю, а іноді і падаю у болото, тоді я ще й не такими словами можу сказати».

Чомусь ужгородці не поспішали розкуповувати ділянки на Великому Галагові, а банк не поспішав прокладати дороги і проводити освітлення, тож кілька складних років Наймани змушені були проживати без жодного сусіда навколо на умовній вулиці Петрова.



Найважче же було дітям, котрі мусили по суцільному болоту щодня ходити до школи. До слова, коли сім’я лише переїхала в Ужгород, було вирішено, що діти, як громадяни Чехословаччини, мусять навчатися не в угорській і не єврейській, а саме в чеській школі. Оскільки же чеської мови ані Еде, ані Єва майже не знали, запросили у дім гувернантку, котра допомагала доглядати за дітьми, спілкуючись із ними виключно чеською і німецькою мовами. Дівчину звали Гедвіга Белска, вона була родом з Оломоуца і мріяла стати лікарем. Гедвіга стала для дітей Найманів другою мамою, дуже їх любила, тож Еде та Єва вирішили допомогти бідній дівчині здобути фах. Вони оплачували їй навчання в ужгородській акушерській школі, що діяла при лікарні. Вона ж багато років була вірною помічницею для трьох дітей Найманів.




Гедвіга з дітьми і Еде під час катання на санках з гори Червениці

Трьох – бо у 1927 році Єва народила сина Ференца, або Франтішка. Після цього здоров’я ще досить молодої Єви різко погіршилося, вона постійно почувала себе погано і весь час лежала. Саме через хворобу Єви сім’я не змогла виїхати з Ужгорода, коли у кінці 30-х, вже у той період, як Ужгород знову став угорським, в місті почали утискати євреїв. Ми вже згадували, що Еде Найман не був релігійною людиною, не ходив до синагоги, і навіть у документах тих часів, коли прийнято було зазначати, яку релігію сповідує громадянин, завжди зазначав «без віросповідання». Але це не могло змінити того факту, що він був євреєм. Першим у родині серйозно постраждав Мор Прайс. Щойно Ужгород став угорським, його, як діяча соціалістичної революції, одразу заарештували і вивезли з міста. Нині рідним лише відомо, що він помер у тюрмі 1944-го року.

Одразу ж у листопаді 1938-го звільнили з друкарні і Еде Наймана. Власник Елемер Лам у листі написав, що відмовляє йому у роботі з причини відсутності замовлень. Далі утиски відчули на собі діти: вони не могли навчатися в угорській школі, бо були євреями, чеської в місті вже не було, а до єврейської гімназії вступати не хотіли. Це не стосувалося лише Юдіти, бо вона на той час уже закінчила школу. Аби прогодувати сім’ю, Іштван із підробними документами, які дивом вдалося дістати, почав працювати на будівництві, яким керував добрий знайомий Еде, архітектор його будинку Золтан Арато. Через 4 місяці за тими ж документами його взяли на хімічне підприємство братів Лендвай. Дрогерія братів Лендвай працювала на місці, де в радянські часи відкрили «першу» аптеку. Для тієї дрогерії на невеличкому хімічному виробництві разом з іншими працівниками Іштван виготовляв різноманітні косметичні та миючі засоби.



Еде Найман у 1938-му

Ще важче стало на початку 1944-го. Євреям заборонили виходити на вулицю у певні години і без жовтої зірки Давида на одязі, а одного ранку на паркані будинку Найманів також з’явилася намальована трафаретом зірка Давида. Еде дуже розсердився і наказав сину Іштвану взяти щітку і все відтерти. Не маючи змоги спілкуватися з друзями, він писав їм записки, відправляючи їх служницею, котра приходила прибирати і куховарити. З цих записок видно, що ужгородські євреї добре розуміли, в якій ситуації опинилися і приблизно здогадувалися, що на них чекає. «Коли нас уже повезуть? Що нового в місті? Я сьогодні випив останню пляшку вина. До нас дійшли чутки, що Дезидер Ковач застрелився сам і застрелив свою дружину, це правда?», – писав Еде своєму товаришу. А той йому відповідав: «Сусід Матяшовський, який вивозить з єврейських будинків речі, сказав, що ще є 15 сімей на Галагові, у кого будуть все забирати. А потім всіх нас повезуть. Скажіть Ютці, щоби брала побільше одягу і білизни на себе, бо невідомо що буде. Беріть лопату і кирку також. А годинники не треба, бо відберуть».

У лютому 1944-го будапештська газета «Типографія» розмістили статтю Еде Наймана, а під нею вітала ужгородського друкаря з 50-літтям трудової діяльності. Колеги написали для Еде багато гарних слів, бажали дожити до 120 років і навіть не підозрювали, що всього лише за два місяці 63-річного Еде не стане. Навесні 1944-го його разом із хворою дружиною, Юдітою і Ференцем спершу закрили у гетто на цегляному заводі на вулиці Минайській, а у травні відправили у товарному вагоні в Освенцим. Старший син Іштван на той час працював у трудовому таборі в Кошице. На станції молодих євреїв примушували обслуговувати вагони, в яких їхніх рідних везли у невідомому напрямку. Жандарми відкривали вагон, а в’язні трудового табору мали забрати з нього відро з фекаліями, дати натомість одне пусте чисте відро і одне відро з водою. З одного такого вагона через дірки Іштван побачив ужгородського чоботаря Ровта. Той теж упізнав хлопця, бо виготовляв йому черевики для катання на лижах. Він крикнув: «Тут твій батько!», але Іштван не міг навіть підійти ближче, бо жандарми до вагонів уже не пускали. Значно пізніше від свого брата Ференца Іштван дізнався, що батькам сказали про сина на пероні станції. Єві, котрій і так було погано, тоді просто перестало вистачати повітря. Феріке, у якого дивом зберігся у кишені ніж, зробив для неї у дерев’яній стінці вагону дірку.



Юдіта – за рік до концтабору

Власне, від Ференца лише й дізнався потім Іштван про долю батьків. Коли поїзд приїхав у Освенцим, старих і молодих розділили. Востаннє Феріке і Юдіта бачили батьків, коли їх перевдягли, поголили і гнали колоною нібито у баню. Більше нікого з тієї колони у таборі не бачили, а пізніше молодь дізналася, що старих і зовсім малих тоді вбили у газовій камері, аби дарма не годувати. Так закінчили своє життя друкар Еде Найман та його дружина Єва. Не пережила війни і старша донька Юдіта. Її, як таку, що мала освіту, відібрали в інший табір на роботу обліковцем. Однак в ході бойових дій на табір впала бомба, і Юдіта загинула. Про це потім розповіла її подруга, коли повернулася до Ужгорода. Іштван працював у трудовому таборі на будівництві аеропорту неподалік Дебрецена, був звільнений росіянами, котрим допомагав із перекладом на угорську. Він повернувся до Ужгорода наприкінці 1944-го і застав у розграбованому будинку свого батька військових. Відновивши документи, зумів довести, що це будинок його батьків, до якого от-от мають повернутися з концтабору члени родини, які вижили. Спершу Іштвану (Степану) Найману віддали дві кімнати будинку, а потім, коли він у 1945 році одружився на Аделі Токач, звільнили і увесь дім.



Степан в Ужгороді 1945 року


Ференц був звільнений з концтабору американцями, поїхав спершу у Прагу, а потім вирішив переїхати в Австралію, де вивчився на стоматолога, успішно працював і щасливо проживав до кінця життя. Брати побачилися лише через 40 років після розлуки, коли Степану Найману, тоді вже поважній і відомій в Ужгороді людині, директору заводу побутової хімії «Софора», нарешті дозволили виїзд за кордон. Степан Едуардович полетів до Австралії, де його брата знали вже як Френка Ньюмена.



Ференц після звільнення з концтабору

Після цієї зустрічі Френк двічі приїжджав до Ужгорода – міста свого щасливого дитинства, аби знову побачити будинок своєї сім’ї. Цей будинок нині стоїть вже не на пустирі, а в центрі щільної забудови, і веде до нього рівна дорога, якій би напевне дуже радів Еде Найман. А ще він би точно був потішений тому, як нащадки зберігають автентичність цього будинку, навмисно не змінюючи простого, але такого стильного дощатого паркану, і латаючи, аби не змінювати, етернітове покриття даху. Таких нащадків, котрі зберігають вирізки з газет, гербарії, шеврони туристичного клубу, світлини і рукописи діда, ще треба пошукати. І саме завдяки таким людям ще живе історія Ужгорода.



Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com