Тож після школи юнак обрав фах зоотехніка, який здобув у Курській області. Відразу ж, після вручення диплому, хлопці отримали і повістки в армію. Він міг не йти на війну, оскільки треба було допомагати 60-річній мамі-вдові. Але у ті роки служба в армії, якою б пекельною вона не була, вважалася святим обов’язком кожного чоловіка.
– Перед посадкою на літак, який відвозив нас до місця призначення, повідомили, що службу будемо проходити у Афганістані. Спочатку нас відвезли у Туркменістанський військовий округ, де протягом місяця проходили курс молодого бійця, ознайомлювали зі зброєю, військовими тонкощами. Відтак у 1986-1988 роках служив у Афганістані спочатку заряджаючим танка, а через місяць і до кінця служби – старшим механіком. Основне місце нашої дислокації – провінція Герат, так звана 13-та точка. Проте постійно був у роз’їздах, обколесив весь Афган, проводячи колони: перед танком два катки вагою по 5 тонн і вперед – трощити міни. Не рідко вони спрацьовували, зривалися.
Отак, після одного з підривів я отримав контузію. Документи, що це підтверджують, наразі у архіві ворожої нам Росії і отримати їх звідти неможливо. Тож групу інвалідності я маю за загальним захворюванням. Звісна річ, неоголошена війна почалася не так давно, і я міг зробити раніше військову пенсію. Проте, маючи 7 дітей, думав у першу чергу як заробити гроші, аби їх прогодувати, а до лікарів звернувся недавно, коли стан здоров’я погіршився, – розповідає Петро Юрійович. – Служили зі мною переважно узбеки, азербайджанці, грузини, проте зв’язок з ним я втратив: командування подарувало мені магнітофон, тож хлопці по черзі називали свої адреси на диктофон, а ота касета в мене загубилася. Та й не знати, чи ще живі вони. Бо ніхто з нас не повернувся додому здоровим. То була безглузда війна, яка покалічила юні життя. Адже у чужому домі важко лад навести, а ми там були «гарматним м’ясом». Тоді весь наш випуск Курського технікуму відправили в Афганістан, а додому живими повернулися тільки 30%…
Хтось підірвався, у когось влучив снайпер. Там були наймані снайпери-жінки, які стріляли настільки влучно, що могли в муху на льоту влучити. А було й таке, що ложки врятували нам життя. То поблизу «зеленки» ми окопалися. Їсти готували по-черзі. А тут молодий заряджаючий зварив цілий казанок, миски поставив, а ложки (котрі були в танку) забув винести. Лише ми за ними повернулися, як роздався свист снарядів і пряме попадання у наш казанок. Ми лишилися голодні, але раді, що живі…
Повернувшись додому, наш герой одружився, разом з дружиною мають 2 синів і 5 дочок, тішаться 3 внучатам. Жінка Еріка певний час працювала прибиральницею у газовому господарстві. Зараз вона вдома, оскільки в сім’ї одна донечка – інвалід, а мама, як опікун, мусить її доглядати. Самій старшій дочці Катерині – 29 років, а молодшій Настусі 9. Тож батько не цурається жодної роботи, аби забезпечити сім’ю. Бо його діти і онуки – найцінніша нагорода за пережите страхіття Афганістану.