Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Втрачений Ужгород: як у місті відкрили першу в Європі ромську школу (Фото)

16 лютого 2018 р., 19:00

У 2016-му, коли ця школа відзначала своє 90-річчя

Про неї писали багато, але разом з тим і мало, бо кількома реченнями неможливо передати усю ту гордість, з якою місто у 1926-му році відкривало першу в Європі школу для ромів, а ще той ажіотаж, який зчинили навколо цієї події усі місцеві, чехословацькі та угорські газети.

Загалом у ті роки в Ужгороді були два осередки проживання ромів. Одна колонія здавна отаборилася у кінці вулиці Берчені, інша – мала поселення одразу під Ужгородом, у Радванці. Оскільки Радванка була окремим селом, то найбільше уваги місцева влада приділяла саме табору на вулиці Берчені. Хоча дошкуляли місту найбільше радванські роми. Вважалося, що роми з Берчені були більш культурними, правопорушень майже не чинили, заробляли рубанням лісу і ковальством, тоді як табір у Радванці мав надзвичайно лиху репутацію, а його мешканці – постійні проблеми з поліцією.

Уявити собі, як проживали роми на Радванці, можна зі статті у газеті «Карпаторусскій голосъ» за 1933 рік. «Аби побачити страждання і страшну біду, досить побувати у циганському таборі, що лежить за залізничним мостом. Спершу тут були побудовані халупи, у яких проживали цигани-музиканти, котрі добре заробляли в ужгородських кав’ярнях і ресторанах. А потім склалася ціла чверть, і тепер ця місцина, здається, виконує роль того кварталу великих міст, де тулиться небезпечна для суспільства біднота. Крім бідних, тут проживають також багато людей, як чоловіків, так і жінок, котрі мають непорозуміння з поліцією. Через цей табір ведуть вузькі брудні вулички, наповнені сміттям. По обидва боки побудовані будиночки, покриті очеретом, соломою. Кращі з них вимащені жовтою глиною. Але зустрічаються і житла, зовсім не схожі на будинки, це сарайчики зі щілинами з усіх боків. У таких будинках проживають по 6-8 циганських дітей. Ці голі хлопці і дівчата просто нападають на перехожих і довго біжать за ними, випрошуючи кілька гелерів».



Ситуація на вулиці Берчені в цілому була трохи кращою. Як писав у статті для чеського часопису «Úchylná mládež» тодішній керівник шкільного реферату (щось на зразок сучасного управління освіти) Йосеф Шимек, у тамтешній ромській колонії станом на 1926-ий рік у 25-ти будиночках проживали 175 ромів (вже через 10 років, їх, до слова, було близько 300). Лише одна сім’я там не мала дітей, у більшості пар було їх по 3-5, в одній родині – 9. В одній саманній хатинці часто проживали одразу по три сім’ї. Дітьми в цих сім’ях займалися мало, вони жебракували, або водили на жебракування старих сліпих ромів. До школи ці діти не ходили зовсім, але не тому, що не могли, а тому, що не хотіли, бо їх, брудних і недисциплінованих, самі ж інші діти не приймали у колектив.

У 1923 році шкільний реферат за ініціативи місцевого вчителя П. Федора почав думати над створенням окремої ромської школи. Як писав Шимек, рішення про створення школи кілька разів виносилося на розгляд міської управи, але якщо чехи, русини і комуністи голосували «за», то євреї та угорці рішуче виступали проти.

У 1924-25 роках була спроба залучити 15 ромських дітей до навчання у словацькій школі. Але навчання давалося їм важко, проти того постали і батьки інших учнів, тож і ця спроба провалилася. Тоді Шимек запропонував побудувати школу просто біля ромського поселення у кінці вулиці Берчені, провести агітацію серед ромів, зіграти на їхній гордості, зацікавити їх мати «свою» школу. Разом із владним комісаром Яном Грбком з найактивнішими членами громади провели такі переговори і справді зацікавили ромів. За задумкою потрібно було також не дати громаді готову школу, а залучити ромів до її створення.



Коли нині розповідають про ужгородську ромську школу, то часто говорять, що роми з власної ініціативи долучилися до будівництва і власноруч виготовили 19 тисяч саманних цеглин. Але зі статті Йосефа Шимка видно, що це не зовсім так. Ромам запропонували зробити свій вклад у будівництво школи і навіть підписали договір (під яким дали згоду майже всі мешканці колонії) про те, що вони таки дотримають слова і виготовлять безкоштовно 19 тисяч цеглин. Така допомога була містові потрібна ще й через те, що управі не було відомо, чи отримає вона від держави додаткове фінансування на зведення нової школи.

Але допомога прийшла. Міністерство шкільництва надало для будівництва 15 тисяч чеських корун, президент країни Томаш Гарріг Масарик, котрому від імені всіх ужгородських ромів написав біро (ромський староста), надіслав з власного бюджету 10 тисяч корун, пан віце-губернатор краю подарував 5 тисяч, Міністерство охорони здоров’я Чехословаччини профінансувало облаштування у школі умивальні (тобто, приміщення, де діти могли помитися), фірма «Батя» подарувала усім школярам нові черевики, Учительський союз надіслав з Праги зошити та канцелярське приладдя, інші благодійники принесли дітям одяг, а все інше профінансувало місто. Загалом школа обійшлася у 65 тисяч корун. Шкільний реферат призначив на посаду учителя Й. Шестака – і таким чином на католицьке Різдво 1926-го року все було готове до прийому учнів.



Новозбудовану школу урочисто відкрили 22 грудня 1926 року. Але не варто думати, що з першого дня роботи закладу 37 ромських дітей слухняно всілися за парти і почали старанно навчатися. У своїх звітах шкільний реферат зазначав, що програма у цій школі повинна бути особливою, бо ромські діти мають сильне почуття свободи, непокірні, іноді дикі, примхливі, горді, палять і не мають етичних звичок. Вони, мовляв, не люблять людей, які чесно і багато працюють, не мають інтересів, часто злостиві і меланхолійні. Саме тому до них потрібен особливий підхід, який не відлякає дітей від навчання. Іншими словами, малі роми не повинні були відчути, що їх ув’язнили у школі, інакше більше би вони до неї не прийшли.

Який же вихід придумали тодішні педагоги? Вони запровадили уроки по 30 хвилин, під час уроку дітям дозволяли вільно розмовляти, а у навчальному процесі часто робили кількахвилинні перерви на співи, танці та ігри. Ще однією проблемою стала словацька мова викладання у школі. Роми між собою спілкувалися ромською, деякі трохи знали угорську, «руську», словацьку, але загалом словниковий запас у них був дуже малий і висловлюватися на уроках більшості було дуже важко. Для того, аби не перенавантажувати дітей, було вирішено просуватися у програмі дуже повільно, від слова до слова, від поняття до поняття. За один урок заборонялося вводити більше 6-10 нових слів, а найважчі предмети ставили на ранкові години, поки діти не втомилися.



Та не лише навчання було важливим для розвитку і соціалізації ромських дітей, а і їхнє здоров’я, звичка до чистоти. У звітах писали, що більшість учнів ромської школи страждають від недоїдання, не мають нормального одягу, ходять брудні і часто хворіють. Аби знати про стан здоров’я кожного, учнів регулярно водили на огляди до Будинку народного здоров’я (нині – будівля дитячої поліклініки на вулиці Гошовського).

Хоча нині й пишуть, що вигляд ужгородської ромської школи за 90 років зовсім не змінився, це не є правдою. У 1926-му це була зовсім невеличка будівля з одним просторим класом, умивальнею і кімнатою, у якій проживав учитель Шестак (на жаль, в жодному джерелі так і не вказали його ім’я). Його постать заслуговує на особливу увагу. Газети писали, що цей молодий учитель взявся до роботи з неабияким запалом. Він наполегливо вивчав ромську мову, аби вільно спілкуватися зі своїми учнями, був для них не лише вчителем і вихователем, а і перукарем (раз на місяць він підстригав кожного учня), порадником, також і адміністратором школи, її писарем тощо. Учитель навчав школярів основам гігієни, привчав до чистоти (перед тим, як іти на уроки, кожен мусив зайти до умивальні і помитися), забороняв жебракувати. Він завжди наголошував, що вони повинні вирости достойними громадянами Чехословаччини, жити чесно і навчитися якомусь ремеслу, яке дозволить їм жити гідно.



Він одразу відзначив, які заняття для його учнів є найулюбленішими, і намагався розвивати їх у цьому руслі. Хлопців, котрі обожнювали грати у футбол і мали вроджений хист до музики, він займав грою у футбол і грою на скрипці (пізніше з вихованців школи створилися кілька відомих у місті музичних колективів, котрі непогано заробляли, граючи у ресторанах). До дівчат, які обожнювали яскравий і багато оздоблений одяг, кілька разів на тиждень запрошували вчительку, котра навчала їх всім видам ручної праці.

Перші роки роботи школи були дуже нелегкими, але вони принесли помітні результати. Через 5 років школа стала двокласною, до неї вже ходили усі діти табору віком від 6 до 12 років, дитяче жебрацтво в Ужгороді майже зникло, а діти стали виглядати більш охайно, привчилися до чистоти і, найголовніше, почали привчати до неї своїх старших родичів, що позначилося і на всьому вигляді колонії. Роми утримували свій табір у чистоті, побудували на вільній ділянці поблизу футбольне поле, облагородили свої будиночки. Учитель Шестак пропрацював у школі лише 4 роки, потім його замінив Чінковський, згодом Ладислав Геґедюш, а далі дітей стало стільки, що у школі працювали вже два вчителя: Геґедюш і чех Ваврічек. Найбільше у школі гордилися тими учнями, котрі після завершення двох класів продовжували навчання у звичайній горожанській школі. Через кілька років газети писали, що двом вихованцям ромської школи вдалося навіть вступити до гімназії. Але дальші успіхи у навчанні стосувалися лише хлопців, з дівчатами, котрі рано виходили заміж і народжували дітей, ситуація була куди гіршою.



Та навіть попри деякі проблеми ужгородська романська школа стала соціальним і культурним феноменом у всій Європі. Туди приїздили журналісти десятків видань, з візитом під час своїх відвідин Ужгорода приходив відомий письменник Іван Ольбрахт, а у 1934-му спеціально приїхав «король польських циган» Міхал Квик, котрий був такий задоволений побаченим, що пообіцяв учителю школи титул циганського барона.

Ужгородська ромська школа безперервно на тому ж самому місці і в тій же будівлі працює от уже 91 рік. Для Ужгорода, який пережив за цей 91 рік безліч змін, така сталість є незвичною, але вкрай позитивною. І дуже добре, що в цьому випадку Ужгород не є втраченим, бо живе традиція і продовжується робота.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід». Фото – з архіву Андрія Баганича та періодичних видань

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com