Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

У пошуках "Чорних озер" Ужгорода

11 червня 2018 р., 12:00

Як втілили план

Блукаючи невідомим містом, ми впритул підійшли до словацького кордону

Про «Чорні озера» в Ужгороді багато хто чув, але мало хто знає, де вони знаходяться, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Таємничі і оповиті легендами водойми приваблюють передусім любителів риболовлі, а тим, кого не надто цікавить подібне захоплення, про них відомо небагато.

Отже, журналіст закарпатської газети «НЕДІЛЯ»вирушив на пошуки «Чорних озер».

Дорога через Боздоський парк досить довга, але, обравши саме такий маршрут, можна найбільше насолодитися чарівністю природи. Рукотворний ліс відрізняється від натурального, але спів пташок неабияк зачаровує. Шелестіння дерев і вражаючі аромати, натуральна свіжість довкола дозволяють вдихнути життя на повні груди.

Відтак прямуємо до «Нової лінії» через транспортний міст. Питаємо в першого ж перехожого дідуся з велосипедом, як знайти озера. Він показує дорогу до одного з них і радить детальніше питати в інших, оскільки відстань до водойми ще чимала.

Отже, йдемо у потрібному напрямку. Знаходимо поруч інший Ужгород. Величезна вільна площа дає надію, що тут можна звести ще одне місто і при розумній забудові поселити десятки тисяч людей. Кілька багатоповерхівок там уже є. Бачимо і приватні будинки. Новобудови гарні, сучасні, у них живуть люди. Віддалений, але гарний район так і називається «Озерний».

Цікаво, що його ще називають «Компот» через відповідні назви вулиць – Малинову, Абрикосову, Яблуневу, Грушеву, Сливову та Горіхову. Так їх охрестили у 90-х роках, оскільки тодішня мерія вважала, що з іменами визначних діячів, героїв та вождів можуть виникнути проблеми, тому депутати та чиновники і вибрали більш нейтральні назви.

Утім дороги там погані, точніше – їх майже зовсім немає. Крім того, можна натрапити на велетенські звалища. Місцеві кажуть, що район є мрією будь-якого рибалки, оскільки неподалік від багатоповерхівок розкинулися три великі і кілька маленьких озер.

Відійшовши на кількасот метрів від новобудов, біля яких бавляться діти, потрапляємо в абсолютно інший, непізнаний світ. Всюди – дика природа, височенна трава, польові квіти і чагарники. Якось відшукавши перше озеро, бачимо на березі рибалку. Він сидить у одних шортах у стилі військового камуфляжу та чорній кепці. Ловить одразу двома вудками. Заводимо розмову.

Каже, що колись тут жили лебеді, зараз – лише качки, розповідає, що риби тут багато. Є різна. Можна зловити навіть щуку. Чимало водиться й сомів. І тільки закинувши вудку, він зразу витягає рибину, але знявши її з крючка, знову кидає її у воду.

«Мала, – пояснює він. – Ще хай росте».

Утім вже за мить він витягає іншу, набагато більшу, і відправляє її у сітку, наповнену карасями.

Незнайомець років 60 розповідає, що озеро штучне, колишній кар’єр, купатись у ньому небажано. Наголошує, що інші знаходяться неподалік. Вода в ньому відповідає назві і має справді темний колір.

Він не дуже звертає увагу на співрозмовників і концентрується більше на улюбленому занятті.

Отже, вирушаємо на пошуки інших водойм. Та замість озера натрапляємо на житловий будинок. Він сильно вирізняється від інших, оскільки не є новим. Очевидно, жильці там мешкають давно. Назустріч нам із лаєм вибігають троє великих псів. До незнайомців вони не звикли, оскільки реагують із пересторогою і поводяться досить агресивно. Але варто було тільки заговорити до першого ж чотирилапого, як він одразу почав лизати руки, після чого всі троє домашніх улюбленців завиляли хвостами.

Почувши шум, до нас попрямувала господиня. Жінку теж, напевно, здивували непрохані гості, бо вона одразу ж почала кликати собак, аби не вкусили. Однак вони про таке і не думали, навпаки – вирішили познайомитись ближче і обнюхати одяг.

Жінка пояснила, що від озер ми відійшли досить далеко і спробувала розповісти про правильну дорогу. Проте зрозуміти маршрут так і не вдалося. Тож ми вирішили шукати водойми самотужки.


Серед майже незайманої природи, яка в цю пору дуже буйна між зеленню побачити воду важко. Отже, врешті-решт ми зайшли невідомо куди і праворуч від себе побачили колючий дріт. Зрозумівши, що ми впритул підійшли до кордону зі Словаччиною, одразу повернулись назад.

Ноги обпікала кропива, залишаючи по собі червоні цятки на шкірі, брудне взуття заплутувалося в гілки заростей, але на душі все одно було сонячно і радісно.

Незважаючи на те, що інші озера знайти не вдалося, нам поталанило побачити інший Ужгород, місто майбутнього, адже там, скоріш за все, за кілька десятиліть з’явиться новий велетенський район. Головне – аби збереглася хоч частка цієї унікальної природи, яка зачаровує і надихає, вражає і дозволяє відчути справжню насолоду від дотику до прекрасного.

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net





Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com