Ми зустрічаємося на ужгородській набережній. День хилиться до вечора, тож ніхто нікуди не спішить: гуляють мами з дітьми, на лавках сидять закохані. Тут – тихо і спокійно. А лише кілька днів тому він був там, де все зовсім по-іншому: цивільні люди звикають працювати під свист куль і вибухи снарядів, а військові щохвилини ризикують життям.
Священик Олександр Панасенко, приїхавши з Донеччини, уже тривалий час живе в Ужгороді. Сьогодні він допомагає всім – від переселенців до військовослужбовців. Більше того, нещодавно повернувся із зони АТО, куди разом із однодумцями возив допомогу для батальйону «Донбас».
Їхали зі швидкістю 130 км на годину– Там страшно?, – питаю його одразу після вітання.
– Дуже, – відповідає, розуміючи, про що я і замислено дивиться на Уж.
– Чому вирішили поїхати?
– Мені зателефонували і сказали, що треба допомогти зібрати гуманітарний вантаж для батальйону «Донбас». Нібито потім його відправлять на базу під Київ, а звідти – на передову. Я цій людині повірив, бо бачив, що вона щира. Однак не довірився тим людям, які їй телефонували із цим проханням. Якесь внутрішнє відчуття було. А найкращий спосіб упевнитися, що все дійшло до хлопців, – повезти самому.
– Важко було добиратися?
– Територією всієї України ми їхали прекрасно. Жодного поста ДАІ, на якому б нас зупинили. Із того, як даішники стоять на посту, можна судити, що вони живуть у мирний час: розслаблені, жартують.
А вже за Ізюмом дуже багато постів. Хлопці серйозні – їм не до жартів. Одразу питають паспорт, з'ясовують мету і кінцеву точку подорожі. Дивляться прописку. Обов'язково перевіряють увесь вантаж. У нас все не перевертали, але просвітили якимось спецприладом. І ми поїхали далі.
Від Ізюму до Слав'янська мчали дуже швидко. Оскільки вірогідність провокацій і обстрілів дуже велика, летіли не менше 130 кілометрів на годину. По трасі машин практично не було. Може, одна-дві на годину. Особливо це було помітно після Ізюму.
– Плануєте їхати туди ще?
– Так, звісно. І неодноразово.
– Як там, у зоні проведення АТО, простим людям?
– По-різному. Спілкувався з жінкою, матір'ю восьмимісячного немовляти. Живуть ближче до Лисичанська. Звідти до лінії фронту – кілометрів 10. Чоловік її – кадровий офіцер – пішов у добровольчий батальйон Нацгвардії. А вона залишилася з дитиною на руках, маля треба годувати. Харчі, звісно, були, але немовлятам потрібні інші продукти.
Прийшла та жінка до сепаратистів і каже: «Ви закрили всі магазини. Допоможіть відкрити хоч один із дитячим харчуванням. Бо є люди, які не бояться завозити харчування, однак ті, що мають магазин, бояться без вашого дозволу відкривати його». На що комендант відповів: «Я твою дитину не народжував. Тому, якщо вона здохне, для Новоросії втрати не буде». От таке ставлення...
Добре, що місцеве населення зорганізувалося. Активісти пішли до бабусь, у яких є корови і кози, бабусі погодилися для всіх дітей з тієї округи давати безкоштовно молоко. А люди, які купували в них раніше пляшку молока за 20 гривень, тепер стали давали по 60. Таким чином вони перекривають бабусям витрати, щоб ті могли і справу хорошу робити, і себе підтримати, і худобу.
Семенченко подякував ужгородцям за допомогу– Ви спілкувалися із Семеном Семенченком, який уже став легендою. Розкажіть про нього.
– Семенченко – Чапаєв сучасності. У нього дуже класне почуття гумору. Пам'ятаєте, коли його звинувачували у тому, що він збуває внутрішні органи терористів, а він ще й віджартовувався? Він і при нас на цю тему шуткував: «Ну, прислали знов цирозників, зірвали поставки!».
Його обличчя я не бачив. Маску він ніколи не знімає. Навіть коли спить. Ніхто не знає, хто він і звідки. Ніхто не знає його справжнє ім'я. У нього є велика ціль, як і в усієї України: закінчити війну, припинити всю цю бандитську вакханалію. А офіцер він, цивільний, шахтар чи металург – невідомо. Він дуже грамотний і «підкутий». Гарно говорить, має добре поставлений голос, у нього хороша риторика. А ще в нього дуже сильна професійна охорона. Оці хлоп'ята, що охороняли Януковича, порівняно з його охороною, – «перший клас, друга чверть».
– Що ви возили батальйону «Донбас» і де це брали?
– Ліки возили і харчі. Збирали у «Дасторі». Дуже активну участь у зборах брали переселенці зі Сходу. Коли ми були на місці, у мене виникла ідея, щоб Семенченко звернувся до закарпатців. Так ми записали коротке відеозвернення командира цього добровольчого батальйону до ужгородців і закарпатців, в якому він щиро дякує за надану допомогу. Відео можна знайти в інтернеті.
– З ким іще довелося поспілкуватися?
– Із Костянтином Матейченком, командиром спецпідрозділу «Артемівськ». До нього входять місцеві чоловіки, які одного разу зібралися і вирішили, що, може, досить віддавати територію бандюкам, наркоманам і алкоголікам. І за одну ніч вичистили місто. Як кажуть самі, вони забрали продуктів на 8 років уперед, а амуніції та зброї вистачило б років на 50.
– А що там за історія з Гіркіним?
– Спілкувався з ним. Щоправда, не зараз, а раніше. То було після Пасхи. Я був на конференції у Горлівському інституті іноземних мов. Зробив кілька фото з сепаратистами для історії, бо уже тоді знав, що все це скоро скінчиться. І тут вийшов Ігор Гіркін. До речі, підійшов сам. В розмові я почув від нього фразу: «Ми будемо вбивати і чоловіків, і жінок будь-якого віку – всіх, хто проти ДНР»...
– А оця його «плаксива» риторика, що все в них погано, і допомоги нема, і люди розбігаються – це що?
– А як думаєте? Це гра на публіку. Його Росія зробила персоною нон-грата. Він може повернутися туди лише з перемогою. Інакше розстріляють. Він рятує себе. Прості люди, які нібито підтримують сепаратистів (я кажу про мирне населення), насправді борються з системою, яку встановив Янукович. Вони ж думають: якщо повернуться ці чиновники, то знов буде те саме. Їх зараз активно переконують, що вся братія, яка була в місцевій Партії регіонів, перефарбувалася у «Правий сектор».
Господь попустив, бо священики ударилися в політику і комерцію– У мене таке питання... А чому Бог допускає те, що коїться на Сході?
– На території Донецької і Луганської областей більшість прихожан – Православної церкви Московського патріархату. На жаль, за останні 23 роки Московський патріархат дуже сильно «матеріалізувався». Кожен священик мусить платити ще й наверх. Їм ставлять задачу: перестанеш платити гроші – заборонимо провадити діяльність. У результаті у Донецькій і Луганській областях люди сприймають церкву як якусь комерційну структуру, в яку можна заплатити гроші, і цього, на їх думку, достатньо для спасіння.
Там похрестити дитину коштує 500 гривень і більше. Відспівати – так само. Безкоштовно там жоден батюшка кадилом не махатиме. А якщо і махатиме, то одиниці, які є винятком. Священики, у більшості випадків, тягнуться до спілкування не з простими прихожанами.
А ще на Донбасі існує думка: якщо ти не ходиш у церкву московського патріархату – то ти не людина. І так вважає більшість віруючих. Самі ж священики у проповідях говорять: «У Донецьк прийшли фашисти, беріть до рук зброю і вбивайте їх!»
Так каже отець Костянтин Лесняк у Соледарі, отець Віталій Веселий у Слов'янську, Леонтій Дяковський в Артемівському районі. А ще всі архієреї у Луганську і Донецьку дотепер підтримують Партію регіонів... От Господь тому, на мій погляд, і попустив, бо священики ударилися у політику і комерцію.
Ні для кого не секрет, що терористів – Гіркіна і його поплічників – цілий тиждень переховував у себе і годував священик на Славкурорті. Це було ще до захоплення СБУ. Жили вони в одній із храмових будівель. А нещодавно заарештували священика, який воював на стороні терористів під Слов'янськом із автоматом у руках. От Господь, скоріше за все, за таке ставлення і попустив на Донеччині.
– Чим це все, на вашу думку, закінчиться?
– Думаю, ми закриємо років на 50 кордон із Росією. Буде жорсткий візовий режим. Україна стане членом НАТО. Прибічникам Росії запропонують переїхати в цю країну. І в подальшому заклики до чужих армій зайти на територію України жорстко каратимуться. Україна поверне Крим. Це 100 відсотків. Але не так скоро, як би нам цього хотілося.
Ярослава Матвійчук, газета "Унґвар"