Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Відомий письменник Закарпаття повідав історію свого народження

11 жовтня 2018 р., 16:20

Біографія.

Як я народився

Життя інколи нагадує тобі таке, про яке ти або забув, або і не знав ніколи. Але мені нині нагадало про те, про що мені розказували багато разів у багатьох варіантах і з тисячами подробиць мої рідні. Деталі розповіді трохи відрізнялися, але це чисто суб’єктивний момент і залежав він від того, хто саме вів розповідь. Найцікавіше, певно, розказувала цю історію моя бабуся – татова мама. Бувало, що переповідала вона мені її замість казки, щоб я чимскоріше заснув. Та я сумніваюся, що під таку історію може заснути будь-яка істота, яка розуміє мову і може мислити. Бо це неймовірна історія, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

А сталося, точніше почалося все 25 лютого 1963 року. Саме тоді я вирішив, що пора з’явитися на світ білий, пора прийти до людей, щоб виконати свою місію на цій землі. І зробив це я у Іршавському районному пологовому будинку, хоча батьки мої жили та і живуть, слава Богу, у славному селі Довгому. Якщо хтось із читачів у той час ще не жив, то я нагадаю всім, що то ще були часи соціалізму – для цієї розповіді це має значення. Радянський Союз ще не збирався помирати, навпаки, готувався стати країною з розвиненим соціалізмом, але, правда ще без людського обличчя. Та всі ознаки казармової рівності і побутової однаковості вже були присутні на обличчях і на душах тогочасних будівників комунізму.

Мама одразу телефоном повідомила новину татові, який, як і належить справжньому чоловікові, був тоді на роботі. Син – це найкращий подарунок ґаздові від коханої дружини, кращого і уявити важко. Але уявляти ніхто і не хотів. Батько був щасливий і насолоджувався щастям кілька днів – саме стільки, скільки мама була в лікарні.

Оскільки моя мама працювала в Довжанській лікарні, то забрати її з лікарні мала машина швидкої допомоги. Тато з приводу свята взяв на роботі відгул і очікував дружину з квітами та шампанським вдома. Бабуся наварила смачненького і напекла тістечок. Святково прибрана оселя очікувала нас із мамою напруженою тишею і передчуттям феєрверків. Здається, у хаті ще панував аромат надмодних тоді парфумів польського виробництва «Біць може» чи чогось подібного і неперевершено солодкий запах мандаринів, які були присутні в хаті чи не кожного свята, тобто раз на три-чотири роки, коли у мене народжувалися братики і сестрички.

Якраз тепер варто сказати, що саме у той день і у ту саму хвилину, тобто 25 лютого 1963 року, разом зі мною народилася симпатична дівчинка. Народила її не моя мама, а жінка з Великого Раківця. Дівчинка мені одразу сподобалася, але вона аж занадто голосно плакала. Правда, слухати довго її плачі мені не довелося, оскільки нас розселили у різні палати. Але у день виписки із лікарні нас прийшли забирати теж у один і той самий час. Запеленали нас у однаковісінькі конверти, оскільки у Радянському Союзі рівність усіх людей проявлялася з дня народження кожного і не закінчувалася ніколи. Дівчинка вже не плакала, а дивилася на мене великими чорними очима, певно, я теж їй сподобався. От, подумав тоді я, настав саме той момент, коли можна простягнути руку і погладити таке красиве і ніжне дівча, яке волею долі лежить поруч мене. Але… Сексу у Радянському Союзі не було взагалі, знати про нього у той час я не міг нічого, та і, якщо зізнатися чесно перед собою, читачами та Богом, потреби у ньому не було. Просто хотілося дотягнутися до краси, адже про те, що краса врятує світ, я вже знав. Але у тій проклятій країні, друзі мої дорогі, була рівність, а свободи не було ніякої – руки у мене були пов’язані…

Коли прийшли люди з Великого Раківця, то від такого самого великого щастя і ейфорії, яка запаморочила їхні голови, вони взяли собі конверт із дитиною, яка лежала скраю. Конверти ж були однакові…

Я намагався кричати, плакав, чинив опір. Та що той опір значив для щасливих людей, які везли чи мали везти додому донечку-красунечку! Мені цицькою заткнули рота – і я заспокоївся. Бо цицька для справжнього чоловіка – це щастя.

Моя мама (теж від великого щастя) взяла собі конверта з дівчинкою і поїхала в Довге. Уявіть собі ситуацію, коли вдома маму зустрічає на порозі бабуся і одразу питає-просить: «А покажи-но, невісточко, що ти нам привезла?» Мама і показала.

– Це якесь не наше дитя! – вигукнула бабуся. – Це обличчя не нашої файти!

Саме у цей момент великий букет квітів випав із рук тата.

– Як ви можете таке говорити! – одразу обурилася мама.

– Я кажу, Василю, що йсе не наша дітина! – стояла на своєму бабуся.

Мама (більш інтуїтивно, ніж користуючись логікою) почала розмотувати конвертика. Коли остання мокра пелюшка, а дівчинка від страху та крику чужих людей обпісялася, відкрила те, що так хотіла побачити мама, то виявилося, що там зовсім не те. І, як ви вже здогадалися, кардинально протилежне тому, що хотів побачити батько.

– Кого ти мені привезла? – із розчарованим здивуванням спитав тато і мало не втратив свідомість. Адже продовжувач роду виявився раптом дівчинкою.

Мама стояла як вкопана і не могла промовити жодного слова. Адже кілька днів у лікарні вона годувала хлопчика, а тут явно не хлопчик.

Татова мама моментально зайняла сторону батька, тобто свого сина, і почала звинувачувати невістку у тому, у чому винуватити жінку тато б не додумався. Але це нормальний процес, бо невістка – чужа кістка. І кого звинувачувати, якщо не її? Тільки її, бо тільки вона у всьому винувата. Бабуся говорила багато, голосно і тими словами, які мав би вимовляти, на її думку, її син. Але син мовчав і не міг проронити жодного слова. Його думки працювали інтенсивно, аж упрівали від напруги. Він шукав пояснення і доходив до якогось порозуміння із самим собою. Його кохана дружина не могла його обманути, адже вона його любить однозначно. Ще більш однозначно вона вміє відрізнити хлопчика від дівчинки. Адже вона медсестра! Хоча хлопчика від дівчинки може відрізнити не тільки медсестра.

Залізна татова логіка вивела його на позиції детектива. Викрадення дітей було тоді популярною темою у детективах, яких мама читала багатенько. Але…

Усе виявилося набагато простішим. Мама дуже швидко опанувала ситуацією і заявила, що дитину могли поміняти в пологовому будинку. І це могло статися випадково. Оскільки машина швидкої допомоги ще не поїхала і фельдшер разом з водієм були свідками всього, що відбувалося в хаті, то колегіально було прийнято єдине правильне рішення: їхати з дівчинкою в Іршаву і повернути батькові славу батька продовжувача древнього роду Кузанів, яку він устиг розповсюдити на території Закарпатської області та частково західної України і ризикував втратити. Звичайно, можна було подзвонити в пологовий будинок і розпитати про ту дитину, яку забирали сьогодні. Телефон був у сусідів через чотири хати від нас. Але хто буде дзвонити, якщо у руках автомобіль УАЗ із водієм та фельдшером? – пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Оскільки я мирно спав під цицькою чужої мені жінки, то нові мої родичі забили на сполох не одразу. Мені було добре і затишно, але раптом з’ясувалося, що молоко із цицьки тече не так інтенсивно та і смак у нього трохи не такий. І взагалі, молоко раптом закінчилося. І я побачив чи зрозумів, що і молоко не те, і цицька не та, і жінка з цицькою не схожа на мою маму. Коли я остаточно прокинувся від несподіваного відкриття і отриманого стресу і почав подавати голос, мати дівчинки висловила підозру. Сказала, що голос дитини якось змінився і став схожим на чоловічий. Безліч родичів, які очікували побачити дівчинку і вже поприносили купу всіляких бантиків і спідничок, сполошилися. Материнські підозри виявилися правдою – в хаті розігралася театральна сцена, дуже схожа на ту, яка відбувалася трохи раніше у хаті моїх батьків. Кілька логічних ходів привели раковецьких людей до того ж таки висновку: треба їхати в райцентр.

Звичайно, можна було подзвонити в пологовий будинок і довідатися, що дівчинка вже чекає свою маму у приймальному відділенні. Звичайно можна було, але набагато простіше проїхати якихось двадцять кілометрів і з’ясувати все на місці. І не те щоб аж так кортіло все з’ясувати – хотілося побачити свою рідну кровинку. Так і вчинили.

Мої ж батьки працювали, тобто їхні думки вертілися з набагато більшою швидкістю. Вони оперативно отримали інформацію про адресу тієї дівчинки, яка народилася зі мною в один і той самий час. І… Правильно! Правильно мислите, шановні читачі! І поїхали мої батьки робити обмін дітьми у славне село Великий Раковець.

Звичайно, вони могли подзвонити, адже у тій родині у хаті був телефон, а районний телефонний довідник з адресами та прізвищами щасливих власників апаратів дротового зв’язку був біля кожного телефона. Але хто буде дзвонити, якщо у руках автомобіль швидкої допомоги, який швидше домчить до того села та будинку і дасть можливість батькові нарешті побачити свого сина, продовжувача славного роду Кузанів! До речі, бензин у ті часи коштував копійки, тож ніхто не рахував кількість спалених літрів.

Знайти хату за адресою у селі не є великою проблемою. Якісь родичі дівчинки зустріли батьків на порозі радісними вигуками та метушнею. Дитинку роздивилися і постановили, що то справді їхня дівчинка. На радощах моїх батьків посадили за стіл, пригостили чаєм чи ще чимось і почалося знайомство. Здається дід дівчинки запропонував почекати у хаті повернення сина, адже його, тобто мене, повезли в Іршаву. Там скажуть, що нашу, тобто їхню, донечку вже повезли додому, то протягом години ви зможете забрати свого сина і поїхати спокійно додому. А тепер розслабтеся. Батьки так і вчинили.

Тим часом я із батьками дівчинки опинився знову в пологовому будинку. Логіка тих батьків працювала ідентично логіці моїх батьків. Певно, всі люди в подібних ситуаціях мислили би однаково. І вони теж узяли інформацію про адресу проживання батьків хлопчика, який народився 25 лютого 1963 року. Я намагався кричати, пробував подавати якісь сигнали голосом і ручками. Але руки були міцно запеленані, а крику мого ніхто не розумів. А я намагався сказати, щоб запитали, чи ті батьки не приїжджали з дитиною в пологовий будинок. Медсестра, яка видавала інформацію про адреси, нічого не підозрювала і нічого зайвого не говорила. Її спитали про адреси – вона їх записала на листочку і дала тим, хто просив. І… Знову, правильно, дорогі мої читачі! Ті батьки повезли мене в Довге!

Моя бабуся була щедрою жінкою. Вона зустріла свого онука з розпростертими обіймами і запросили гостей до столу. Переконала тих гостей зігрітися теплим узваром та посидіти трохи біля печі. Адже її син із невісткою та з дівчинкою-янголятком ось-ось, за її підрахунками, мають повернутися додому.

Година пролетіла дуже швидко.

Нарешті і ті, і ті батьки заспокоїлися і почали думати. Додумалися, що існує таке чудо на світі, як телефон. Мої батьки подзвонили із Раківця в Довге до наших сусідів. Ті прибігли до нашої хати і повідомили про дзвінок. Хтось із батьків дівчинки побіг до наших сусідів і подзвонив до себе додому. Щастю всіх не було меж!

Домовилися брати дітей у машини і їхати назустріч одні одним. Розпитали про своїх діточок, чи вони ситі і сухі, чи не плачуть, чи спали? Розпитали про те, хто на якому автомобілі їде. Розставили всі крапки над «і» і поїхали.

Зустріч відбулася неподалік села Піньковиця, тепер присілок Білок. Захмелілий від щастя тато обцілував усіх, у тому числі і обох мам, і всіх присутніх, і водіїв, і їхні машини.

Щоб переконатися, чи тримає на руках справді сина, а не якусь там дівку, тато у салоні машини швидкої допомоги розгорнув конверта, розпеленав мене, роздивився, підняв до обличчя, обцілував і заплакав від неконтрольованих уже емоцій. «Не цілуй дитину після того, як облизував капот раковецького «Москвича» та чужу жінку», – сердито пробурчала мама. Але тато її не чув. У салоні того «Москвича» відбувалося щось подібне.

Час летить швидше, ніж нам хочеться. Ось уже більше 55 років, як казала бабуся – як батогом луснув! Інколи мені таки хочеться зустрітися з тією дівчинкою. Звичайно, вона вже не така, як була при нашій першій зустрічі. Але…

Я не знаю, для чого то мені потрібно. Навіть скажу більше: я не знаю, чи потрібно то мені взагалі. Та і чи їй потрібно? Та і чи знає вона ту історію? Чи її батьки так само весело розказували їй про її перші у житті неймовірні пригоди, чи просто забули все або вирішили, що то не важливо, що дитині не потрібно того знати. Та як би там не було, інколи мені хочеться її зустріти. Я навіть не знаю, як її звати. Хоча з’ясувати це було б простіше простого. Але…

Можливо ця публікація потрапить у руки комусь із жителів Великого Раківця і тоді… Та хай уже буде як буде. Коли щось – я потім розповім вам по секрету.

Цікава то штука – життя!

Василь КУЗАН


Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com