У той період, коли нинішнє Закарпаття входило до складу цієї держави, створення Чехословаччини 28 жовтня щороку пишно відзначали і у нас. А у 1937-му на честь чергової річниці держави в Ужгороді навіть відкрили важливий об'єкт інфраструктури – новий міст, названий на честь першого президента республіки Томаша Ґарріґа Масарика.
Масарикових мостів на території сучасних Чехії та Словаччини є багато, причому цікаво, що всі вони були побудовані у 20-30-тих роках минулого століття, тобто носили ім'я Масарика ще за його життя і президентства. Ужгородський Масариків міст був об'єктом-довгобудом, довгоочікуваним і дуже потрібним. Його зведення обговорювалося ще задовго до початку самих робіт, адже населення міста з кожним роком стрімко зростало, і двох мостів, якими користувалися ужгородці, було вже явно замало.
Про те, що новий міст конче необхідний Ужгороду, місцеві газети писали ще з кінця 20-х, тобто від ідеї до відкриття об'єкту минуло не менше 10-ти років. На початку 30-х одна з газет пише: "В Ужгороді через річку Уж ведуть два мости: міський та залізничний. Рух жителів міста ведеться крім міського мосту ще й через залізничний, з обох боків. Міський міст в центрі Ужгорода збудований давно, коли місто мало 16.000 жителів, а сьогодні, коли населення вже 27.000, рух на цьому мості величезний. Статистика, проведена днями поліційною дирекцією, ясно доводить необхідність зведення нового мосту. Такі цифри, як 840 автомобілів та автобусів, 1902 вози, 3150 велосипедів, 139 голів худоби на день показують, як тісно на мосту, як затримується і стає небезпечним рух. Число же пішоходів 4 жовтня, в день недільного ярмарку, сягнуло 41.635 душ. Дев'ять років чекаємо нового мосту, рух постійно збільшується, але, незважаючи на це, ситуація ніяк не вирішується".
На жаль, ніхто нині не проводить таких же статистичних досліджень і не підраховує, скільки людей проходять у наші дні пішохідним мостом. Але його попередник Великий міст, зруйнований у 1944-му, справді витримував багато. Уявіть лишень, як важко було проїхати його проїжджою частиною, лавіруючи між навантаженими возами, повільною худобою і велосипедистами. На доволі вузьких тротуарах обабіч мосту теж, мабуть, проштовхатися було важко, принаймні у ярмаркові дні. Не ширшими були тротуари і на залізничному мості (його теж зруйнували під час війни у 1944-му, зараз на його місці – транспортний міст біля Підзамкового парку). А інакше до центральної частини міста з боку Мукачева, Чопа чи Капушан і проїхати не можна було, хіба вбрід через річку, як це, між іншим, іноді робили в місцях, де Уж був широким і не таким глибоким – приміром, якраз на місці нинішнього мосту Масарика.
Після довгих проектних та підготовчих робіт, а також пошуку фінансування роботи зі зведення нового мосту у 1934-му були нарешті початі. Однак їх довелося припинити через бюрократичні непорозуміння. Річ у тім, що Міністерство громадських робіт поставило перед містом вимогу взяти на будівельні роботи кредит, виплачувати відсотки, а держава у вигляді субвенцій згодом мала покрити витрати. Однак Ужгород на той час активно розбудовувався, тож місцева влада мала вже стільки кредитних зобов'язань, що нові кредити банки видавати вже не хотіли. Взимку 1935-го будівництво все ще було заморожене. Лише згодом усі спірні питання були нарешті вирішені, і міст почали зводити швидкими темпами.
У Державному архіві Закарпатської області зберігається цікавий документ щодо імені нового мосту. Виявилося, що для того, аби міст назвали іменем Масарика, міській управі знадобилася його особиста згода. У грудні 1936-го рада міста Ужгорода відправила офіційного листа до канцелярії президента. У ньому місто просило дозволу назвати новий міст іменем Масарика. Цікаво, що на той час Масарик президентом уже не був, він склав із себе повноваження ще у 1935-му, але у документах його продовжували називати саме так, тож, очевидно, у Чехословаччини звання президента було пожиттєвим.
Відповідь з канцелярії президента прийшла через місяць – у січні 1937-го. У ній йшлося про те, що пан президент Т.Ґ.Масарик дозволив, аби новий міст через річку Уж на Ґалагові в Ужгороді був названий його іменем, тобто мостом Томаша Ґарріґа Масарика, а також переказує сердечну подяку.
Ще один архівний документ доніс до наших днів зміст пам'ятної таблички, яку мали встановити десь на мості. Текст узгодили у травні 1937-го і мав він виглядати так: "Построено городомъ Ужгородомъ при содѣйствіи государства и Подкарпаторусскаго края при расходѣ выразившемся круглой цифрой 4 мил. Кч. Постройку произвела в 1935-1937 годах строительная фирма Инж. Бреннеръ и Копецкій въ Моравской Остравѣ. Пролеты сводовъ 33.5, 37.5, 40.0 и 37.5 м, длина моста 156 м, ширина 12 м и грузоподъемность І. класса". До цього тексту міська управа мала ще додати речення про назву мосту, тож можемо припустити, що на табличці також значилося, що міст носить ім'я першого президента Чехословацької республіки Томаша Ґарріґа Масарика. На жаль, невідомо, чи встановили зрештою таку табличку на мості, якщо так, то де саме, і куди вона потім зникла.
Гості збираються на Ґалаґові. Крайній зліва – мер міста Ернест Дудаш
Що ж до самого відкриття, то урочистості міська управ вирішила провести 28 жовтня – у день створення Чехословацької Республіки. При цьому цікаво, що на засіданні ради члени управи (тобто, міські депутати) проголосували за те, аби урочистості пройшли без церковного освячення. Офіційно таке своє рішення члени управи пояснили толерантністю, мовляв, в місті представлені 9 релігійних течій, тож якщо запрошувати їх на освячення, то запрошувати усіх, а це дуже затягне час церемонії. Найбільше такому рішенню обурилися греко-католики, котрі через пресу розповсюджували думку, що таке рішення прийняли з подання комуністів "безбожного віросповідання, які не лише нічого не освячують, а ще й стоять на основах СРСР та червоної Іспанії". Газета "Неділя" писала, що неосвяченим на Підкарпатській Русі був лише один міст – буштинській, але і той "вода понесла". Тож, аби місто, мовляв, не отримало статусу поганського, греко-католицький єпископ Олександр Стойка вирішив новий міст освятити без запрошення.
Серед гостей був і віце-губернатор Ярослав Мезнік (з правого боку)
За півгодини до церемонії відкриття, коли у Ґалаґові вже зібралося багато гостей, на мосту раптом з'явився Олександр Стойка у супроводі помічників та хору. Він освятив міст, помолився за будівельників, котрі його звели, та за всіх жителів Ужгорода і швидко пішов. Як писала "Неділя", люди, котрі лише тепер зрозуміли, що церковна церемонія програмою не передбачалася, дякували єпископу, а член румунської делегації голосно сказав, що якби у них члени управи виступали за церемонію без освячення, то такі пани вже давно би плавали під мостом. Також у газеті розкритикували керівництво міста за те, що навіть не привітало єпископа, не запросило його залишитися нібито зі страху "перед юдеями".
Після короткої церемонії освячення члени міської управи приступили до власне урочистого відкриття мосту. В деяких джерелах історики помилково відзначають, що на церемонію до Ужгорода приїхав навіть тодішній президент Чехословаччини Едвард Бенеш. Мушу визнати, що, не перевіривши інформації, такої помилки у книжці "Втрачений Ужгород" припустилася і я. Однак насправді жодна тогочасна газета про приїзд Бенеша до Ужгорода не згадувала, мабуть, у державне свято президент мав бути присутнім у столиці, а не у провінції держави.
Губернатор Костянтин Грабар готується перерізати стрічку
Програма відкриття мосту була доволі короткою і зайняла всього близько півгодини. Об 11.30 прозвучали гімни, гості проголосили промови, через міст протягнули шовкову стрічку, яку перерізав губернатор Підкарпатської Русі Костянтин Грабар. Після цього він із численними гостями прогулявся мостом, оцінюючи якість виконаних робіт.
Мер Ернест Дудаш робить запис у пам'ятній книзі. Поруч із ним стоять губернатор Грабар та віце-губернатор Мезнік
Звісно, ніхто з них не знав, що усі кошти, усі зусилля, усі роки очікувань розлетяться разом із мостом всього лише через 7 років, у 1944-му. І навіть освячення не допомогло зберегти міст від підриву угорських і німецьких військ під час відступу, який за іронією долі також проходив в останні дні жовтня. Міст був міцний – і саме це врятувало його від цілковитого знищення. Вибухівка рознесла два з чотирьох прогонів мосту, тож його після завершення Другої світової війни вирішили відбудувати. Нині минає 81 рік з того часу, як міст Масарика (до речі, ім'я йому повернули у 2012-му) був офіційно відкритий і освячений. І хоча він лише частково 81-річний, бо прогони має трохи новіші, та все ж основа його міцно стоїть посеред Ужа уже багато років, зберігаючи частинку нашої багатої і такої цікавої історії.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"
Фото – з архіву Івана Волошина