В нашому обласному центрі є чемпіони, які щоб добитися цього насамперед мали перебороти свій страх, зміцнити свій дух, і лише після цього тіло й фізичні кондиції. Саме так йшов до своєї вершини фехтувальник на візках багаторазовий переможець та призер чемпіонатів та кубків України, етапів кубка та чемпіонатів Європи та світу Максим Магула. Після надскладної операції Максим втратив ногу, але як каже сам спортсмен: «Мабуть Господь вирішив випробувати мене і щось відібрав від мене, щоб я добився більшого». Тож яким був шлях через терня до зірок у нашого героя довідувався у Максима після вечірнього виснажливого тренування.
– Максиме, як почав займатися фехтуванням?– Після того, як пройшов реабілітацію, я вчився вдома, мабуть вчителі повідомили про мене тренеру, який саме шукав таких спортсменів, зателефонували моїй мамі. Тож наступного дня прийшов у зал «Динамо» подивився, що таке фехтування, мене зацікавило і з того часу почав займатися цим видом спорту. Взагалі на початку ми толком не розуміли, як це фехтувати на візках, тренувалися на звичайних стільцях, а в 2011 році взяв участь у перших офіційних всеукраїнських змаганнях – кубку України в Євпаторії. Тоді в 15 років гадав, що можу значно краще, а вийшло не зовсім так як сподівався. Але той результат спонукав мене, до того, що почав ще більше працювати над собою, і згодом потрапив до лав збірної України, у складі якої почав проводити навчально-тренувальні збори, постійно потрапляв до вісімки кращих інваспортсменів країни. А в 2014 році зумів виграти свою першу офіційну нагороду – бронзову медаль чемпіонату України з фехтування в шпазі, далі взяв участь у перших міжнародних змаганнях – етапі кубка світу в Канаді.
– В яких дисциплінах фехтуєш, в якому з них тобі більше імпонує займатися?
– Змагаюся в двох видах фехтування – шпазі та рапірі. На даний час у рейтингу кращі показники маю в шпазі. Думаю, що саме в цьому виді маю шанси потрапити на найближчі паралімпійські ігри 2020 до Токіо. Вже скоро здобуватиму рейтингові бали на ліцензію на етапі кубку світу в бразилійському Сан-Пауло. Основні змагання цього року – чемпіонат світу, який відбудеться наприкінці року в Південній Кореї. Саме до ЧС готуємося через внутрішні змагання та етапи кубків світу та Європи.
– Скільки спортсменів займається наразі з тобою в Ужгороді. Чи відчуваєш конкуренцію?
– Зараз у нашій групі займається шестеро чоловік. Нещодавно до нас долучилася юна 13 літня фехтувальниця, яка поступово активно прогресує. А от щодо конкуренції, то дійсно не вистачає спаринг-партнерів, тому змушений цю нестачу компенсувати на офіційних змаганнях.
– Чого прагнеш досягти у цьому спорті?
– Хочеться перемог, як в Україні, так і на міжнародній арені. Зокрема, націлююся на лише взяти участь у параолімпійських іграх, а вибороти медаль паралімпіади.
– Окрім спорту, ти береш активну участь у громадському житті нашого міста. Нещодавно активно долучився до всесвітнього екологічного флешмобу «Trashtag Challenge й разом із друзями прибирав територію біля озера «Кірпічка». Своїм прикладом ти надихнув інших до таких заходів?– Цю ініціативу проявила донька тренерки Оксани Рапинець, я охоче долучився до акції, а вже зі мною пішли мої друзі. Мені не байдуже моє місто, його стан. Кожна людина має починати з себе, і задавати собі питання: «А що я зробив для свого міста, своєї громади, свого будинку й не залишатися осторонь від проблем, які можна при бажанні дуже просто вирішити». На жаль, багато людей у нашому суспільстві якісь нерішучі, чомусь бояться зробити якісь кроки в плані покращення інфраструктури. Не треба лякатися, слід проявляти свій талант і тоді в нас можуть з’явитися нові лідери, які об’єднають людей для вирішення тих чи інших проблем.
– Своїм прикладом, мотивуєш інших людей з обмеженими фізичними можливостями до кращого й показуєш, що візок – це не вирок, а можна жити повноцінним життям?
– До мене часто телефонують батьки діток, яким також робили подібні операції, тож подовгу з ними спілкуюся, розповідаю як батькам так і діткам, що візок – не перепона, а ти можеш зробити значно більше в житті, змінити як своє так і життя других людей на краще. Звісно, наша країна дещо відстає в рівні інфраструктури для людей з обмеженими фізичними можливостями, але відмічу, що в нас доволі активно все змінюється в кращу сторону, як транспорт, так і облаштування пандусів та інші речі. Перевірив це під час президентських виборів, особисто працював секретарем ДВК, і наша дільниця були цілком пристосована для доступу людей з обмеженими фізичними можливостями.
– Хоч ти ще молодий спортсмен, але на перспективу плануєш працювати тренером у цьому спорті?
– Так, я нині є студентом Ужгородського національного університету факультети здоров’я та фізичного виховання, тож хочу в майбутньому працювати тренером. Але хотів би, що спорт в Україні ще більш активно розвивався, щоб насамперед більше людей прагнули ним займатися і вірили в себе.
Розмову записав Роман Сенишин
uzhgorod.net.ua