За 35 років набула такого досвіду, що знайшла б себе будь-де, однак вона не жадає покидати свій звичний осередок. Нинішньою гостею рубрики «За кулісами» «Kárpáti Igaz Szó» стала заступник директора Баркасівської ЗОШ Клара Салонтаі.
– Свою педагогічну діяльність Ви розпочали у школі рідного села, так?– Освіту здобула в Мукачівському педагогічному училищі. З 1984 року працюю в Баркасівській ЗОШ. Моя мама теж тут учителювала. Я пішла її слідами. В нашій сім’ї це уже стало традицією: найстарша сестра теж учитель, за фахом – викладач російської мови, однак вона разом зі своєю родиною виїхала в Білорусію. Інша сестра – Каталін Гадар – була директором школи, згодом вона перейшла працювати до Чомонинської загальноосвітньої школи. Я залишилася тут і до 2016 року працювала вчителькою початкових класів. Того ж року мене призначили на посаду заступника директора. Закінчила Рівненський університет і відтоді викладаю українську мову та літературу.
– Який метод викладання вважаєте найкращим?– Вважаю, що вчителеві потрібно знати обидві мови для того, щоб пояснити навчальний матеріал належним чином. Малечу необхідно зацікавити, подаючи матеріал у формі гри, використовуючи казки та ілюстрації. Ми щасливі, адже в рамках програми «Нова українська школа» першокласники отримали багато нових засобів для навчання, що полегшує роботу вчителя та робить заняття цікавішим.
– А як щодо родини?– Маю двох синів. Обидва мають вищу освіту, але жоден з них працює не за фахом, більше займаються музикою. Я була постійно зайнятою, певно, через це діти обрали інший, не педагогічний шлях. Схильність до музики хлопці успадкували від свого батька. Мій чоловік за фахом ветеринар, але в минулому був членом-засновником гурту «Моноліт». Старший син Дюло продовжує справу батька: грає на весіллях. Річі виступає з гуртом «Шодро». Він проживає в селі Дерцен, але кожні вихідні навідується в батьківський будинок. Дюло одружений, має трьох дітей. Найстаршій онук – учень другого класу, середній цього року йтиме до першого класу, а найменшому виповнилося два місяці. Вони також проживають у Баркасові.
– Яку іншу спеціальність обрали би, якби мали таку змогу?– Крім педагогічної діяльності мене ніщо інше зацікавити не може, якби випала нагода почати все спочатку, так само, як і колись, свою діяльність розпочала би в угорській спільноті. Мої діти частенько кажуть, що я віднайшла б себе і в багатьох інших професіях, навіть була на це можливість, але ні мій чоловік, ані я не хочемо покидати свій куток. Хоча надходили привабливі пропозиції, але не все так легко… Діти теж люблять повертатися до рідного дому. Річі кожними вихідними приїздить до нас, а старшого сина навіть поганою мітлою не виженеш звідси.
– Від чого Ви отримували задоволення під час вчителювання?– Найбільшим задоволенням було працювати з малечою, бо наочно бачила результат своєї роботи. Викладати учням старших класів дещо ніяково, адже вони соромляться знань, в нинішньому світі бути розумним вже не модно. Старшокласники не відповідають на запитання навіть тоді, коли знають відповідь на нього. В початкових класах кожне моє речення учні повторюють на наступному уроці. Займаюся з внуками як справжній педагог.
– Що Вам допомагає розслабитися?– Тепер всю свою увагу приділяю внукам. Вранці, ідучи на роботу, заходжу до них та забираю одного з них до школи, а іншого веду до садочка. Після обіду з наймолодшим. З ними починається і закінчується мій день. Виховання – це моє все. Якби не мала внуків, певно, вела би якийсь гурток, де викладала б дітям мову та навчала б їх основним правилам поведінки.
– Легко товаришуєте?– Так. Втертися в мою довіру не складно, в цьому і проблема. Часто роблю перший крок назустріч іншій людині. Не люблю лихий настрій. При сварці, коли від мене очікують вирішення спірної ситуації, я з легкістю іду на компроміс. Тяжко переживаю конфлікти.
– Чи траплялися безвихідні ситуації на Вашому життєвому шляху?– Були такі важкі періоди в житті, коли протягом кількох місяців не отримували заробітної плати, замість неї давали лише збіжжя або продукти харчування. Мій чоловік працював у колгоспі, але й там не платили грошима. В той час у головах багатьох засіла думка, що добре було би виїхати звідси, але зрештою все владналося.
– Чим можна Вас вивести з себе?
– Коли прошу когось про якусь послугу, а особа поступає не так, як від неї очікують. Вимагаю, аби люди виконували свої завдання чесно та добросовісно. Однак час довів, що потрібно бути більш поступливим, толерантним до тих, хто не здатен бути настільки відповідальним. Можливо, я вже стала поблажливішою, ніж була колись.
– Що би хотіли змінити, але важко наважуєтесь на це?– Намагаюся прийняти усе, як є. Потрібен позитивний підхід до всього. У свої п’ятдесят три роки усвідомлюю свої можливості, примирилася сама з собою. Знаю: те, що не вдалося змінити до сих пір, змінити вже неможливо. Вірю: все що не робиться – робиться на краще.
–
Чи викликає щось у Вас відразу?– Не люблю алкоголь.
– Чи погоджуєтесь з прислів’ям: у закритий рот муха не влетить?
– Звісно. Раніше я була більш відвертою.
– Чи відкладаєте справи на потім?– Буває. Домашні справи та роботу на городі звикла відкладати. В останні роки в городі уже нічого не садимо, у мене на це не вистачає часу, а у чоловіка сили вже не ті.
– Любите, коли останнє слово за Вами?
– Інколи. Залежить від настрою. Буває, що промовчу, але іноді відстоюю свою позицію.
– Що позбавляє Вас упевненості?– Те, коли я не впевнена в позитивному результаті. Я вважаю себе настільки комунікативною та маю належний досвід для того, аби побачити, хто і коли каже неправду, та можу прикинути, на що можу розраховувати від тої чи іншої особи.
– Про що мрієте?– Колись мріяла про те, що мої діти оберуть професію вчителя. Цю заповітну мрію здійснили моя невістка, адже вона педагог. Тепер уже покладаю надії на те, що один із трьох внуків обере шлях педагога.
Фото: Барнабаш ЗункоДжерело:KISZó/Ріта Шімон