А от у давні часи цю вулицю завжди називали Тихою, можливо, через те, що закінчувалася вона під горою Кальварією з розташованим на ній старовинним цвинтарем. На Тихій не було великих заможних маєтків – лише невеличкі одноповерхові будинки, зведені переважно в середині та кінці XIX століття. Нині більшість із них вже знесені чи перебудовані, але той, про який ми розкажемо нині, виглядає достоту так, як і сто років тому.
Будинок із чудовим різьбленим ґанком по вулиці Ерделі, 9 був зведений далекого 1900 року, хоча, судячи з його конструкції, поступово добудовувався. Серед документів колишнього БТІ (зараз – КП «Архітектурно-планувальне бюро м.Ужгорода») є документ, який свідчить, що до 1917 (за іншим документом, до 1918-го) року ним володіла Розалія Морвай, котра продала дім молодій дівчині Гелені (Ілоні) Кофман. Ілона була родом із Середнього, народилася там у польській сім’ї Попіел. У роки Першої світової війни дівчина вийшла заміж за унгварського поляка Казимира Кофмана. Можливо, окремий будинок на вулиці Тихій став для молодого подружжя весільним подарунком від батьків. Тим більше, що того ж 1918-го у Ілони та Казимира народилася перша дитина – Емілія. Судячи з її свідоцтва про народження, Казимир на час народження доньки був прапорщиком 66 піхотного полку. Однак загалом велика родина Кофманів була відома в місті зовсім іншим – усі її члени дуже добре зналися на музиці.
Ужгородським старожилам прізвище продавців інструментів та налаштовувачів піаніно Кофманів знайоме, от тільки помилково їх вважають єврейською родиною. Натомість глава сім’ї Едуард Кофман був поляком, народженим у Варшаві й хрещеним у римо-католицькій церкві. З невідомих причин Едуард переїхав у відоме торгове місто Броди на Львівщині, де працював у казино. Там, у Бродах, Едуард 1891 року одружився на Здріславі Кароліні Леговській, а через рік у них народився перший син Мечіслав Сигізмунд. У 1896-му в сім’ї з’явився другий син Казимир, десь у цей же час Кофмани перебралися жити до маленького провінційного містечка Унгвар. Вже тут у 1900 році народилася їхня донька Емілія Марія. На той час сім’я проживала на початку вулиці Радванської (нині – Мукачівська). Едуард, або Еде, як його тут називали, займався налаштовуванням та ремонтом фортепіано й роялів. Ці музичні інструменти на початку ХХ століття були в кожному більш-менш заможному домі, тож роботи Еде Кофман мав достатньо.
Сини його теж мали хист до музики, особливо відомим став старший Мечіслав Сигізмунд. Нині ім’я цієї людини добре відоме в колі місцевих музикантів, бо це він стояв колись у витоків створення в Ужгороді музичного училища. От тільки знають його аж ніяк не під ім’ям Мечіслав Сигізмунд Кофман, а як Жигмонда Лендєла – талановитого піаніста, композитора та педагога. Жиго-бачі, як його називають колишні учні, був взірцем «старої школи»: завжди елегантно вбраний, інтелігентний та доброзичливий він неодмінно вражав студентів музичного училища тим, що, вітаючись, знімав перед ними капелюха. Але як він став Жигмондом Лендєлом?
Дослідник історії музики Олександр Грін у статті до 115-річчя від дня народження Жигмонда Лендєла писав, що по завершенні навчання в Унгварській гімназії Жигмонд у 1907 році вступив до Музичної академії Будапешта. Дослідник не писав цього, але судячи з документів із сімейного архіву Кофманів, саме в період навчання у Будапешті молодий музикант вирішив змінити прізвище. Можливо, він вважав, що більш «угорське» прізвище допоможе йому у подальшому працевлаштуванні і музичній кар’єрі. Зрештою, це був дуже популярний і розповсюджений крок у ті часи – саме так зробили дуже багато людей, особливо державні службовці. Якими б не були мотиви молодого музиканта, та у 1908 році він офіційно став Жигмондом Лендєлом (до слова, це прізвище перекладається як «поляк», тож натяк на національну приналежність він таки залишив). Під таким ім’ям, за даними Олександра Гріна, він закінчив Музичну академію, після чого кілька років працював викладачем фортепіано та теорії музики в одній з музичних шкіл Будапешта. Далі була Перша світова війна, під час якої Жигмонд служив у тому ж 66 піхотному полку, що і його молодший брат Казимир. Після 1918 року він проживав в Ужгороді, мав власну дуже популярну музичну школу, в якій займалися талановиті піаністи (серед його учнів був і відомий згодом Дезидерій Задор). Місцеві газети тих часів часто згадували Лендєла, як акомпаніатора відомих співаків, які приїздили до Ужгорода на концерти. Брав він активну участь у діяльності місцевого культурного товариства «Mozaik». Приватна музична школа Жигмонда Лендєла працювала на площі Фенцика, 11. Багатьох своїх учнів він підготував до вступу в Празьку консерваторію (в сімейному архіві збереглося і листування з цього приводу).
Закрити школу довелося у 1944-му – одразу по встановленні у краї радянської влади. Авторитет Лендєла допоміг йому очолити фортепіанне відділення створеного одразу після Другої світової війни Ужгородського музичного училища. Працював він під керівництвом свого учня Дезидерія Задора, і хоч невдовзі вийшов на пенсію, до кінця життя частенько навідувався до училища, погомоніти з колегами та сходити з ними на філіжанку кави. Жиго-бачі ніколи не мав ні дружини, ні дітей, близько 20-ти років проживаючи в одній кімнатці з кухнею у задньому крилі згадуваного на початку статті будинку на вулиці Ерделі з жінкою, котра працювала хатньою робітницею у його племінниці Емілії.
Історія цього будинку, до слова, є дуже заплутаною, бо пересікається з багатьма членами родини Кофман. Звівши докупи всі дані, які вдалося знайти, вимальовується така картина: коли у 1918 році Ілона Кофман стала власницею 5-кімнатного будинку на вулиці Тихій, він стояв на ділянці землі, що складалася з двох парцел – № 1926 та № 1927. Одну парцелу площею 1500 м.кв з будинком Ілона, як ми пам’ятаємо, викупила в Розалії Морвай, друга, зі ще старішим будинком, продовжувала цій Розалії належати. У 1932 році другу парцелу з будинком № 11 по вулиці Тихій викупила Гедвіга Кофман, у дівоцтві Леговська. Припускаємо, що сталася помилка в імені і йдеться про матір Жигмонда Лендєла та Казимира Кофмана. Таким чином родині Кофман належали одразу дві ділянки та два будинки по вулиці Тихій – № 9 та останній кутовий № 11. Хто там проживав – до кінця незрозуміло.
Знаємо лише, що у 1931 році власник популярного в місті магазину музичних інструментів Казимир Кофман з дружиною Ілоною придбали для своєї сім’ї інший дім – на вулиці Бенджаміна Лондона (нині – Чернишевського, 8). Забігаючи наперед, скажемо, ще цей дім у радянські часи в родини забрали. За нього багато років «воювала» з держустановами донька Казимира та Ілони – Емілія Кофман, яку всі називали чомусь Ноною. Саме з її численних звернень і складається історію того будинку.
«Цей дім у 1931 році купили батьки, котрі мали свій музичний магазин, де продавалися музичні інструменти, – писала в одному з листів до Верховного суду Емілія Кофман. – Вони задовжалися, і під угрозою банкротства мусили продати дім громадянці Контратович, в якої брали позику грошову. Таким чином дім перейшов до кредитора наших батьків, однак вони і надалі продовжували у ньому жити без оплати квартплати аж до 1943 року, коли батьки спромоглися цілковито вирівняти борг. Вирівнявши борг, ми придбали від покупця знову дім купно-продажним договором».
Казимир Кофман справді багато років успішно торгував в Ужгороді музичними інструментами. Реклама його магазину на площі Корятовича, 4 часто з’являлася в місцевих газетах. У них зазначалося, що в магазині можна придбати старі й нові піаніно, в тому числі таких відомих фірм як «Petrof» та «Förster». Також продавалися інші музичні інструменти, ноти тощо, а у майстерні, яка знаходилася в будинку на вулиці Тихій, 11, можна було відремонтувати та налаштувати інструменти з гарантією. Під час світової фінансової кризи 30-х років в Ужгороді збанкрутували і закрилися чимало магазинів підприємців. Очевидно, складним той період був і для Казимира Кофмана, котрий змушений був, як видно з листа його доньки Емілії, продати 4-кімнатний будинок на вулиці Лондона жительці Сторожниці Йозефіні Контратович. Мабуть, Йозефіна добре знала Кофманів, якщо дозволила їм і надалі проживати у своєму будинку, навіть не просячи за це квартплати.
Далі ж дані різняться. На могилі Казимира Кофмана на Кальварії значиться, що він помер у 1934 році (хоча Емілія у листі вище зазначала, що батьки змогли виплатити борг у 1943-му). Дружина Гелена (Ілона) з ним поруч не похована, бо у 1939-му вона з політичних міркувань покинула Ужгород, виїхавши до польського Вроцлава (є припущення, що Гелена могла поїхати до свого сина Віктора, котрий народився в Ужгороді 1920 року й згодом став відомим піаністом у Празі). Донька Емілія, про юність якої нам відомо лише, що вона теж була талановитою піаністкою та виступала зі своїм дядьком Жигмондом Лендєлом, з матір’ю до Польщі не виїхала. Мабуть, причиною цього стало кохання, бо того ж 1939-го 21-річна Емілія вийшла заміж.
Своє життя тоді вона описувала у листах так: «У 1939 році я вийшла заміж за Татинця Василя Васильовича, з яким я не жила ні одної щасливої минути, який не то щоб придбав для мене що-небудь, а напротив, розбазарив ще і деякі мої речі, які я отримала ще будучи дівчиною. Справа в тому, що він п’янствував. Мій горе-чоловік у 1942 році був призваний в мадярську армію і в скорому часі був висланий на східний фронт. Я його від того часу не бачила, жодних посилок від нього не отримувала і листа тільки в рідкому випадку. Мій чоловік у 1945 році був засуджений військовим трибуналом 4 Українського фронту з конфіскацією йому особисто належного майна. В правильності його засудження я не сумніваюся. З великими труднощами мені удалося в 1948 році розірвати з ним шлюб (для цього потрібна була виписка з вироку чи офіційна справка від Трибуналу про його засудження)».
У перші післявоєнні роки Емілія працювала викладачкою фортепіано в Ужгородській дитячій музичній школі та проживала в будинку батьків на вулиці Чернишевського. Хто жив тим часом у двох родинних будинках на вулиці Тихій – невідомо.
Як Емілію вижили з будинку на Чернишевського, видно з її листів: «В мій дім у 1945-му заселився громадянин Губський, завідуючий Обллегпрому. До того часу, доколи я не требувала від Губського квартирну плату і в кінці, доколи не звернулася в Народний суд про його виселення, все було в порядку. Міськфінвідділ і в 1947 році і навіть 20 квітня 1950 року при перереєстраціях будинків у місті Ужгороді цей будинок без всяких перепон регістровано на мене. В мене були і безспірні документи, які посвідчували моє право власності на цей дім. Мені не відомо, по якій причині не розглянуто мій позов Народним судом про виселення Губського із цього будинку. Напівсекретно мені стало відомо, що в цю справу замішався замголови суду. Захисники стали безрадні, ніхто із них не відважився довести справу до кінця. Я їх порозуміла, ніхто охотно не хоче підірвати взаімовідносини за пару карбованців, які по закону належать адвокату за ведення справи. Я сама заспокоїлася, раз не виселити мені Губського – та й годі».
Заспокоїлася Емілія, вочевидь, ще й тому, що переїхала до іншого будинку своєї сім’ї – на вулицю Тиху, 9. Вона стала повноправною власницею цього обійстя у 1949-му, після того, як Гелена Кофман вислала з Польщі договір дарування, яким передавала всі права на будинок і ділянку землі по вулиці Тихій, 9 своїй доньці Емілії. Сусідній родинний дім, за номером 11, Кофмани продали у 1953 році, деякий час там була майстерня Тібора Єндрика з виготовлення погребальних плит. А тоді Емілії довелося відбивати від радянської влади одразу на двох фронтах, відстоюючи свої права на два будинки.
«У 1951 році я одержую повістку про виклик мене до суду, але вже в якості відповідача. Позов на цей раз заклав прокурор області про визнання будинку по вулиці Чернишевського, 8 за моїм чоловіком, засудженим ще в 1945 році. Позов задоволено, рішення Народного суду Облсуд залишив у силі.
Ось як мотивував суд своє рішення: «Суд на підставі оглянення секретних документів Військового трибуналу та на підставі свідків встановив, що спірний будинок набув чоловік відповідачки Татинець у 1943 році з коштів, набутих за злочинну діяльність проти СРСР, але щоб скрити цей факт, він будинок оформив на свою дружину».Емілія була приголомшена: мало того, що з чоловіком вона не була щаслива, так тепер ще й через нього втратила будинок своїх батьків. Вона дійшла навіть до Верховного суду, просила дати їй можливість ознайомитися з тими секретними документами Трибуналу, які нібито доводили, що Василь Татинець купив дім на вулиці Чернишевського з грошей, отриманих за злочинну діяльність проти СРСР, але все було марно. Будинок вона втратила остаточно, як на початку 50-х втратила і улюблену роботу в музичній школі.
Але це був не кінець її життєвих розчарувань. У 1959 році Ужгородський міськвиконком скасував реєстрацію Емілії Кофман у будинку на вулиці Тихій, 9. Влада мотивувала це тим, що Гелена Кофман не мала права дарувати обійстя своїй доньці, бо виїхала до Польщі і втратила тим самим на нього право власності. Емілія опинилася перед загрозою втратити і цей будинок, тож почала відчайдушно за нього боротися. Вона звернулася до посольства СРСР у Польщі, аби там легалізували договір дарування. Зрештою Народний суд м.Ужгорода у 1961 році визнав дійсним цей документ і зобов’язав Ужгородський міськвиконком зняти будинок по вулиці Тихій, 9 з балансу комунального господарства.
У той час інтелігентна і витончена піаністка Емілія Кофман мусила працювати брокером з прийому лісообозних матеріалів в Обозснабі. В особистому житті вона вдруге переживала драму, що видно з її дальших листів-скарг.
У 1974 році вона писала: «З 1952 року я проживаю з Іванчо Василем Юрійовичем, який в даний час працює в Облпаливтресті. Коли я з ним познайомилася, він ще не був розведений, однак він обіцяв женитись на мені після того, як його діти стануть повнолітніми і тоді він зможе оформити розвод з першою дружиною і жениться на мені. Я йому повірила, прийняла до свого будинку, де він живе і по сьогоднішній день. Однак в даний час діти вже стали повнолітніми, а він відмовляється заключити зі мною шлюб, мотивуючи це тим, що у мене «великий рот».
Поведінка гр-на Іванчо взагалі заслуговує засудження. Проживаючи зі мною з 1952 року він постійно держить любовниць. Останні три роки уже взагалі став нетерпимим, цілий час пиячить, приводить на квартиру п’яних чоловіків, які до пізньої ночі у нас гуляють і не дають мені належне відпочити. А якщо йому зроблю якесь зауваження, він наносить мені побої та кидає у мене стільцями.
Тов. Іванчо по суті вкрав від мене 21 рік, заключити брак зі мною не бажає, однак і когось впустити до мене теж забороняє і я не можу рішити свою судьбу по своїй волі. Якщо він не бажає зі мною заключити брак, хай звільнить мою квартиру, щоб я могла заключити брак з іншим, який мене буде поважати та любити. В даний час тов. Іванчо мені ні чоловік, тому що ми не розписані, ні квартирант, тому що не платить квартплату. Прошу обговорити поведінку тов. Іванчо на засіданні місцевкому та прийняти заходи, щоб він змінив свою поведінку або звільнив мою квартиру, бо так дальше проживати не можна».Василь Іванчо був на три роки молодшим від Емілії уродженцем села Зарічево на Перечинщині. Він так і не став її законним чоловіком, тож на схилі літ, після смерті свого дядька Жигмонда Лендєла, Емілія Кофман залишилася сама. Її добре пам’ятає сусід, відомий художник Віктор Мигович. Нона-нейни дуже дружила з його мамою, знаною керамісткою Анною Мигович, та дружиною Адальберта Ерделі Магдалиною. Нині пан Віктор розповідає, що незважаючи на життєві невдачі, Нона завжди була оптимістично налаштованою, активною жінкою, котра обожнювала свою маленьку білу собачку Джину, прикрашаючи її бантиками. Також вона завжди приділяла велику увагу своїй зовнішності, елегантно вдягалася, фарбувала губи яскравою червоною помадою. Аби мати додатковий дохід, Емілія багато років здавала вільні кімнати у своєму будинку студенткам музичного училища, котрим також допомагала у навчанні. А ще роками намагалася довести у судах, що будинок на вулиці Чернишевського в неї забрали незаконно. Бойовий характер Емілії просто не дозволяв їй змиритися з такою несправедливістю, тож вона постійно збирала документи, ходила по інстанціях з листувалася з держустановами. Саме так, у русі, з цими документами та листами в руках Емілію Кофман у 1997 році й знайшла смерть. Вона поверталася додому, коли на пішохідному переході біля ЗОШ № 4 її збило авто.
Ще за життя Емілія Кофман заповіла будинок і своє майно племінницям Дагмар і Сузанні – дітям свого брата Віктора. Вони й продали обійстя, залишивши документи, які допомогли в написанні цієї статті, сусідці Анні Мигович з надією колись повернути будинок на вулиці Чернишевського. Та роки минули, справедливості вже ніхто не добивається, а про ефектну Нону з червоною помадою і собачкою Джиною вже майже ніхто в Ужгороді й не пам’ятає.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»