Та все ж є ще умілиці, які бережуть традиції своїх матерів та бабусь, і залюбки присвячують час улюбленому ремеслу.Однією з таких берегинь є 64-річна Марія Іванівна Проданець з Новоселиці. З юних літ майстриня тче килимові доріжки-верети. У невеличкій кімнаті жінка облаштувала майстерню, де на дозвіллі чаклує над сторічними кроснами.
Цей апарат жінці дістався у спадок від бабусі і мами, які теж любили ткати і передали це захоплення молодшому поколінню по жіночій лінії. Матеріалом для верет слугує непотрібний одяг чи полотно, який у такий спосіб отримує друге життя.
«Колись кожна друга жінка в Новоселиці ткала – як тримали вівці і не було багато одягу, то ткали теплі ковдри-джерги. А зараз – шмаття повно, то нема проблем з матеріалом для верет», – каже Марія Іванівна.
Бердо, ничельниці, кросна, набивки, воротила, «баба», «дідо», «човник», «флудець», «лапки» – так називаються деталі верстату.
Ремесло здається нехитрим: спочатку снують нитки основи – навивають на спеціальний вал. Відтак – на кроснах між ниток наче вплітають кольорові смужки тканини – «цівки». Їх роблять зі старого непотрібного одягу, який натонко ріжуть. Та коли вперше сідаєш за кросна, розумієш: не все так просто, як на перший погляд.
Тим часом учасниці фольклорного колективу новоселицького сільського клубу, до складу якого входить і ткаля Марія Проданець, наче переносять у минуле, душевно виспівуючи місцеві мотиви. Пані Марія працює за верстатом і теж співає. Саме так колись новоселицькі газдині проводили дозвілля.Зараз майстриня тче верети, в основному, для дітей та знайомих. Її роботи експонуються на різних виставках народної творчості – як районних, так і обласних.
«Іноді односельчанки просять виткати доріжки з їх матеріалу», – ділиться Марія Проданець.
«Шкода, що молодь не хоче переймати цю науку», – нарікають новоселицькі господині. – «Хоча майстриня часто проводить майстер-класи для школярок».
Є у пані Марії ще одне захоплення, за яке її у фольклорному колективі називають костюмеркою. Жінка віднайшла, відбілила і дбайливо доглядає за старовинним народним жіночим вбранням, знайденим на поді, в яке замолоду одягалися бабусі нинішніх газдинь. Сорочки і бунди стали колоритними сценічними костюмами ансамблю.
«Таких давніх нарядів, як у нас, вже у жодному селі не знайдете. Мотиви на нашому одязі схожі чимось на румунські. Можливо, тому, що бунди купували ще у Сиготі на базарі. Пісні теж співаємо лише наші, новоселицькі, виступаємо на районних та обласних конкурсах, фестивалях, відтворюємо народні обрядові дійства місцевою говіркою, сценарії для яких пише наша односельчанка Наталія Драгун… Наприклад, недавно виступали на «Етнофесті» у Тячеві. Наші жінки мають багато талантів», – каже завклубом с.Новоселиця Галина Кошілка.
Сільський раритет – вовнопереробний верстат 1859 року
Живе у Новоселиці ще одна знана у свій час майстриня – 78-річна Василина Дмитрівна Томишинець. Навідуємось до неї разом із завклубом Галиною Кошілкою. Жінка охоче ділиться спогадами про улюблену справу і показує головне своє багатство – раритетну прядильну машину для виробництва вовни 1859 року випуску. На агрегаті напис виробника – «Theodor und Ernst Wiede sonst Gotze u. Co in Chemnitz. 1859». Як потім з’ясовую, це виріб машинобудівної фабрики у м.Хемніц (Саксонія, Німеччина), яка діє до цього часу. Прядильний агрегат вже дев’ять років не використовується.На обійсті Томишинців машина «прописалася», наскільки господиня пам’ятає, з 1991 року. До того часу жінка працювала на ньому у ткацькому цеху – з 1978-го. Коли у 90-х цех закрився, верстат віддали майстрині, і вона працювала на ньому вдома до 2010 року. Машина слугувала не тільки жителям Новоселиці, а й сусідніх сіл та навіть районів – Хустського, Рахівського, Міжгірського, звідки привозили обробляти вовну. Проходячи крізь вали та барабани верстата, зі стриженої овечої вовни виходила оброблена тоненька пряжа, з якої вже виготовляли вовняні нитки або «валяли» джерги. Господиня залюбки показує, як колись чесали джерги, щоби були м’якшими.
У сільському клубі збереглися світлини з тих часів, коли верстат іще був на ходу.
«Станок ніколи не був прибутковим, бо багатим вовни не треба було, лише бідним, тому я багато від людей не брала. Але для нас, пенсіонерів, і це було вигідно», – каже пані Василина.
З часом попит на ці послуги згас.
– А не просили у Вас цей апарат для якихось музеїв? – цікавлюсь у господині.
– Просили-просили – на металолом, – відповідає старенька. – Але ми з дідом не дали.
Залишається сподіватись, що все ж 160-річним верстатом пані Василини зацікавляться етнографічні музеї, і він іще розповість про давній промисел наступним поколінням.Наталія Маджара для