Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Втрачений Ужгород: історія життя юриста Арпада Ронаї (ФОТО)

25 листопада 2019 р., 19:15

Про родину Ронаї починати розповідь потрібно дуже здалеку, бо з Ужгородом її члени пов’язані як мінімум з 1745 року.

Саме тоді тут проживав Кароль Покорни – лісничий, який подарував 5-ом наступним поколінням своєї родини любов до лісу та мисливства. Його онук, королівський лісничий Антал Покорни, був власником найбільших шматків знаменитого метеориту «Княгиня». А правнук Арпад Покорни (Ронаї) піймав найбільшу у світі форель, скелет якої досі зберігається в Угорському національному музеї.

{g}

Предки родини Ронаї були справді цікавими особистостями, тому про них варто розповісти трохи докладніше. Антал (або як іноді вказують його у джерелах Антон) Покорни був головним лісничим Великоберезнянщини. У 1866-му році, коли над селом Княгиня вибухнув, розпавшись на тисячу шматків, метеорит, Антал був одним із тих, хто першим об’їжджав місцевість, оцінюючи завдану шкоду. Як людина освічена, він розумів наукову цінність метеориту, тому почав його активні пошуки. У джерелах, якими володіють нащадки Антала, значиться, що він особисто знайшов чимало шматочків метеориту, купував їх у селян, зокрема викупив і найбільший знайдений шматок, який на возі привіз до Ужгорода, а згодом, за наказом імператора Франца Йосифа, передав Віденському імператорському музею. «Княгиня» спричинила сенсацію в наукових колах Європи, до раніше мало кому відомого села почали з’їжджатися науковці та шукачі скарбів, тож Антал Покорни у ті роки став місцевою знаменитістю. Своєму синові Арпаду він, до слова, подарував перстень, в який був вставлений невеличкий шматочок метеориту. Забігаючи наперед, скажемо, що у важкі роки після Другої світової війни цей перстень нащадки продали, тож нині хтось, можливо, сам того не знаючи, володіє старовинним перснем із частинкою знаменитої «Княгині».

Антал Покорни, котрий, до слова, мав набутий титул немеша (дворянина), був одружений із Марією Рутнер. Рутнери походили з Іспанії, багато років члени цієї родини мали прямий стосунок до відомої ливарні у Тур’їх Реметах. Найстаріша збережена могила на ужгородській Кальварії, в якій ще у 1814 році поховали Катерину Рутнер (на пірамідальному металевому обеліску є також ім’я Франческо Грінауса) теж належить членам цієї іспанської родини. Коли Антал Покорни помер від холери, маючи всього 52 роки, його дружина Марія сама виховувала шістьох дітей. Аби дати їм освіту та забезпечити придане, продала виноградники з красивим будиночком в Ужгороді.

Одним із цих шести дітей був Арпад Покорни, який народився 1862 року у Кам’яниці. Він закінчив в Ужгороді школу, далі пройшов спеціальне навчання, отримав свідоцтво лісничого і був направлений на роботу у володіння графа Шенборна біля Мукачева. Молодий чоловік часто супроводжував графа та його гостей на полюваннях. І саме на одному такому полюванні лісничого, котрий добре говорив німецькою мовою і «горів» мисливством, запримітив граф Антал Старай – власник земель, лісів і палацу у словацькому місті Міхаловце (нині у замку графа працює Земплінський музей). Він ініціював, щоб Арпада перевели на роботу до його лісництва, тож починаючи з 1882 року Арпад Покорни протягом 40 років був радником з питань лісництва графа Старая, жив у красивому будинку біля лісу на околиці маленького села Глівіштя (слов. – Hlivištia, угор. – Hegygombás). Того ж 1882 року він змінив своє прізвище на Ронаї (Rónay) – на честь улюбленої Полонини Руни (угор. – Róna), де він з дитинства любив гуляти та полювати.

У 1888 році Арпад Ронаї одружився на доньці перечинського чиновника Марії Шолтес. У них народилося 13 дітей, але до дорослого вік доросли лише 8 із них. Арпад був затятим мисливцем і туристом, обходив усі Карпати, міг по 10 днів проводити у лісі на полюванні. Навколо Глівішті у ті часи були великі ліси, які добре охоронялися. Кількість диких тварин зажди контролювали, час від час дозволяючи проводити у графських лісах полювання. Вони були платними, спеціально для цього до Глівішті приїздили мисливці з Німеччини, Англії, Австрії, котрим найбільше подобалося полювати на оленів. Арпад дуже любив ліс, природу, полювання він не вважав жорстокістю. Про свої мисливські пригоди часто писав статті в угорські журнали, а пригод із ним траплялося чимало. Так, у 1891 році на одному з полювань на нього накинувся поранений ведмідь, і лише влучний постріл у серце врятував чоловіка від смерті. А у 1888 році Арпад піймав у вігорлатському Морському Оці величезну форель завдовжки 114 см. Величезну рибину він живою доставив додому, написавши про неї у мисливські журнали та наукові установи. Незабаром до Глівішті приїхали співробітники Угорського національного музею й обережно, у великій діжці, повезли рибину до Будапешта. Цей екземпляр визнали найбільшою фореллю у світі, скелет її досі можна побачити у музеї.

Всіх сімох своїх синів (доньку Моргіт до цього не залучали) Арпад Ронаї з дитинства навчав стріляти і брав із собою на полювання. Забігаючи наперед, скажемо, що четверо з синів – Тиводар, Янош, Гейза та Аурел – теж пішли шляхом батька і стали лісничими. Ще двоє – Арпад та Акош – хоч і любили полювання більше за інших братів, професії обрали інші: Арпад став юристом, а Акош – службовцем пошти. Саме про Арпада Ронаї-молодшого цього разу ми хотіли би розповісти докладніше, бо цей член великої родини Ронаї проживав в Ужгороді, дуже цікавився збереженням історії своїх предків, багато років збирав про них відомості, до того ж і сам прожив повне щасливих і трагічних моментів життя.

Арпад Ронаї народився 1893 року у Глівішті. Оскільки у маленькому селі була лише греко-католицька церква, хрестити хлопчика приїхав римо-католицький священик Янош Пастор із Тур’їх Ремет. Дитинство Арпада минуло в домі лісничого, де завжди було гамірно і весело, поруч знаходився фруктовий сад і ліс, де він грався з братами і сестрою. Від місцевих дітлахів хлопець навчився говорити словацькою, але разом із ними до школи не ходив – батьки запросили домашнього вчителя, який навчав усіх дітей Ронаї угорською мовою (щороку всі діти їздили складати іспити до найближчої угорської школи). У 4 клас батьки повезли Арпада за 20 кілометрів до Ужгорода, де записали у римо-католицьку школу для хлопчиків (нині – будівля музичної школи, двері якої виходять на вулицю Духновича).


Далі Арпад вступив до Унґварської королівської католицької головної гімназії, і коли закінчив перший клас, батько подарував йому першу власну зброю – револьвер «Флобер». Хлопець був такий радий, що одразу поцілив у горобця. Зробив це дуже влучно, та батько заборонив користуватися зброєю у саду, сказав, що скоро візьме його на полювання на зайців, і там він зможе показати свою влучність. Спершу Арпад навчався у гімназії гарно, а коли став гірше, вирішив переїхати до Сатмара (Сату-Маре) і вступити там до католицької Сатмарської гімназії. Він мріяв з дитинства, що стане лісничим інженером, але для цього потрібно було добре знати математику, скласти важкі іспити. А Арпад з математикою «не дружив», тому обрав інший шлях. У 1913 році він вступив до Кошицької юридичної академії й одразу влаштувався секретарем до контори молодого юриста Шандора Сіладі.

Коли почалася Перша світова війна, Арпада призвали до армії і призначили писарем при кошицькому військовому командуванні. Це дозволяло йому продовжувати навчання і вчасно складати іспити (чомусь на іспити він мусив їздити до Коложварського університету Франца Йосифа І). У 1918 році Арпад отримав звання доктора юридичних наук, але воно ніяк не допомагало знайти роботу в буремні післявоєнні роки. Він поїхав до Будапешта, спершу працював інспектором млинів, потім влаштувався до банку, а коли у 1925 році банки по всій Європі «луснули», залишився без роботи. На той час його батьки вже переїхали до Ужгорода (Арпад Ронаї-старший у 1922 році вийшов на пенсію, після чого оселився із дружиною Марією в будинку № 39-41 на тодішній вулиці Ракоці), тож Арпад вирішив спробувати удачу тут. Тоді якраз оголосили конкурс на посаду секретаря Об’єднання промисловців Підкарпатської Русі. Це була поважна посада, яка передбачала цікаву роботу, тож Арпад-молодший вирішив подати свою кандидатуру. І хоч у місті в той час молодого юриста майже ніхто не знав, авторитет його батька та відоме прізвище зіграло на руку, і члени об’єднання проголосували за його кандидатуру. Згодом Арпад зумів завоювати авторитет і став головою державного Об’єднання промисловців Словаччини та Підкарпатської Русі.

В Ужгороді родина Ронаї жила активним світським життям. Тут вони мали друзів, із цим містом їх багато років поєднували виноградники, які вони придбали ще у 1910-му році. На сюрет – збирання винограду – вони запрошували до Ужгорода всіх своїх родичів та знайомих, влаштовували ціле свято. У ці дні будь-хто міг прийти на виноградники Ронаї збирати виноград. Збирачам за це не платили, але годували і поїли, давали виноград із собою додому. Це не була виснажлива робота, кожен працював у міру своїх сил і бажання. Поміж рядами винограду цілий день грав ромський ансамбль, всі дружно працювали, веселилися, танцювали, їли-пили аж до пізнього вечора. Для того, аби розмістити усіх родичів, Ронаї придбали будинок на Ракоці (нині – вулиця Волошина), 10. Там усі жили 5-10 днів, після збору урожаю родина влаштовувала бали. З винограду елітних сортів виготовляли щороку більше сотні гектолітрів вина, які зберігалися у величезних бочках у спеціально викупленому для цього у держави підвалі Пінцешора (вулиці Підвальний ряд – нині це вулиця Ольбрахта). Будинок на Ракоці, 10 Арпаду Ронаї-старшому довелося продати на початку 20-х років, аби забезпечити собі старість. Він, до слова, і на пенсії не покинув полювання, навіть у 80 років ще ходив із синами у гірські походи.

У 1929 році Арпад Ронаї-молодший одружився з Євою Трибус – донькою Ґустава Трибуса, головного радника з питань лісництва лицаря Кароя Шкоди. Весілля гуляли в красивому будинку Ґустава Трибуса на вулиці Фінцицького, 7 (нині це вулиця Гоголя), у присутності чималої кількості гостей співали і танцювали до восьмої години ранку. У медовий місяць молоде подружжя поїхало до Будапешта. Цікаво, що прожили Арпад і Єва там 14 днів, і за цей час 16 разів були в театрі, тобто іноді ходили по двічі на день. Єва дуже любила театр, бо в Ужгорода й сама грала в спектаклях, була членом культурного товариства «Мозаїк».

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com