Та найперше почнемо з того, що його рідний брат Іван свого часу був одним із кращих вітчизняних футболістів. Пам‘ятається, як став автором першого «вітчизняного» голу у міжнародній товариській зустрічі між збірними України та Угорщини у 1992 році (гра, як відомо, відбулася на стадіоні «Авангард» в Ужгороді з ініціативи покійних нині берегівчанина Юрія Гецка, президента фірми «Віжибу», В. Банникова, колишнього голкіпера київського «Динамо» та угорського футбольного менеджера Золтана Модьорі). Українська команда хоча й програла з рахунком 3:1, але гол престижу І. Гецка на останній, 90-й хв. поєдинку, таки увійшов у спортивну історію.

Прізвище братів-футболістів Івана та Сергія Гецків з Ільниці (Іршавщина) добре знане на теренах України, на Закарпатті в тому числі. 46-річний Іван, як відомо, живе нині в Одесі, свого часу він виступав за цілу низку клубів вищої та першої ліги України, зіграв навіть 5 матчів за збірну СРСР. Входить до складу клубу бомбардирів Олега Блохіна (151 гол)., а у першостях України став найрезультативнішим – протягом сезону забив 67 м‘ячів. Наш колишній земляк єдиний з футболістів, хто двічі спромігся у ворота суперника провести по 4 голи (каре) в одній грі. Також відомо, що грав у львівських «Карпатах», навіть у клубах Ізраїлю. Сказати важко, коли буде подоланий цей рекорд.

Але мало хто знає, що в Берегові живе його молодший брат Сергій, який після футбольної кар‘єри (в останні роки виступав за «Берегвідейк») узявся за тренерську роботу. Переїхавши з Ільниці, тут купив хату й із дружиною виховують двох дітей – син і взагалі іще малий, із машинками бавиться. Футболіст великі зусилля докладав до того, аби підростаюче покоління прикордонного міста «дружило» з м‘ячем. У його групи неможливо було записатися – черги були на роки. Із дітьми жив душа в душу, він їздив із ними на тренування у Дідово, В. Бейгань, займався на берегівських спортмайданчиках, не кажучи про турне іншими містами України та за кордоном. Однак не все втрачено – життя триває і Сергій мріє про повернення на зелений газон.Сергій Гецко

Зі своїми підопічними не тільки тренувалися, але й виборювали різного роду кубки, медалі, інші нагороди. Не було жодного турніру, аби вихованці Гецка не піднімалися на п‘єдестал пошани – перші, другі, треті місця завше були їхніми. Та й працював «на перемоги» він майже без вихідних й не за такі вже й великі гроші. Бо футбол – це спорт, а любити його за гроші неможливо: тільки душею і серцем. Меценатами, як правило, виступали батьки, які завжди були задоволені, що їхні хлопчаки мають такого порядного та досвідченого наставника. А він і насправді може пригадати чимало яскравих епізодів зі своєї спортивної біографії. Розказував, показував, а малеча залюбки слухала свого напутника. Тренерська робота – це його покликання.

Працювалося б у такому стилі й надалі. Але склалися обставини, що ворог підступно почав відбирати нашу землю, нашу волю, вбивати українських солдатів і мирне населення на сході України. Почалася війна й тисячі людей стали у стрій та зробили крок на захист національних інтересів. Серед них і Сергій Гецко, у мирний час – футбольний тренер, а у ці тривожні місяці – воїн Чопського прикордонного загону. За останні кілька місяців опанував багатьма видами зброї, службу несе з такими небайдужими особами, як і він сам. Розповідає, що поруч із ним чимало берегівчан, істинних синів з інших районів Закарпаття. Каже, що іще більше, приміром, заприятелював із С. Шостаком, який тренує гандболістів. Одним із одним швидко знайшли спільну мову – спортсмени ж обидва.

На вихідні прибув у невеличку відпустку. Про ситуацію у прикордонних військах міг би розказувати довго, але зі зрозумілих причин вирішив помовчати. Лишень оповів, як його приїзду додому чи не найбільше зрадів малий синочок. Той одразу ж потягнув його за руку у «Астру», аби придбав омріяну іграшку. Слова свого дотримав, та й обіцяв, як тільки випаде нагода – купить. На мобільному телефоні показав групу друзів, а посередині він – із грізним кулеметом. Назвав його справжнім другом, з ним готовий боронити схід України та доламувати хребет ненависному ворогу. Ось так учорашній футболіст, тренер-наставник берегівських хлоп‘ят став справжнім патріотом, воїном із міцним серцем і незламною душею. Попри інші проблеми, шкодує про розлуку зі своїми юними друзями. Але каже, що вона ненадовго, і коли на зміну війні прийде спокій і мир, неодмінно знову тренуватиме малих берегівчан й здобуватиме з ними серйозні спортивні трофеї.