Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Закарпатець про життя у Лагосі: "Піший білий без охорони – всеодно, що для нас ведмідь на вулиці"

2 квітня 2014 р., 21:12

Такі уроки дало життя у джунглях Екваторіальної Гвінеї Владиславу Рошку з Перечина.

Розчищаючи майданчики для будівництва водосховища, заробітчанин відчув усі принади екзотики, включаючи полювання на мавп і харчування слонячим м’ясом. Однак на цьому його досвід роботи на «чорному континенті» не закінчився. Незабаром після повернення Владиславу знову запропонували летіти в Африку. Цього разу він працював у Нігерії, у величезному восьмимільйонному місті, на фабриці з виробництва меблів. Виявилося, що жити й працювати в «джунглях мегаполісу» набагато складніше, ніж в умовах дикої природи... 

«Невеликий будинок у благополучному районі Лагоса коштує кілька мільйонів доларів» 

– В Екваторіальній Гвінеї я пропрацював менше запланованого терміну через травму, – розповідає Владислав Рошко. – Під час розчищення джунглів величезне дерево невдало впало й зачепило мене крайніми гілками, тому після лікування довелося повертатися додому за місяць до закінчення контракту. Втім, довго без роботи я не залишався. Через кілька місяців подзвонив приятель із Києва й запропонував знову летіти в Африку. Фірма з Нігерії (її власник – ізраїльтянин) шукала фахівця на меблеву фабрику, а оскільки я колись займався меблями й мав досвід роботи в Гвінеї, моя кандидатура зразу підійшла. Бажання інвесторів із Африки знайти робочу силу в Україні зрозуміле – у наших фахівців висока кваліфікація, а платити їм можна менше, ніж громадянам Євросоюзу. Тому після співбесіди я оформив документи й улітку минулого року вилетів до Африки. 

Нігерія, як і Екваторіальна Гвінея, розташована в західній Африці, на узбережжі Гвінейської затоки, проте умови роботи й життя в цих країнах кардинально відрізняються. Цього разу мені довелося працювати не в джунглях, а в м.Лагос – величезному мегаполісі з 8-мільйонним населенням, що нагадує мурашник. 

Нігерія – найбільший експортер нафти на Африканському континенті, близько 90 відсотків її валютних надходжень – саме нафтодолари, тому тут крутяться великі гроші. Сам мегаполіс – місто разючих конт­растів. Тут дуже високі ціни на нерухомість – наприклад, невеликий будинок у благополучному районі коштує кілька мільйонів доларів. І в той же час основна маса населення живе в трущобах. До цього слід додати, що інфраструктура в Лагосі жахлива, а криміногенна ситуація дуже погана. Нас, групу українців, поселили в мікрорайоні Леккі в окремому будинку з басейном і куховаркою, так що умови проживання були дуже хорошими. Мікрорайон вважається благополучним – він огороджений по периметру парканом, а на в’їздах встановлені блокпости з озброєними автоматниками. Охоронці проводять фейс-контроль усіх, хто в’їжджає, а можуть і подзвонити за конкретною адресою, щоб поцікавитися, чи справді там чекають гостей. Кожен будинок, а також магазин, ресторан, піцерія чи інший громадський заклад, теж огороджені високим парканом із колючим дротом. Туди неможливо зайти просто так, прямо з вулиці. Причина подібних безпрецедентних заходів безпеки – вуличні банди. 

Житло в Лагосі будують із урахуванням максимальної автономності. Центрального водопроводу немає, тому в кожного своя свердловина (питну воду доводиться купувати окремо). Замість ліній електропередач – окремі дизельні генератори, а Інтернет і телефонний зв’язок – тільки бездротові. Кабельні мережі постійно обрізали бандити, вимагаючи гроші в операторів чи клієнтів, тому від них довелося відмовитися. Каналізації як такої немає, стоки виводяться в рівчаки, які в благополучних районах прикриті бетонними плитами (втім, вони слабо утримують жахливий сморід). Очисних споруд я ніде не бачив, найімовірніше, нечистоти просто скидають в океан. 

Меблева фабрика, на яку щодня возили українців, знаходиться в іншому мікрорайоні, котрий не вважається благополучним. Торік на неї скоїли збройний наліт – коли адміністратор уранці відчинив двері, всередину ввірвалися люди з пістолетами й відібрали всі гроші та оргтехніку. З українцями такого, на щастя, не було. 

– На виробництві меблів працює близько ста чоловік, – продовжує Владислав. – Усі керівні посади займають білі, а просту роботу виконують чорношкірі. Над ними необхідний тотальний контроль, інакше виробництво зупиниться. Що стосується виконання своїх обов’язків, то нігерійці дуже схожі на гвінейців, але загалом вони агресивніші й гірше ставляться до білих. Хоча ми нормально спрацювалися. 

Отримують місцеві працівники близько 200 доларів на місяць, що дуже мало. Продукти там недешеві, у мене на їжу щомісяця йшло близько 400 доларів – при тому, що харчувалися ми в основному курятиною й рисом (свинина й яловичина там несмачні, а картопля, помідори та інші «європейські» овочі й фрукти дорогі). Зате дешеві алкоголь і тютюн. Нігерійці витрачають на продукти набагато менше – близько половини своєї невеликої зарплати, але харчуються погано. Їхній раціон – суха локшина (аналог нашої «Мівіни»), якісь консерви, несмачна риба й місцеві фрукти. 

Ще третина з їхніх 200 доларів іде на проїзд. Дорожній рух у Лагосі – це окрема тема. Метро, трамваїв чи тролейбусів немає, весь громадський транспорт – старі мікроавтобуси-маршрутки, що розвалюються. Автомобільний потік дуже щільний, а правил ніхто не дотримується – швидше проїде той, хто спритніший і нахабніший. Через це 90 відсотків автомобілів – із солідними вм’ятинами й подряпинами. Якщо хтось в’їде «сусідові» в бік чи погне бампер – нічого страшного, водії пару секунд емоційно вилають один одного й поїдуть далі. За станом машин тут практично не стежать, їх просто заправляють і їздять, поки ті не розваляться. Одного разу під час руху по швидкісній трасі вздовж узбережжя в нашого автомобіля зламалася шарова опора, і ми ледь не вилетіли в океан... Маршрутки курсують тільки основними магістралями міста, а якщо комусь треба вбік, його може підвезти таксист на скутері, що бере пасажира на заднє сидіння. Одного разу я бачив, як скутерист посадив собі на коліна барана з величезними рогами й кудись віз, наче малу дитину. Білим їздити в маршрутках загального користування протипоказано – це небезпечно для здоров’я, тому нас на роботу возив свій мікроавтобус. 

«Коли вибралися на пляж пішки, нігерійці від здивування зупиняли машини й свистіли нам услід...» 

– Білих на вулицях Лагоса практично не видно – вдень вони працюють в офісі, а ввечері зустрічаються в клубах і ресторанах із охороною, – каже Владислав. – Ми теж бували в таких закладах. Що в них неприємно вражає – то це дуже нав’язливий сервіс. Заходиш у туалет, а там уже очікують кілька «boys» – один відчиняє двері, інший включає воду, третій береться чистити щіткою твій одяг. І всі чекають чайові... 

Коли випадав вільний час, ходили й у інші публічні місця, наприклад, на пляжі, адже Лагос – портове місто, розташоване на узбережжі океану. Чисті пляжі підвищеного комфорту для білих розташовані досить далеко, часто до них доводиться добиратися на катері. Для нас це довго й дорогувато, тому ми відвідували пляжі загального користування – не такі чисті й не цілком безпечні. Можна сказати, що це був своєрідний екстрим. Іноді вибиралися на пляж пішки, то нігерійці від здивування зупиняли машини, кричали й свистіли нам услід. Для них піший білий без охорони за межами благополучного мікрорайону – все одно, що для нас ведмідь на вулиці. Утім, місцеві жителі сприймають білих не як екзотику, а як ходячий гаманець, із якого будь-що треба вивудити гроші. Якщо для чорношкірих вхід на пляж безкоштовний або коштує 500 найра (близько 35 гривень), то з білого спробують здерти в п’ять разів більше. Якось наша група, не бажаючи платити таку безбожну ціну, спробувала в’їхати на пляж із іншого боку, то за нами кинулася ціла юрба охоронців, деякі з яких скакали на конях. Щоб не конфліктувати, довелося їхати в інше місце. А взагалі, з’являтися в натовпі білим небезпечно. 

Любителям екстриму радять обов’язково брати з собою хоч трохи грошей на випадок грабежу. Якщо білого зупинять озброєні злочинці й не знайдуть грошей, то можуть запросто зі злості прострелити ногу чи руку. 

Категорично не можна з’являтися в трущобах. Ці глиняні, цементні й дерев’яні споруди, що розкинулися на величезних просторах, ми бачили лише здалеку через вікно мікроавтобуса. Важко уявити, як у тісних халупах без елементарних зручностей, в умовах антисанітарії живуть сотні тисяч людей... При цьому нігерійці дуже релігійні. Християни становлять близько половини населення країни, проте їхні обряди адаптовані до місцевих звичаїв і дуже відрізняються від наших. Щонеділі люди вбираються в яскравий одяг і йдуть до церкви. Служби тут надзвичайно емоційні – з бубнами, гітарами, співом і танцями, наче якесь шоу... 

– А вглиб країни вам доводилося виїжджати? 

– Пересуватися між містами білому краще на літаку. На автомобілях це небезпечно – за містом людину запросто можуть пограбувати або викрасти з метою викупу. Та й місцева поліція обдере білого як липку. Мені доводилося кілька разів виїжджати на автомобілі на околицю міста, то мене постійно зупиняли, вимагаючи грошей. Коли автомобіль зупиняє патруль, і в салон застрибують четверо поліцейських із автоматами, хочеш не хочеш, а доведеться платити. Треба просто знати психологію місцевої поліції. Один раз від мене, наприклад, зажадали 500 доларів за якесь надумане порушення, але я дав дві тисячі найра (близько 15 доларів), сказав «до побачення», і цього було достатньо. Нігерія наскрізь просякнута корупцією, її ніхто й не намагається якось маскувати. Востаннє я прилітав до Лагоса наприкінці грудня, і всі служби в аеропорту (митники, прикордонники, відділ міграції, карантину тощо) відверто просили данину: «Тепер «Christmas» (Різдво), то що ти мені подаруєш?» Я завчасно розміняв по 1000 найра й давав кожному, хто просив, так що в мене навіть сумку не просили відкрити для перевірки... 

У Гвінеї мені доводилося працювати в дикій природі, серед джунглів, де запросто можна зустріти пітона чи слона. Лагос – це «джунглі мегаполісу», жити й працювати в яких виявилося набагато складніше. Тому я не засиджувався в цій країні, а повернувся при першій можливості. В Україні зараз відбуваються такі події, що мої руки й голова більше знадобляться тут. А далі буде видно. Знаю, що наші фахівці розробляють проект будівництва гідроелектро­станції на півночі Нігерії, у савані. Тож не виключено, що в майбутньому знову поїду туди на заробітки... 

Ярослав Галас, Закарпатська правда

Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com