42-річний санінструктор медичної роти 128-ї бригади Вадим Свириденко, який відморозив в Дебальцевському котлі кисті і стопи, вже впевнено ходить і користується механічними руками, які йому подарували українці, які живуть в Іспанії
«Ну я ж обіцяв, що встану на ноги», - посміхаючись, каже Вадим.
Зізнаюся, я оніміла, побачивши, як чоловік легко піднявся з ліжка і пішов мені назустріч по палаті. У перший момент навіть здалося, що він іде на своїх ногах ... Протези до щиколоток виконані з пластику тілесного кольору. Потім видно металевий стрижень, до якого кріпляться штучні стопи, взуті в сірі кросівки.
«Мені не подобається тільки те, що я вище ростом, ніж був, - каже Вадим. - Зараз я метр 90 сантиметрів. А був на вісім сантиметрів нижче. Протезисти кажуть, що це подкоректують. І тоді все буде відмінно».
*Вадим не просто ходить. Він ще може пританцьовувати, задкувати назад і йти приставним кроком, що із задоволенням демонструє (фото автора)Бачачи моє здивування, Вадим із задоволенням демонструє, чому навчився за останні десять днів. Так-так, менше двох тижнів тому фельдшер вперше піднявся з ліжка і став на протези. Зараз він ходить легко, майже не кульгаючи і не зупиняючись для відпочинку.
- Дивіться, ще можу йти боком, приставним кроком, пританцьовуючи, роблячи кола колінами і навіть назад задкую, - боєць радіє своїм досягненням як дитина. - Залишилося навчитися підніматися і спускатися по сходах. Приїде з відпочинку мій тренер, і ми почнемо брати цей рубіж.
- З вами працює реабілітолог?- Можна сказати і так. Олександр Миколайович - ветеран-афганець, який втратив ногу. Про мене він дізнався, побачивши сюжет по телевізору. Прийшов у лікарню, коли я ще перебував у реанімації. Вже тоді він почав давати поради, як поводитися, які м'язи тренувати, щоб якомога швидше навчитися користуватися протезами. І коли їх мені виготовили, взявся за моє навчання. Є у мене вже й протези рук. Але ними я тільки вчуся управляти. Чесно кажучи, за ці місяці багато приловчився робити культями: тримаю обома ручку і пишу, за допомогою манжета з липучкою закріплюю вилку або ложку і їм. Я ще не повністю самостійний, але активно просуваюсь до того, щоб ні від кого не залежати, щоб нікого собою не навантажувати.
З тих пір як я познайомилася з Вадимом, ні разу не бачила його пригнобленим, засмученим або зневіреним. Сила духу у чоловіка така, що він ще й оточуючих підбадьорює. І завжди намагається посміхатися. Навіть коли я запитала,чи в нього депресія, Вадим задумався і відповів: «Втративши ноги і руки, я все одно знав, що буду ходити, навчуся багато чого робити сам. Ось на це весь час і націлений».
* Зараз Вадим освоює і механічні руки. Комплектуючі для протезів йому прислали з Іспанії. «Щоб пальці відкрилися, потрібно рухати плечем, - пояснює боєць. - Сподіваюся, з часом для мене виготовлять біонічні руки, які "відчувають" роботу м'язів культи».
Пройшовшись по коридору, ми повернулися з Вадимом в палату, в якій він живе вже чотири місяці. Там нас чекала його вагітна дружина. Відповідаючи на мої запитання, чоловік то похитував лівою ногою в протезі, то активно жестикулював, то чухав вухо. Спілкуючись з Вадимом, швидко перестаєш звертати увагу на його каліцтва.
- Я чекав протези, як найкращий подарунок в житті, - каже Вадим. - Готувався до того, що доведеться на них ходити. Ще в реанімації почав тренувати м'язи. У мене кожен ранок починається з зарядки. Потрібно, щоб прес, спина, стегна були міцними і могли утримувати тіло в рівному положенні. Відчуваю себе спортсменом, бо роблю вправи в кілька підходів протягом доби.
- Невже в перший же день, коли вам наділи протези, ви відразу ж почали ходити?- Я навіть не пішов, а побіг, - посміхається Вадим. - Тут же на культі утворився величезний пухир. Але я не звертав на нього уваги. Чотири дні ходив практично не присідаючи. Незабаром відчув, що болять коліна, протез обжимає культі так, що аж до кістки відчув. Загалом, добігався до того, що вже не зміг зробити й кроку. Ноги відмовили! Довелося взяти паузу. Мені ще й перев'язки призначили - натертий пухир перетворився на відкриту рану...
Кілька днів Вадим не ходив. Після цього він перестав форсувати події. Тепер чоловік прислухається до себе, намагаючись уникати утворення мозолів.- На культі ніг спочатку мені допомагають надіти махрові панчохи, потім вже кріпиться протез, - пояснює співрозмовник. - Зараз, в ці спекотні дні, тканина промокає, ледь зроблю пару кіл по коридору. Найменша складочка призводить до потертості, тому я поправляю носочки постійно. Скільки ходжу? Раз тридцять по коридору туди-сюди. Порахував, що це близько трьох кілометрів. Кожен день на вулиці шість разів обходжу навколо корпуса. В день ненадовго знімаю протези. Потім знову одягаю і вирушаю на велотренажер. Годину займаюся на ньому. Все це необхідно, щоб звикнути тримати рівновагу, розробити підколінні сухожилля.
- Фантомні болі дають про себе знати?- Щоденна фізичне навантаження позбавляє від фантомних болів. Чому вони з'являються? Головний мозок дає імпульс в ноги, як робив це багато років. У такі моменти здається, ніби стопи на місці. Потрібно навчитися блокувати ці імпульси, що дуже нелегко. Існує розробка канадських фахівців: вони придумали нитку, яка блокує імпульси в м'язах культі. Панчохи з такою ниткою потрібно носити, щоб не страждати від фантомних болів. Але я зміг позбутися від них і сам. У мене немає відчуття, що рухаю стопою або пензлем руки.
... Те, що пережив Вадим, неможливо уявити. У лютому він отримав поранення в праве передпліччя і стегно біля Дебальцеве. У міській лікарні рани зашили. Поранених, які там знаходилися, вирішили перевезти в Артемівськ. Виїхали вночі. БМП, в якому в числі інших бійців знаходився Вадим, відстала від колони і заблукала.
* Перебуваючи в зоні АТО, чоловік регулярно висилав свої знімки дружині, щоб вона бачила: з ним все в порядку. Ця фотографія зроблена недалеко від Дебальцеве за кілька днів до того, як Вадим мало не загинув- Почулися постріли, ми підірвалися на міні, - згадує Вадим. - Піді мною в підлозі почала розповзатися помаранчеве пляма - плавився метал. Командир відкрив двері БМП і висмикнув мене. Навколо була повна плутанина. Вирішили всіх поранених покласти в кузов «Уралу», який їхав слідом за нами. Тільки занурилися, важка машина почала здавати назад, і пролунав другий вибух. Знову міна. Там все було заміновано... Я пошкодив ще й спину, був контужений. Виїхати ми вже не змогли. Мені навіть складно сказати, скільки нас було. Чоловік вісім-десять поранених. Ми з командиром знайшли в «Уралі» ковдри. Роздали їх хлопцям, адже стояв 20-градусний мороз... Надати медичну допомогу я не міг: не було мого медичного рюкзака з препаратами. Та й ледь рухався. Ночував з командиром в кабіні без єдиного скла. Ніч провів у напівпритомному стані. Прокинувшись вранці, зрозумів, що не чую жодного стогону. Всі замерзли. Мій командир теж. Я спробував йти. Відійшов від машини метра три-чотири - і впав. Жахлива біль у спині змусила повернутися в кабіну. Розумів, що мені залишилося недовго, але, незважаючи ні на що, про смерть не думав. Розумів: потрібно вижити.
Чотири доби Вадим Свириденко провів на лютому морозі - в ті дні погода була особливо суворою. На нього натрапили «деенеровци». Побачивши у військовому квитку запис «фельдшер», погодилися віддати Вадима українським військовим. Пораненого спочатку доставили до Дніпропетровська, потім - до столичного опікового центру. Тут робили все, щоб врятувати кисті рук і стопи, але тривале перебування на морозі не пройшло дарма. Тканини загинули.
- Коли мені повідомили, що і руки, і ноги доведеться ампутувати, я не знав, що сказати, - продовжує чоловік. - Пережити це було дуже важко. Кілька днів після операції в реанімації приходив до тями - мовчав, нікого не хотів бачити. Але дружина і друзі не дозволили мені зневіритися. Заходячи в палату, завжди знаходили саме ті слова, які були мені потрібні. Я вдячний доктору В'ячеславу Назаренко, який сформував мені культи так, що більше не знадобилися коригувальні операції. Це, до речі, дуже важливо.
У палаті у Вадима є і протези рук. Ними він тільки вчиться користуватися.- Вони механічні, - показує чоловік. - Пальці відкриваються і закриваються за рахунок тяглового механізму, який приводиться в рух м'язами плеча. Це не дуже просто. Потрібно руку як би штовхнути вперед, щоб пальці розкрилися.
- За протези довелося платити?
- Ноги я отримав за рахунок державного фінансування, - відповідає Вадим. - Їх виготовили в майстерні «Ортотех-Сервіс». Її директор Олександр Стеценко регулярно приїжджає до мене, прислухається до всіх побажань, підганяє протези так, щоб новими ногами було комфортно користуватися. Руки мені теж покладені. Але ось ці подарували українці, які живуть в Іспанії. Вони прислали комплектуючі, а вже київські протезисти зібрали всі воєдино. Тут кисть повертається, що дозволяє брати різні предмети. Фахівці пояснили, що спочатку мені потрібно навчитися користуватися найпростішими штучними руками. Тоді через кілька місяців можна буде обговорювати можливість покупки для мене біопротезів, які відчувають рух м'язів культи, завдяки чому пальці працюють дуже природно. Я готовий освоювати всі пристосування. Не хочу бути тягарем дружині. Навпаки, коли народиться малюк, повинен їй допомагати. За ці місяці вже навчився куксою працювати на планшеті. Але, як з'ясувалося, екран не реагує на торкання пальців протеза. Друзі сказали, що є спеціальні рукавички, в яких можна працювати з сенсорним екраном. Куплять такі, надінуть на мої нові руки. Може, тоді я буду активніше користуватися протезами.
Вадим і Вікторія не говорять дату, коли імовірно повинна з'явитися на світ дитина, не обговорюють її стать і майбутнє ім'я, не фотографуються удвох для преси. І хоча вони ні про що не просять, я все ж дізналася, наскільки пара підготувалася до поповнення у сім’ї.
- Коляску нам вже притягли друзі, - посміхається Вадим. - Є і ліжечко, і ванночка, і дрібнички. А ось одноразових підгузників, які нині коштують дуже дорого, були б раді. Віка каже, що не завадить і стільчик для годування дитини. А я розумію, що у нас дуже старенька пральна машина - вона не витримає майбутнього кількості полоскань і віджимань. Добре було б її замінити. Нинішнього літа помітили, що наш холодильник відмовляється працювати ... Мені складно вирішувати такі питання з лікарні, а коли мене випишуть, поки не знаю. Якщо хтось готовий допомогти нашій родині в цих побутових питаннях, будемо дуже вдячні.
Бійці 128-ї бригади, в якій служив Вадим, зараз знаходяться в одній з найгарячіших точок країни - у Станиці Луганській.- Хлопці приїжджали до мене в лікарню, - каже Вадим. - Ми з ними постійно на зв'язку. З тими, з ким бував в бою, відносини стають близькими на все життя. Вони для мене всі герої. Багато хто вже повинні бути демобілізовані, так як рік тому отримали повістки. Але їм сказали, що термін служби продовжений на два місяці ... Щоночі Станицю бомблять. Є серед моїх товаришів по службі ті, хто отримав поранення, є і загиблі ... Медики з нашої медроти зайняті постійно. Вже отриманий досвід навчив їх економити медикаменти, правильно їх використовувати, завжди мати запас на чорний день.
На тумбочці біля ліжка Вадима стоїть крихітний акваріум. У ньому плаває одна рибка синього кольору. Її плавники, як пелюстки квітки, красиво рухаються в прозорій воді.
- Я багато років займаюся рибками, - говорить Вадим. - Віка мені подарувала на день народження вихованця - бійцівського півня. Це єдина рибка, яка може жити в невеликому просторі, без додаткового насичення води киснем.
P.S. Зв'язатися з Вадимом можна по електронній пошті vadsviridenko@gmail.com.
Єдиний гривневий рахунок в «ПриватБанку»: 4149 4378 5227 3117.
Він відкритий на ім'я Свириденко Вадима Васильовича.
Факти