52-річний Володимир Ревкало із Рахова понад 20 років заточує все, чим люди користуються в побуті та сільському господарстві: кухонні ножі й ножі для м’ясорубок, різні види ножиць, електробритви, сокири, мотики, лопати, аршови, сапи. За гостріння однієї речі бере 10 грн. Має власний точильний верстат, який сам змайстрував.

– Місяць тому я приїхав з дружиною до Ужгорода, неподалік центру міста винайняв квартиру, – розповідає чоловік. – Тепер живе з нами й син, він привіз онука на обстеження. Юрчику четвертий рік, має кісту на голові. Щодня, окрім неділі та релігійних свят, о 10-й годині приходжу на площу Корятовича і стаю в пішохідній зоні біля Зеленого ринку. Працюю до 3-ї дня. Більше не можу, бо ноги болять. Буває, не сплю через це до 4-ї ранку. Аби колесо крутилося, треба натискати на ось цю лапку. Протягом 5 годин звертається 15–20 людей. Заробляю 200–300 грн. Гроші витрачаю на продукти, даю сину.

На точильний станок прикріплена картонка, на якій написано оголошення про послуги з помилками. Перехожі питають ціну. У майстра цікавлюся, чому не написав її.

– А говорити з людьми не треба? – обурюється і тут же розливається у посмішці.. Жінка в зеленому пальті виймає з целофанового пакета манікюрні та побутові ножиці, ніж з м’ясорубки, просить поточити.

– Аби м’ясорубка добре молола, треба точити й решітку. Принесіть і її, – каже чоловік і відразу береться до роботи. За хвилин 12 усе готове. Спочатку інструменти обточив на великому камені, потім на резиновому, на третьому підправив, загладив. Поки майстер виконував замовлення, господиня скуповувалася на ринку. Не відволікаючись від роботи, Володимир розповідає, що справу перейняв від діда.

– Мій дід Жадо жив в Ужгороді, мав великий точильний апарат із 7 точильними каменями, який сам змайстрував. Приходив сюди й заточував людям усе, що треба. Апарат діда великий, широкий, важкий, лежить у мене на горищі. Я собі змайстрував менший. Станок має комплект, що включає лапку, на яку треба натискати, шкіряний ремінь для обертання колеса, воно з велосипеда, деталі дерев’яні. Хоча і мій важкий, має 40 кг, але можу легко його транспортувати – приладнав два маленькі колеса і штовхаю його, як возик

Батько Володимира родом з Великої Копані Виноградівського району. Женився в Рахові, там працював багато років на картонній фабриці, поки не помер. Володимир одружився, коли йому було 16 років. За дружину взяв старшу на 6 років Марію. У них народилося 9 дітей, подружжя має 17 онуків.

Пан Ревкало каже, що часто їздить у Тернопіль, де проживають його дві доньки із сім’ями.

– У цьому місті люди знають мене, довіряють, ходжу по мікрорайонах, а їх там чотири. Беру свій саморобний дзвіночок, заходжу у дворик, калатаю, люди виносять інструменти й ідуть на роботу, а я собі десь на вулиці розміщуюсь і точу до вечора. Тоді забирають свої речі, розраховуються. Мене там навіть телебачення знімало, – не приховує радості.

А ще Володимир розказав мені, що в радянські часи був мільйонером.

– Ми мали свій бізнес, виготовляли кондитерські вироби, цукерки. Грошей заробили повні чемодани, мільйон руськими рублями. Клянуся. З тими грошима я не знав, що робити, пороздавав одному, другому, третьому. Як прийшли, так і пішли. Ми з жінкою були молодими, нікому було підказати, що треба золота купити, машину. Але я не жалкую, бо непогано заробляю.

– Чи можете з великого ножа зробити менший? – питає літня жінка в коричневій хустці.

– Можу. Скільки скажете, стільки відріжу, – відповідає майстер.

– Щаслива жона, що такого має чоловіка, – все завжди наточене, любо в руки взяти ніж чи ножиці, – зауважує жінка.

Тетяна ГРИЦИЩУК, фото автора. Джерело: karpatskijobjektiv.com