Щоб заробити на неї необхідну суму, їздили на заробітки в Європу або за океан.. Згодом пасовище стало колгоспним, а після розпаювання призначення ділянки не змінилося. Але з минулого року новосільці опинилися перед шокуючим фактом – поле для випасання худоби стало власністю учасників АТО з інших районів. І вже нічого не вдієш – воно було «безпаспортним», оскільки знаходилося за межами села й належало державі. Головне – його можна було передати місцевим ветеранам АТО, але хлопці від пропозиції відмовилися, щоб зберегти громадське пасло.
Якщо в Новому Селі змирилися з фактом втрати, то в сусідньому Фанчикові дійшло до гучного конфлікту. Там діяли дружно, продумано, без зайвого галасу. Чоловіки й жінки вийшли на поле, повисмикували межові стовпчики, що позначали розподіл ділянок, викопали деревця, які встиг посадити один із нових власників, та акуратно склали на край поля. Даруйте, мовляв, але це земля громади.
– Селові не вистачає землі ані на пасовища, ані на ділянки під нові забудови, ані на розширення кладовища, – говорить один із мешканців. – А хтось за сотні кілометрів звідси спокійно отримує землю, якою користувалися наші діди-колгоспники, а до того – їхні діди, які заробляли на неї по бельгіях та америках.
Фанчиківцям у відповідь «розмахували» кількома прізвищами учасників АТО й звинувачували місцеву громаду в саботажі закону. Насправді ж із усіх, кому наділили землю, атошниками є кілька людей, а решта – незрозумілі особи, які жодного стосунку до АТО не мають, кажуть місцеві. Як і в Новому Селі, свої учасники АТО серед володарів землі відсутні.
Здавалося б, громада сама винувата – треба було вчасно оформити документи. Але не все так просто. Виявляється, будь-які спроби закріпити за селом навколишні землі в’язнуть у бюрократичному болоті, відписках, «рекомендаціях», відмовах. Чиновника не цікавить, чи там пасовище, чи навіть кладовище, чи інший об’єкт, яким користується сільська громада. А особливо, коли є можливість покроїти землю на користь «своїх» людей.
Нинішня кулуарна система розподілу земель створена за часів ЯнуковичаПроцеси, які сильно нагадують земельний дерибан, відбуваються буквально в усіх населених пунктах Закарпаття – від Ужгорода до Рахова. Зазвичай це робиться під приводом. Пригадується, у січні минулого року після чергового скандалу «губернатор» області Геннадій Москаль і паралельно крайові депутати приймають рішення відмінити право власності для всіх невідомих осіб, залишивши тільки справжніх атошників (які, зазвичай, становлять у списку 5 відсотків). Але ж, виявляється, рішучості громад та підтримки депутатів усіх рівнів замало. На боці «землевпорядників» – закон. У підсумку, як пояснив голова тої ж фанчиківської сільради Юрій Мар’ян, «бунт» односельчан нічого не дав. Власники, які отримали документи на землю, зберегли за собою право власності.
Чому ж громади безсилі захистити своє природне право на прилеглі землі? І звідки такі повноваження в земельного чиновника?
Виявляється, кулуарну систему розподілу земель запровадили ще за часів Януковича. Чому – неважко здогадатися. Раніше, щоб отримати у власність частину землі, потрібна була згода місцевих депутатів. Якщо земля справді цінна, і претендент мав до неї «велике бажання», то йому доводилося домовлятися з багатьма людьми. Зрозуміло, що така схема не влаштовувала тих, хто має гроші й владу (в українських умовах ці речі були нероздільними). Отже, щоб не бути залежними від волі місцевих депутатів, функції розподілу передали головам РДА. Але й у цій схемі були ризики – рішення голови затверджувала сесія, а якийсь місцевий опозиціонер завжди міг підняти скандал. Тому з 1 січня 2013-го вступив у дію Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності». З прийняттям цього документа ні громада, ні сільські (районні, обласні) депутати не мають жодного впливу на розподіл тих земель, які опиняються за межами населеного пункту. Доля наділів переходить до рук чиновника «Держземагентства» («Держгеокадастру»), який фактично одноосібним рішенням може передати земельні ділянки з державної власності у приватну. Відтоді за чотири роки основний принцип закону зберігається. Все законно, і без зайвих очей.
Олешницьке пасовище вподобали кияни?Після серії згадуваних скандалів система розподілу землі стала більш прозорою, відтепер у будь-який момент можна глянути на публічну кадастрову карту і спостерігати… як дерибан землі продовжується – «прозоро», доступно, на очах у всієї публіки. Усе відбувається мовчки, з ігноруванням будь-яких «рекомендацій» голови ОДА чи навіть очільника уряду – за законами часів Януковича.
– Яка користь із цієї прозорості, якщо громада нічого не може вдіяти! – каже голова Олешницької сільської ради Степан Попович.
Олешницька історія – показовий приклад того, як працює успадкований «закон Януковича». Олешник – село велике, найбільше у Виноградівському районі за кількістю населення. І за поголів’ям худоби в особистих господасрствах теж – 300 голів ВРХ, велика кількість овець та кіз, які останнім часом стали популярними в селі. А крім того, фермери з сусіднього району створили неподалік буйволяче господарство. Воно приваблює туристів, буйволяче молоко, сир користуються попитом й за межами села й району. І всій цій живності потрібні пасовища. Одне з них споконвіку розташоване на узліссі на західній окраїні. Раніше воно було колгоспне, досі зберігаються нерозпайовані залишки майна. Уже не перший рік громада намагається узаконити його, посилаючись на лист першого заступника голови «Держгеокадастру» депутатам Старонекрасівської сільської ради Одеської області. Відповідно до статті 83 Земельного кодексу, сказано там, земельні ділянки державної власності, які передбачається використати для розміщення об’єктів, призначених для обслуговування потреб територіальної громади, за рішенням органів виконавчої влади передаються в комунальну власність. Тут же вказується перелік таких об’єктів – пасовища, комунальні підприємства, об’єкти сміттєзахоронення тощо.
На відміну від першого заступника «Держгеокадастру» закарпатські земельні чиновники по-своєму розуміють Земельний кодекс і залишають для громади тільки право на створення комунального підприємства. Це робиться для того, роз’яснює Степан Попович, щоб врешті виставити державну землю на аукціон, в якому братимуть участь мешканці Олешника, а з іншого боку – заможні столичні «любителі закарпатської землі». Хто стане її власником на випадок аукціону – неважко здогадатися. Але виглядає так, що й до аукціону не дійде.
– Ось подивіться, – голова села відкриває публічну кадастрову карту, де знаходиться зараз пасовище. – Вся територія вже поділена на рівні клаптики по 12 соток. Ще минулого року вони були зареєстровані в державній власності. Цього ж року 6 ділянок перейшли в розряд приватної власності. Хто ці нові «селяни» – невідомо. Тільки в одному випадку вдалося отримати інформацію, що оформлення провів київський приватний нотаріус.
У селі 22 учасники АТО, веде далі голова. Всі мають законне право отримати землю під забудову, але для них ми шукаємо прийнятні варіанти, щоб зберегти пасовище. Але поки громада не дає територію для своїх, його мовчки розподіляють між столичними (скоріше за все) претендентами. І як показує практика, частенько кінцевим власником є одна особа. Одного «прекрасного» дня перед сільською чередою виставлять шлагбаум, мовляв, відтепер це приватна власність.
Конфлікт інтересів неминучий, бо в геокадастрі не те що не рахуються з думкою села, а «тупо» надсилають відписки, ставлячи надумані вимоги. Створюйте комунальне підприємство. Вибачте, але створювати чи не створювати КП – це право громади! Чим буде займатися воно – благоустроєм, вивезенням сміття, гасінням пожеж – це інша справа.
Відписки чиновників. Цинічно й ефективноВтім, вимога створювати КП – чергова надумана перепона. Що це – тільки формальний привід відтягнути справу, засвідчила історія Малої Копані. Село заходиться неподалік річки Тиса, оточене лісами й дуже привабливими узліссями. Словом, місцина надзвичайно мальовнича. Буквально неподалік на узбережжі розростаються комплекси відпочинку, куди приїжджають туристи з усієї України й з-за кордону. Малокопанівці раптом виявили, що навколо їхньої землі (тієї, що в державній власності) відбуваються незрозумілі приватизаційні процеси. Щоб запобігти дерибану, Мала Копаня вирішила піти шляхом, запропонованим чиновниками геокадастру, тобто створила комунальну службу. І вже з реєстрацією про створену службу відправила пакет документів до установи, яка повинна розглянути їх для оформлення землі на потреби села. «Відгадайте, яку ми відповідь отримали? – обурюється голова села Ганна Фурик. – Нам надіслали листа, в якому пропонують для початку створити комунальну службу! Тобто чиновники навіть не вивчали документи, а надіслали автоматичну стандартну відмову».
На жаль, інститут геокадастру, вважає директор Закарпатської філії Інституту охорони ґрунтів України Юрій Бандурович, – структура, яка своїми діями заганяє конфлікт у ще більшу яму.
Є інтереси держави і є інтереси громади. А між ними вклинився «інтерес» маленького чиновника, якому закон дав можливість розпоряджатися чужою землею на свій розсуд.
Василь ГОРВАТ
м. Виноградів, газета
"Новини Закарпаття"