Коли немає аргументів, використовується відверта брехня та підтасовка фактів. Адже на кону – загроза майбутньому грошовому зиску від експлуатації природи. І це ще відносно поблажлива до ініціаторів загрози – громадських експертів – тактика: при її неспрацьовуванні наступними кроками можуть стати шантаж, дискредитація чи навіть погрози та їх здійснення. Правду кажуть, що для бізнесу, коли на горизонті маячать надприбутки, не існує бар’єрів для будь-яких правопорушень чи злочинів. Звісно, про моральну сторону тут навіть не йдеться. Помічниками в реалізації цієї тактики завжди знайдуться ретельно відібрані «науковці», «експерти» та «журналісти». Адже головною тут є фінансова ціна питання. 

А ціною у цій «гесівській» справі є дві економічні складові «гідроенергетичного буму» в Карпатах: «зелений тариф» вартістю від 182,99 коп./кВт-год. без ПДВ (МГЕС потужністю від 1 до 10 МВт) до 243,99 коп./кВт-год. без ПДВ (від 200 кВт до 1 МВт), за яким держава закуповує вироблену електроенергію на МГЕС, та звільнення цих підприємств від податку на прибуток строком на 10 років, починаючи з 1 січня 2011 року. Важко не спокуситись на такий надприбутковий бізнес, тож для досягнення мети можна не гребувати нічим.В результаті, на світ з’являються статті на сайтах і в солідних обласних газетах, в яких справжні «науковці» через «незалежних» журналістів безапеляційно і строго ставлять на місце «громадськість від екології» і так званих «зелених піонерів», котрі насмілились виступати проти масової забудови МГЕС на гірських річках Карпат. Та повернемось до початкової тактики – брехні й підтасовки фактів.

Мала гідроенергетика – альтернатива викопним джерелам палива?

В кожній такій диво-статті той чи інший журналіст натхненно розповідає про екологічність гідроенергетики та подає гідроенергетику як альтернативу нафті та природному газу. Та чи все так просто у цьому питанні? Адже диявол, як відомо, ховається в деталях. То ж однозначно – ні.

Почнемо з того, що сьогодні в Україні електроенергетика не є конкурентом чи замінником нафти і природного газу ні у побуті, ні у промисловості. Баланс споживання природного газу свідчить, що 40 % природного газу в країні споживає промисловість, 28 % - населення, майже 14 % - підприємства теплокомуненерго. Решта – закачка у газосховища, бюджетні установи, виробничо-технологічні потреби. У промисловості природний газ використовується як високоекономічне паливо на електростанціях, у чорній та кольоровій металургії, цементній та скляній промисловості, у процесі виробництва будматеріалів та для комунально-побутових потреб, а також як сировина для отримання багатьох органічних сполук, зокрема пластмас, етанолу та ацетилену. Основним же споживачем нафтопродуктів в Україні залишається автомобільний транспорт.

Тож не сьогодні ні промисловість, ні транспортні засоби в Україні не можуть бути швидко перелаштовані на використання екологічної електроенергії, що, по суті, наразі неможливо зреалізувати взагалі ніде у світі. Тому в Україні слід зосередитись не на питанні нарощування виробництва електроенергії та паливних ресурсів, а на питаннях енергозбереження (стосується зменшення споживання енергії за рахунок використання меншої кількості енергетичних послуг) та енергоефективності (стосується використання меншої кількості енергії в тій самій послузі). Саме заходи з енергозбереження та енергоефективності здатні суттєво скоротити в Україні споживання викопних видів палива – нафти і природного газу, а також електроенергії загалом. І саме це під силу зробити протягом кількох років! 

Тим самим зробити свій потужний внесок у скорочення викидів парникових газів в атмосферу. Адже потенціал енергозбереження в Україні становить 35-45 %! Особливо високим цей потенціал є у промисловості (металургія, машинобудування, хімія та нафтохімія) – 62-64 % та у житлово-комунальній сфері – 35-38 %. Саме цей шлях підтримують та пропагують десятки громадських організацій Форуму екологічного порятунку Закарпаття, впроваджуючи свої проекти у напрямку проведення енергетичного аудиту житлово-комунальної сфери, утеплення шкіл та дитячих садків у сільських громадах (дозволяє економити витрати на опалення на 20 %), а також встановлення сонячних колекторів для нагріву води у дитячих садках (дає можливість економити електроенергію на 90 %).

Що ж стосується малої гідроенергетики, то і тут в «журналістів на виклик» не виходить без відвертих спекуляцій. По-перше, некоректно порівнювати Україну з країнами ЄС. Цілі Енергетичних стратегій нашої країни та країн об’єднаної Європи в самій основі є різними. Енергетична стратегія України до 2030 року передбачає збільшення частки відновлювальної енергії до 10 %, при цьому мала гідроенергетика повинна складати до 1,6 % від загальних обсягів виробленої електроенергії в країні, яка є, до речі, країною-експортером електроенергії в світі. Основними ж джерелами вироблення електроенергії згідно з цією стратегією, на жаль, залишаються атомна та теплова енергетика. Натомість Енергетична стратегія ЄС вже до 2020 року передбачає збільшення частки відновлювальної енергії у кінцевому енергоспоживанні до 20 %. Більшість провідних країн ЄС поступово відмовляються від атомної енергії. Однак і тут гідроенергетика в цій структурі займає далеко не провідну роль. Найвищий відсоток в країнах ЄС у виробництві електроенергії демонструє Австрія – 10 % (до речі, стільки ж від потреб електроенергії малими ГЕС виробляється і в Закарпатті). Основними ж джерелами відновлювальної електроенергії в ЄС є вітрова енергія (20,9 %) та біомаса (19 %). То ж до 2030 року, за обрахунками експертів, частка малої гідроенергетики у світі становитиме не більше 2,2 % (нині 1,4%).

По-друге, стосовно екологічності малих ГЕС дуже авторитетна у світі природоохоронна організація Всесвітній фонд природи (WWF), яка підтримує і популяризує відновлювальні джерела енергії загалом, ще у 2011 році в журналі PandaMagazin опублікувала 10 міфів малої гідроенергетики. Серед цих міфів є і міф екологічності. Адже кожна міні ГЕС завдає того чи іншого згубного впливу на життя річки, часто змінюючи його безповоротно і назавжди. Недаремно в одній з альпійських країн – Німеччині – сьогодні не будуються міні ГЕС на незмінених вільно текучих річках. Така ж ініціатива активно просувається природоохоронними організаціями і в Австрії. Адже на більшості альпійських річок сьогодні через кожні 8-10 км збудована гребля, що згубно позначилось на усьому живому цих водотоків.

Технологія брехні і підтасовки фактів

Пишучи свої дуже «об’єктивні» і «правдиві» статті, виконавці відвертої джинси дивним чином підбирають одних і тих же «експертів» для інтерв’ю. Як правило, ці «експерти» або не мають жодного відношення ні до екології, ні до енергетики або ж є найнятими фахівцями, які офіційно працюють на забудовників міні ГЕС. Таким чином, позицію громадських експертів і фахівців з Форуму екологічного порятунку Закарпаття коментують то технарі з кафедри туризму з м. Івано-Франківська, то представники державного підприємства під дахом НАНУ, яке спеціалізується на виконанні замовлених екологічних експертиз, то найняті для певних досліджень науковці. Чи можна тут говорити про незалежну позицію?

До прикладу, важко зрозуміти коментар доктора біологічних наук, професора УжНУ Андрія Ковальчука про те, що Тур’я-Полянська міні ГЕС начебто не завдає шкоди природі, бо поряд добре працює величезне форелеве господарство. Але ж форелеве господарство немає жодного стосунку до цієї міні ГЕС – бо воно бере воду з річки Шипот значно вище греблі, а форель там вирощується у риборозплідниках від ікринки аж до товарного розміру. Та й вирощують там зовсім не аборигенний вид форелі – форель струмкову, а інтродуцент – форель райдужну північноамериканського походження, яка є дуже агресивною до форелі струмкової та інших аборигенних видів риб у річці. 

При цьому не зрозуміло, чому професор А. Ковальчук скромно замовчав той факт, що рибохід на цій МГЕС було збудовано аж через 1,5 року від початку її експлуатації. Тоді ж і розпочато гідробіологічні та іхтіологічні дослідження річки Шипот. Хоча згідно державних будівельних норм категорично не можна будувати МГЕС без відповідних проектів рибопропускних та рибозахисних споруд. Такі проекти повинні готуватись тільки після кількарічних ретельних іхтіологічних та екологічних досліджень річки, чого зроблено не було. В результаті, як показали дослідження того ж професора Ковальчука, чисельність цінних та червонокнижних видів риби у р. Шипот суттєво знизилась. Форель струмкова спостерігається лише на ділянці річки до греблі, оскільки через греблю не може спуститись вниз. А харіус європейський, чисельність якого у Шипоті до експлуатації МГЕС була дуже високою, спостерігається на ділянці річки аж після турбіни. Тобто, харіус не спостерігається ні до греблі, ні після, що свідчить про серйозні перешкоди для його міграції. При цьому, наразі ці види є малочисельними.

Натомість в річці, саме у водосховищі, утвореному греблею Тур’я-Полянської МГЕС, за словами кандидата біологічних наук, доцента каф. зоології УжНУ Федора Куртяка, котрий працював на р. Шипот разом з професором А. Ковальчуком, зафіксовано адвентивний (чужорідний) вид риби – чебачок амурський, який раніше не траплявся на нашій території. Вплив цього виду на аборигенних видів річки спрогнозувати важко. Крім того, збільшується кількість органіки в річці: завдяки перегниванню маси опалого листя в застояній воді вище греблі з’являється нехарактерний для гірських рік планктон. Цей факт, без сумніву, впливає на якість води та її насичення киснем у річці нижче за течією. Не варто також, на думку Ф. Куртяка, будувати кілька міні-ГЕС на одній малій річці, як це планується зробити на р. Шипот. Важливо, щоб недоторканими залишалися також природоохоронні об’єкти, незалежно від їх зони. Науковець вважає категорично неприпустимим будівництво ГЕС у буферній зоні заповідників чи заказників.

Свою категоричну думку стосовно будівництва міні ГЕС на річках Карпат висловила й одна з головних наукових установ у галузі екології та охорони природи в країні – Інститут зоології ім. І.І. Шмальгаузена (м. Київ). Фахівці-екологи й зоологи зазначають, що деградація річкових екосистем та зникнення аборигенних видів риби у рівнинних річках України є результатом знищення заплавних лісів та будівництва гребель. 

Цю думку повністю підтримує і завідувач відділом вивчення біоресурсів Інституту рибного господарства НААН, доктор біологічних наук І. Ю. Бузевич. Він вважає, що гідробудівництво на ріках – це потужний зовнішній фактор, який кардинально впливає на екологічний стан водотоків та призводить до корінної зміни умов існування річкової іхтіофауни. Основними наслідками такої перебудови є загибель аборигенних киснелюбних видів та утворення небажаного нового іхтіокомплексу, представленого широко розповсюдженими видами риб стоячих або слаботекучих водойм. Ступінь зарегулювання основних річкових систем України на сьогодні може бути оцінений як високий. Тому умови існування для киснелюбних представників аборигенної іхтіофауни України збереглись лише в небагатьох річках, до яких належить і басейн р. Тиса. На сьогодні у басейні р. Тиса утворені унікальні іхтіоценози, що включають низку особливо цінних у природоохоронному відношенні видів і є національним надбанням України, зберігання якого входить до пріоритетних завдань загальнодержавного рівня. При цьому, мова повинна йти про комплексний характер охорони: окрім безпосереднього впливу, слід запобігати опосередкованій шкоді, пов’язаній, зокрема, з порушенням міграційних шляхів або зміни середовища існування, що є безумовний наслідком будівництва МГЕС на річках.

Стурбованість фахівців Інституту рибного господарства НААН викликала інформація щодо будівництва Нижньобистрянської МГЕС, а також проектування Сойминської МГЕС на р. Ріка. Адже, за словами завідувачки лабораторії лососівництва та відтворення рідкісних і зникаючих видів риб цієї наукової установи Антоніни Мрук, до складу іхтіофауни р. Ріка входять 20 аборигенних видів круглоротих та риб, 10 з яких занесені до Червоної книги України. 

Багаторічними дослідженнями фахівців Інституту рибного господарства та Закарпатрибохорони на р. Ріка встановлена наявність біотопів для нормального проходження всіх етапів життєвого циклу різних екологічних груп риб, зокрема лососеподібних. Це означає, що на усій своїй протяжності ця річка є критичним місцем існування особливо цінних представників іхтіофауни. Більше того, саме в р. Ріка відмічено існування одних з дуже небагатьох в Україні стабільних популяцій рідкісних видів риб (харіус європейський, ялець-андруга, пічкур дунайський довговусий) з повністю сформованою віковою структурою. Будівництво греблі будь-якого типу призведе до порушення нормального перебігу міграційних процесів та випадіння ряду ділянок з нерестового й нагульного фонду, що підірве ці популяції.

У зв’язку з цим, офіційна позиція Інституту рибного господарства НААН, озвучена у листі його директором, доктором сільськогосподарських наук, академіком НААН І. І. Грициняком, однозначна: будь-яке гідробудівництво, крім того, що пов’язано із запобіганням екстремальних ситуацій, на р. Ріка повинно бути категорично заборонено.

Тож чого варті після цих висновків запевнення кандидата біологічних наук, доцента ЛНУ ім. І. Франка Володимира Лєсніка та кандидата біологічних наук, наукового співробітника Інституту екології Карпат Тараса Микитчака, які після всього триразових (!) короткочасних відвідин р. Ріка переконують громадськість, що гребля не зашкодить видам-червонокнижникам? І проблема не втому, що В. Лєснік та Т. Микитчак офіційно працюють на ТОВ «АКВАНОВА ДЕВЕЛОПМЕНТ», яке власне будує МГЕС. А в тому, що свої дослідження вони проводять після того, як забудовник вже отримав дозвіл на будівництво. Їх, як фахівців, не бентежить, що проект будівництва МГЕС не містить відповідних до рибогосподарської характеристики річки Ріка проектів рибоходів і рибозахисних споруд. Як, напевно, і не мучить совість та не обтяжує професійна репутація.

Замість висновків

Насамкінець зазначимо, що кандидат біологічних наук, президент РМЕО «ЕКОСФЕРА» та співголова Форуму екологічного порятунку Закарпаття Оксана Станкевич-Волосянчук неодноразово доповідала на різних міжнародних конференціях та семінарах основні принципи та критерії вибору місць для будівництва МГЕС у Карпатах. Ці принципи та критерії були напрацьовані в результаті 2-річних дискусій фахівців у сфері екології, охорони природи, гідрології, гідробіології та іхтіології з карпатських та альпійських країн, зокрема України, яку модерував Віденський офіс Дунайсько-Карпатської програми Всесвітнього фонду природи. 

В результаті, для Карпат виділено дві категорії річок. Це Категорія «виняткової зони», де будівництво МГЕС повинно бути заборонено. Сюди належать (1) річки та річкові у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ), охоронних зон ПЗФ та територій, де планується створення територій ПЗФ; (2) водно-болотяні об’єкти міжнародного значення (Рамсарські угіддя); (3) незмінені або мало змінені малі гірські річки, які є осередком існування аборигенних та червонокнижних водних видів флори і фауни. А також Категорія «небажаної зони», де будівництво можливе лише за умови обґрунтування соціально-економічної доцільності та після широких обговорень з громадами та громадськістю. Це річки та річкові ділянки з відмінним або добрим екологічним статусом (Водна Директива ЄС). На річках, які не підпадають під визначені категорії, будівництво малих ГЕС повинно здійснюватись через громадські обговорення згідно основних містобудівних документів області, таких як Схема планування території Закарпатської області, та основного стратегічного документу у сфері водного менеджменту – Національного плану управління басейном річки Тиса.

Викладене вище – це ті основні тези, з якими вже третій рік виступає Форум екологічного порятунку Закарпаття, опонуючи хаотичній, часто з порушенням чинного законодавства, масовій забудові міні ГЕС на річках Карпат. Поки-що жоден із супер-експертів замовної джинси цю позицію навіть не намагався спростувати. Може тому, що немає вагомих аргументів? А писакам, перед публікацією своєї чергової ганьби, варто хоч поверхнево ознайомитись з документами та матеріалами щодо міні ГЕС у Карпатах, напрацьованими фахівцями Форуму екологічного порятунку Закарпаття. Тоді банальщина і «стурбованість» щодо невикористання гідроенергетичного потенціалу гірських річок Закарпаття, на заваді чого начебто стоять громадські експерти-екологи, «підбурюючи» місцеві громади до спротиву будівництву МГЕС – про що так зверхньо і безапеляційно пишеться у замовних статтях – можливо, нарешті відкриється їм з іншої сторони. А саме, зі сторони кричуще несумірної ціни за вироблені на МГЕС кіловати електроенергії та знищену природу гірських і водних екосистем. До речі, більше як п’ятикратна оплата «зеленого тарифу» за ці кіловати виймається з наших же кишень (бюджету) і перетікає у приватні кишені забудовників МГЕС.

То, можливо для мінімізації заподіяної шкоди природі все ж таки уже при виборі місць для МГЕС слід дотримуватись законів та розроблених на їх основі Екологічних та правових принципів і критеріїв?

Форум екологічного порятунку Закарпаття вкотре заявляє: екологічна громадськість не проти малої гідроенергетики на Закарпатті як такої. Але ми категорично проти системних порушень законів і міжнародно-правових угод України в цьому питанні, які починаються уже з непрозорого вибору та обґрунтування місць для МГЕС на гірських річках і торкаються правових норм у сферах: планування, водних, земельних і лісових ресурсів, екології і охорони природи, енергетики, місцевого самоврядування та ін.

Оксана Станкевич-Волосянчук, канд.біол.наук, співголова Форуму екологічного порятункуЗакарпаття, президент РМЕО «ЕКОСФЕРА»

Олег Лукша, канд.фіз.-мат.наук, співголова Форуму екологічного порятунку Закарпаття, директор Міжнародного інституту людини і глобалістики «НООСФЕРА»