Нещодавно із зони бойових дій на Сході України повернулося півсотні закарпатських міліціонерів, на зміну яким поїхали їхні колеги. Керував зведеним закарпатським загоном у зоні АТО заступник начальника УМВС області полковник міліції Василь Русин, наш сьогоднішній співрозмовник.
- Ми прибули в місто Артемівськ Донецької області, куди після відповідної вказівки був передислокований наш загін. Артемівськ на той час це була практично передова. До нас там не було жодного українського міліцейського підрозділу, ми були першими. Довелось нам брати місто під охорону. Починаючи зі зведення блокпостів навколо міста, спільна служба з військовими, надання допомоги місцевій міліції. З того почалась наша служба в Артемівську. До таких гарячих точок, як Попасна, Горлівка, Лисичанськ, Дебальцево від місця нашої дислокації було 20-30 км. А перший пост сепаратистів – батальйону «Восток» знаходився за 4 км. від нас. У таких умовах довелося нести службу. Відразу хочу відзначити дисциплінованість, порядність, взаємовиручку всіх наших бійців. Лише завдяки залізній дисципліні та взаємовиручці можна було уникнути втрат. І закарпатці показали себе з найкращої сторони.
- Ми виконували функції військових, але переважно самі. Дякуючи військовослужбовцям 24-ї механізованої бригади з м.Яворів Львівської області (це саме ті хлопці, частина з яких потрапила під «Гради» на російському кордоні й багато загинули), ми були забезпечені інформацією про напрямки і можливий рух колон терористів. І дякуючи цій інформації, ці колони не були допущені до Артемівська. Завдяки артилерії й батальйону «Артемівськ», який був разом із нами, місто було збережено.
- Скільки блокпостів було довкола Артемівська?- Загалом 10. 7 з них будували ми, на 3-х несли службу, ще на 4-х забезпечували охорону колеги з Полтави, які приїхали після нас. З ними нам було дуже добре нести службу, чудовий колектив.
- Як зустрічав закарпатців Артемівськ?- Спершу тамтешні люди ставились до нас дуже насторожено, як до представників Західного регіону, тим паче міліції. Вони нас вивчали декілька днів, але пізніше було налагоджено хороший контакт з місцевим населенням. Вони нам допомагали, пробували допомагати й інформаційно, і приносили продукти, воду. Не забуду одного чоловіка з кількома судимостями, який стояв з нами на блокпосту і який сказав таку фразу: «Ви не поверите, но я впервые в жизни рад милиционеру…
Було дуже зворушливо, коли зупинився автомобіль, з нього вийшла дівчинка років 5 і дала нам свій малюночок. Я обов′язково передам його в наш міліцейський музей. Наші хлопці ледь не плакали, сльози їм текли, коли вони це побачили. Настільки це все було щиро.
- А що намальовано там було?- Солдат, сонечко, дівчинка й написано було: спасибо…
{g}
- Населення там переважно російськомовне?- Так, на 99%. Ті, хто до нас підходив, пробували говорити українською, казали, що Україна єдина. З Артемівська й досі нам телефонують, дають важливу інформацію, яку ми передаємо своїм колегам. Думаю, що після перемоги ми з ними обов′язково побачимось, буде їздити в гості один до одного. Адже ми стали друзями.
- Не секрет, що донецька й луганська міліція повела себе не найкраще. Який відсоток зрадив Батьківщину?- Я б не хотів на це відповідати, там зараз працюють бригади внутрішньої безпеки МВС і розбираються із зрадниками. Вони дадуть оцінку кожному. Але на момент нашого приїзду в Артемівськ міліції як такої там практично не було…
- Коли ви приїхали в Артемівськ, телефон 102 там працював для людей?- Практично ні. Зараз помалу налагоджується робота міліції, в Артемівську призначений начальник міськрайвідділу міліції, колишній військовий, якому ми десь допомагали. Тепер там працює тел.102, виїжджають слідчо-оперативні групи на місце скоєння злочину, діють фільтраційні групи, які працюють з тими, хто проїжджає через Артемівськ, адже це місто має стратегічне значення.
- А чи були у вас реальні бойові зіткнення?- Я уникну відповіді на це запитання. Головне, що наш загін повернувся додому без втрат. Протягом 21 днів нашого там перебування були 24 обстріли постів з боку сепаратистів – з автоматів, мінометів і гранатометів. Наші всі живі, хоча з боку колег були втрати. Але ми своїх хлопців зберегли.
- Ходили слухи, що там усе було заміновано, навіть шахти.- На території біля Артемівська шахт немає, але мін було багато в зеленій зоні довкола нього, на полях соняшника, пшениці. Це дуже цинічно, коли ставлять міни та розтяжки на хлібному полі, але це справжнє обличчя отих сепаратистів. Вони розуміли, що на полях гинутимуть мирні люди, але все рівно це робили, аби дестабілізувати обстановку в регіоні.
- Сам Артемівськ дуже постраждав від війни?- Не так, як Слов′янськ, Краматорськ. Були в Артемівську спроби обстрілу міської адміністрації, де спалили БТР під входом і сама будівля трохи обгоріла. Постраждало в місті 12 житлових будинків. Кілька мін потрапило у відомий завод шампанських вин, де кілька людей було поранено. Але ми старались унеможливити обстріли міста, прориви диверсійних груп.
- Очільник нашої міліції Сергій Шаранич також побував в зоні АТО…
- Я хочу вкотре подякувати Сергію Олексійовичу за допомогу. Коли ми тільки приїхали в зону бойових дій, то не мали певного спорядження, яке дозволяє ефективно виконувати поставлені бойові задачі. І він нам його привіз. Привіз хороші знеболюючі ліки, якими ми й самі користувались, і ділились з військовими товаришами. Часто на полі бою людина вмирає від больового шоку, бо нема під рукою потрібних ліків. Він нас цим забезпечив. Не кажучи вже про морально-психологічну підтримку, коли бійці бачили, що начальник управління разом з ними, на передовій. Не кожен із начальників обласних управлінь були разом зі своїми загонами на передовій.
- Знаю, що у вас були проблеми з водою.- В Артемівську, як і в Слов′янську та Краматорську, з водою справді проблеми були. Ці населені пункти по кілька тижнів були без води. Це дуже страшно, бо спека була постійно, дощів не було. Уявіть собі бійця, котрий стоїть на передовій у бронежилеті вагою під 20 кг. і добу не п′є… Ми воду мали, якраз Сергій Олексійович і привіз нам цілу машину.
- Ви задоволені співпрацею з військовими?- Я дуже хочу, й докладу до цього всіх зусиль, аби правами нашого міністра та міністра оборони було відзначено кількох офіцерів, які були командирами блокпостів і несли службу разом з нами. Тому що вони були взірцем справжнього офіцера, який в першу чергу думає про своїх солдат, захищає їх. Вони були справжніми батьками для своїх солдат, хоча й самі віком не старі.
- У зоні АТО ви відмічали перемоги – із бограчем та чаркою?- За весь час перебування в зоні бойових дій ніхто спиртного не вживав, навіть питань таких не виникало. Бо треба було мати тверезий розум, бути готовими до бойових дій, а війна й горілка речі несумісні. Щодо їжі, то з цим усе було нормально, щотижня з УМВС нам присилали посилки. Я вдячний тим людям, які нам допомагали. Не голодував ніхто. Закарпатськими делікатесами, на кшталт шматка копченого сала, ми ділилися з яворівськими хлопцями, їм це дуже смакувало.
- Знову ж таки в Інтернеті багато писалось про те, що закарпатці не хочуть їхати на схід, бояться. Як ви ставитесь до таких закидів?- Наші міліціонери чесно виконали свій обов′язок. Ми приймали присягу захищати Батьківщину, наших громадян, і ми її чесно виконали. Шкода, що хтось намагається піаритись на війні. Тим, хто таке пише, слід просто побути самому в зоні бойових дій, хоча б одну добу, після цього всі питання б відпали… От скільки докорів на адресу працівників ДАІ. А я бачив, як «даішники» супроводжували колони під обстрілом терористів. Натягали на дверцята службових «Тойот-Пріусів» бронежилети і їхали поперед колони. Хіба це не героїзм?!
- Що дало вам відрядження на схід?- Дуже багато, в першу чергу в плані патріотизму. Коли ми будували блокпост, то спершу піднімали над ним український прапор. А на війні до державних символів – прапора, гімну – відношення зовсім інше, як у мирних умовах. Наші бійці за нетривалий час перебування в зоні АТО, за якихось три тижні, помінялись надзвичайно. Всі ми стали справжніми патріотами своєї країни.
Загалом війна міняє людей, вони стають іншими. У них загострюється почуття справедливості, вони стають нетерпимими до брехні, підлості й несправедливості.
- Додому як їхалось?- Додому завжди тягне, й дорога здається коротшою. Й було дуже зворушливо, коли нас зустрічали в Ужгороді біля УМВС, зі сльозами на очах, матері, дружини, друзі. Ми по-справжньому повірили, що вдома, лише коли нас зустріли перед будівлею УМВС.
- І на завершення, що б ви хотіли побажати жителям Артемівська?
- Не лише Артемівська, а й всього Донбасу та Луганська. Бажаю, аби війна там якнайшвидше закінчилася. Аби діти пішли 1 вересня в школи. Бо дуже тяжко було дивитись в очі переляканим діткам, яких вивозили з Артемівська, Горлівки, Донецька, Лисичанська. Вони на свої дитячі роки відчули, що таке війна. Тож нехай чимскоріше забудуть ці жахіття, хай будуть веселими, усміхненими, якими й повинні бути діти. І нехай у них всіх буде щасливе майбутнє! А я впевнений, що так воно й буде.