Народний депута Юрій Чижмарь змінив маршрут і відвідав Ужгород на День Перемоги. Про свою поїздку і думки він написав на сторіці у
соціальній мережі.
"Останні роки, відвідуючи офіційні урочистості 9-го травня, я з подивом і жартома відмічав, що чим далі від війни, тим більше ветеранів. На "фронтову чарку" і солдатську кашу приходили діти і онуки полків, обвішані ювілейними нагородами до річниці Перемоги, Жовтневої революції та дня народження Леніна.
Цього року я вирішив змінити маршрут і поїхав з міськими активістами Радикальної партії до Ужгородського терцентру для осіб похилого віку, де проживають дві літні жінки, які в 20 років пішли на фронт санітарками. Таких як вони, справжніх ветеранів, залишилося в місті не більше десяти. Їм по 93 роки і вони вже давно не відвідують уричистості, тому дуже раді кожному, хто навідається просто з добрим словом. А якщо ще й забороненого тортика чи цукерок пронесуть повз увагу дирекції, то і поготів)
З пані Євгенією ми проговорили, як старі друзі майже півтори години. Не по роках життєрадісна, розказувала як за нею недавно ухажував молодий чоловік, років 70-ти. Але ж він їй в сини годиться, тому знаки уваги вона прийняла дуже прохолодно)
У свої 93 роки, запекла колись атеїстка, на пам'ять читала мені Біблію. Розказала захоплюючу і водночас трагічну історію свого життя. Батько - громадянин США, уродженець з Кам'янець-Подільська, відпочиваючи на відомому квасівському курорті на Рахівщині, познайомився з австрійською підданою із Рахова. Щасливе подружнє життя з малолітньою донечкою на Закарпатті роз'єднала Перша світова війна. Примусово мобілізований у 1914 воював за австрійську армію, потім полон і повернутися у Рахів зумів тільки у 1923 році. Забрав родину і переїхав на рідну Хмельниччину. Пережили голодомор тільки завдяки батьковій підприємливості, але американський підприємливий дух був чужим для ідеологів соціалізму - в 30-ті батька розстріляли, а сім'ю вивезли до Сибіру.
Зі сльозами на очах згадує, як зомбована більшовицькою ідеологією, 17-літньою звинувачувала вже покійного батька в "неправильній поведінці", через яку вона і її мати страждали на крайній Півночі. В листі до Крупської вона зреклася його і отримала дозвіл повернутися. Матері вона більше так і не бачила.
Добровольцем пішла на війну в перші ж дні і санітаркою довгі чотири роки спокутувала "гріхи" батька перед сталінською Батьківщиною.
Після війни повертатися в рідний Кам'янець-Подільський не могла. Тут усе нагадувало про дитинство, батьків і помилки, які вже виправити не могла, тому поїхала на Закарпаття. Без житла, освіти і роботи, не маючи у світі жодної рідної чи близької людини, змучена тривалою хворобою шкіри, вона почала життя спочатку. За порадою поступила на філфак. Через бідність зошитів не мала, але лекції майже дослівно запам'ятовувала з першого разу, чим сильно вразила і однокурсників, і викладачів. Далі її розповідь обірвала директриса закладу - на мій жаль, аудієнція вийшла за усі допустимі часові межі.
Я не говорив що є політиком, і не планував цього, бо вважаю що є вкрай цинічно дякувати за мир з політичною метою. Але пані Євгенія, мабуть, здогадалась, бо порадила шукати причини проблем сьогодення не ззовні, а в середині країни. Каже, що ми просто перестали любити один одного. Путін прийшов не з власної волі, а тому, що ми покликали його сюди своєю ворожістю і черствістю один до одного. Не можу не погодитися з нею.
Я пішов, а вона почала читати послання Апостола Павла до римлян..."