Свій ювілей 29 квітня святкуватиме член Закарпатської організації Національної спілки художників України Василь Вовчок. З нагоди 55-річчя в галереї «Ужгород» донедавна тривала його персональна виставка.
Нагадаємо, майбутній художник народився у с.Нижній Бистрий Хустського району. Закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту ім. К.Ушинського в 1980 році. Першим вчителем Василя Вовчка був Золтан Баконій. Але найбільше вплинули на нього, зізнається, Федір Манайло, Золтан Шолтес та Антон Кашшай.
Уже понад 20 років Василь Вовчок працює в Ужгородській дитячій школі мистецтв, де викладає малюнок, живопис та композицію для дітей різного віку. Серед великого жіночого колективу пана Василя колеги називають сонячною людиною. Сонце відчутне і в його полотнах.
Попри зайнятість ювіляра «Новини» все ж навідалися в Ужгородську дитячу школу мистецтв на урок, де він якраз займався з дітьми. Тут нам і вдалося трохи побесідувати.
- Не так давно вас бачили з мольбертом на одній з вулиць Ужгорода. Чи часто виходите малювати в місто?- Досить часто. Якщо гори – це для художника відпочинок, то місто я люблю малювати, бо воно має яскраві плями і цікаві фактури.
Кожен у цьому шукає щось своє, а мені подобається міська мозаїка загалом. Не якийсь будинок чи вулиця. Я бачу перед собою набір плям, які мені гріють душу і в результаті лягають на полотно, створюючи цілісну картину.
- Помітила, ви любите малювати з натури…- Коли я малюю з натури, то бачу життя в процесі. Спочатку сонце освітлює певні ділянки вулиці, і я фіксую саме той момент, потім воно переходить на інші. А в результаті — час виходить у картині сконцентрованим.
Художнику потрібно малювати з натури. Бо нічого в житті не повторюється. Ось і сакура цьогоріч не така, як торік, і весна інша.
- Революція зараз у всіх на слуху, і багато майстрів відображають її у своїх роботах. А на вашу творчість події в Україні якось вплинули?- Я переживав і тепер переживаю за ситуацію, яка у нас склалася. Буває, що й вночі не сплю. Це все виснажує. На Майдані, доки люди світили ліхтариками, було дуже естетично і гарно. Але коли почалася ця драма… Все це важко сприймати, не те що малювати.
Я їздив у Київ у ті моменти, коли краще було переживати ситуацію на Майдані, а не біля екрана телевізора. Але пробув там недовго. Разом з тим, маю відчуття, що те, що відбувається зараз, — ще далеко не кінець. Це - світовий катаклізм, і хочеться вірити, що правда на нашому боці і все буде добре. Українці ж стільки пережили… А малювати на цю тему можна буде лише з часом.
Пам’ятаю, Ернест Контратович завжди казав: «Людина так сформована, що замазує в пам’яті драматичні моменти, не хоче бачити їх перед очима. Інакше це травмує її».
З огляду на це, вважаю, що потрібно зробити паузу, аби залікувати душевні рани, а потім братися за якісь мистецькі речі. Революція – це тяжка реальність, яку ми мусимо пережити.
- Пане Василю, ким ви ще хотіли стати, окрім художника?- Я народився в селі, трохи малював, у нас в родині була здатність до творчості. Але моя перша мрія була стати вівчарем, мати в отарі 50 овець. Потім я хотів бути льотчиком.
А коли трохи підріс і в мене звузилося коло інтересів, то зрозумів: щоб чогось досягти, потрібно «бити в одну точку», а не розпорошувати увагу на багато речей.
Проте зараз я вчитель і художник в одній особі. Тому іноді дуже хочеться побути кимось одним і не розриватися між покликанням і обов’язком. Поїхати, скажімо, на пленер, відпочити морально від щоденної метушні.
- Відомий закарпатський письменник Василь Вовчок ваш родич?- То мій стрико, але всі знають його як мого батька. Але мій батько загинув, коли мені було сім років, і Василь Вовчок (його рідний брат) забрав мене до себе, я в нього виріс.
- Якби ви мали змогу обрати ваш життєвий шлях ще раз, ви б щось змінили?- Мабуть, ні. В нашій професії, звісно, є свої проблеми. Перш за все фінансові, бо потрібно заробляти і водночас малювати те, що тобі хочеться. А це не завжди в’яжеться.
- Як на мене, професія вчителя – це велика морока.- Інколи і я про це думаю. А з іншого боку, як згадаю, скільки діточок дивилися на світ моїми очима, розумію, що недарма взявся за цю роботу. Нехай небагато, але в кожному з них я заклав здатність радіти красі. Так намагаюся змінити якщо не весь світ, то хоч його маленьку часточку на краще.
Що ж до моїх полотен, то сподіваюсь бодай на те, що людина оком зачепиться за фарби і в неї, можливо, підніметься настрій.
- Музикантом часом стати не хотіли?- Музика теж для мене цікава. Пам’ятаю, в дитинстві з кукурудзи я навіть робив собі імпровізовану скрипку. Можливо, якби розвивався, то з мене вийшов би хороший музикант. Закарпатці – співочі люди. Я теж, по суті, музикант, але в живописі. Залежно від того, як лягають фарби, чую відповідну музику. Музиканти з художниками мають щось спільне, нам не потрібно перекладача.
- За яким принципом ви живете?- Я спішу жити. Бо бачу, як багато речей треба встигнути: заробити гроші, допомогти рідним, творити. Як треба, то піду на сінокоси. Слід бути, напевно, спокійнішим. Але я вже потрапив у цей ритм і так живу.
Іноді сама природа такі сюжети підкидає, що не відкладеш на завтра, мусиш брати до рук пензля. А часом треба просто подивитися і порадіти, нічого не малюючи. Але таку красу я не можу упустити. Зрідка виручає фотоапарат. Я маю багато тем, які хотілося б розвивати на полотнах. У мене вже комп’ютер «забитий» цими темами. Не встигаю.
- За такого ритму на пленерах ви часто буваєте?- Буваю. В дружному колективі є стимул працювати. І роботи виходять цікавими.
Їздимо в гори, вони мене трохи заспокоюють і є свого роду бар’єром для зайвої інформації.
У Кострині я вперше малював ще у 1987 році, разом з Ернестом Контратовичем. Відтоді я був там з мольбертом уже десятки разів, але минулого року знову відкрив цю місцину для себе зовсім по-іншому.
- Знаю, ви проводите майстер-класи…- Так, я працюю з дітьми, і ми досить часто виходимо в місто, де вони краще бачать справжні кольори.
- А є серед ваших учнів майбутні Коцки та Манайли?
- Є. Зараз прогресивне покоління, бачить багато, користується інтернетом, та й техніка хороша.
Діти малюють сміливо і без комплексів, як Ференц Семан. А я часом ловлю себе на думці, що «мучу» свою роботу. Вважаю, що інколи дорослим і вже сформованим художникам потрібно повернутися в дитинство, щоб роботи не здавалися закомплексованими.
В нас є талановиті діти, які мають гарні ідеї. Я іноді вчусь у них. Головне, щоб вони мали бажання працювати і розвивати свій талант.
- Якою є ваша манера викладання?- Стараюсь демонструвати все власним прикладом. Не дуже люблю виправляти дитячі малюнки, краще, щоб учень сам доходив до того, що зробив помилку. Побачив і виправив її своїми руками.
- Чи є у вас авторитети у світовому мистецтві?- Якщо говорити про сучасне мистецтво, то воно вийшло на інший рівень, мають місце складні пошуки. Але в тих пошуках теж треба знайти раціональне зерно, бо не все там ідеальне. Пройдуть роки, відсіється зайве, і лише тоді ми побачимо, наскільки геніальним був наш час.
А щодо вподобань, то Поль Гоген подобається, Поль Сезан, Клод Моне – роботи цих світових майстрів були намальовані давно, але є актуальними і зараз. Є й художники, які постійно перед очима: тіні й світло Караваджо, портрети Вермеєра, Врубель.
Розмовляла Анастасія Ножка