Дерев’яний храм 1588 року

Старовинна легенда оповідає: бич божий Атілла – вождь гунів – вів орду своїх воїнів зі сходу в західну Європу через Карпатські гори. Чимало з них загинуло в цьому нелегкому переході, і навіть найкращі коні падали з ніг. Довго йшли вони в пошуках рівного місця, поки не зійшли в долину біля одного з мінеральних джерел поблизу сучасної Сваляви. На ніч воїни Атілли напилися цілющої водиці, а коли настав ранок, усі вони оздоровились і відчули неймовірну міць. На ноги стали навіть ті, хто був у передсмертній агонії. Хто знає, що було б з гунами, якби не чарівна сила карпатських вод…

У прадавні часи на місці між річками Свалявка і Латориця існував перевалочний пункт на торговій «Соляній дорозі». Цим шляхом возили сіль із Солотвинських копалень. Згодом тут виникло поселення, яке в різні часи називали Золява, Солява, Сольва. Велична вершина гори Стой (1677 м) ніби споглядає життя мешканців цієї чудової місцини протягом віків з часів заснування старовинного міста.

У центрі Сваляви могутній 400-літній дуб підкреслює давню історію цього краю. Тут знайдені численні артефакти часів бронзи і раннього заліза, золоті римські монети імператора Нерона (54–68 рр.) та поховання староугорського воїна, датоване початком Х століття н. е. (можливо, час переходу угорців через Верецький перевал). В околицях міста виявлені ​​стоянка пізнього палеоліту (30–20 тисяч років), а також кургани з тілоспаленням (VI–ІІІ ст. до н. е.). Перша письмова згадка про поселення датована ХІІ століттям. Ще один запис зафіксовано в тексті за 1236 рік, коли ці землі належали угорському феодалу Бетке. В угорській королівській грамоті 1264-го Свалява вказана як поселення по той бік «засіки», тобто кордону Угорського королівства. У зв’язку з цим чимало дослідників вважають, що тоді воно могло входити до складу Галицько-Волинського князівства. Однак через певний час поселення Сольва знову згадується в документах як володіння угорських феодалів. На сьогодні відомо, що в другій половині ХІІІ століття Свалява належала якомусь «Михайлові, сину Микова», пізніше її володарем став такий собі магістр Владар, а потім поселення перейшло у володіння роду Перені.

Протягом XVI–XVII століть, коли ця частина території Закарпаття увійшла до складу Трансильванського князівства, місто з його околицями належало знаменитому угорському роду Ракоці. Однак у 1711 році війська Австрійської імперії придушили всенародне повстання під проводом знаменитого представника цього роду – графа Ференца II Ракоці. Відтак усі його володіння, включаючи Сваляву, були конфісковані імперською владою. Уже в 1728 році містом та великими територіями навколо нього заволодів впливовий австрійський аристократ – граф Шенборн-Бухгейм, нащадки якого володіли цими землями понад 200 років.

Спокійні роки XVIII століття сприяли зростанню поселення, і вже з 1790 року тут почали проводити щорічні ярмарки. У Чехословацький період були побудовані будинок окружного уряду (сучасна мерія) і перша в місті школа. У цей час сюди прибули численні російські емігранти, які втікали від радянської влади. Про їхнє життя збереглись унікальні матеріали та експонати в місцевому історичному музеї. До речі, у 1937 році на кошти «білоемігрантів» було зведено храм Пресвятої Богородиці, який і сьогодні прикрашає місто. У центрі Сваляви також знаходиться католицький костел XIX століття і старовинний храм Різдва Пресвятої Богородиці (1778 рік). Однак справжньою перлиною міста є унікальний витвір народної архітектури – дерев’яний храм святого Михайла, зведений умілими закарпатськими майстрами без єдиного цвяха ще в далекому 1588 році. Тут збереглися унікальні царські врата 1756 року та цікавий іконостас першої половини XVIII століття.

Стара листівка з видом на Сваляву

У 1908 році в місті створено акціонерне товариство «Сольва» (віденської фірми «Голуаганелсактіен-Гезельшафт»), яке протягом 1910–1911 рр. побудувало лісохімічний завод для сухої перегонки букової деревини. У той час це було одне з найбільших підприємств такого типу в Європі.

Більшість місцевих легенд пов’язані саме з мінеральними водами. Та це й не дивно, адже нині у Свалявському районі знаходиться близько 100 мінеральних джерел – майже третина з усіх відомих на Закарпатті. Їхні цілющі властивості цінувалися з давніх-давен. За деякими даними, ще в XI столітті двір візантійського імператора звертався до угорського короля з проханням про поставки солоної водиці з карпатських джерел. Королівські стражники набирали воду в пузирі, зроблені з телячої шкіри, і таким чином транспортували її в Константинополь. Збереглися відомості й про так звані купальні. Це були викопані в землі ями, які з’явилися в XVI столітті й використовувалися для лікування. У 1755 році граф Шенборн направив до Відня зразки для аналізу чудесної води. А вже в середині ХІХ століття скляні пляшечки під назвою «Solyvai» можна було побачити на прилавках магазинів Європи. У 1881 році через Сваляву пролягла залізниця Львів – Відень. Це дало можливість експортувати мінеральну воду за межі регіону, завдяки чому було налагоджено виробництво пляшок. У радянський період мінеральні води «Свалява» та «Лужанська» стали візитною карткою туристичного Закарпаття – землі мальовничих гір, прекрасних лісів та кришталево чистих цілющих джерел.

Ще одна цікава місцева легенда пов’язана з унікальним озером, на вершині гори Синяк. Воно виникло внаслідок виверження вулкану, який розкидав каміння-валуни по землях сіл Плоского та Солочина. Місцеві жителі звуть його «морське око» й вірять, ніби підземними водами воно пов’язане з Чорним морем.

Руслан ФАТУЛА