Малорухливість сучасних дітей давно стала темою для нарікань як серед їхніх батьків, так і серед медиків-педіатрів. Що вже казати про дорослих, тим паче, літніх людей. Наразі від тотальної гіподинамії (комплексу хвороб через малорухливий спосіб життя) рятують хіба що дорожнеча бензину та дефіцит громадського транспорту – відтак багатьом з нас доводиться ходити пішки чи крутити педалі велосипедів.
Заклики медиків займатися фізкультурою та спортом не надто допомагають. Бо далеко не кожен може пересилити себе та примусити зробити зарядку чи пробіжку – знайде десяток причин відкласти це на потім, навіть добре усвідомлюючи, що треба б… Доброю альтернативою «самопримусовій» фізкультурі є рухливі ігри, особливо на повітрі. На жаль, наша суспільна культура до ігор ставиться доволі консервативно, а поблажливо — хіба до дитячих забавок. Щодо дорослих, то їм не до того – всього кілька відсотків населення грає у вільний час у футбол, рідше – волейбол чи баскетбол, хтось розминається тенісом. Така розвага на повітрі, як гольф, традиційно є привілеєм багатіїв, і лише лічені міста в Україні мають для цього спорту інфраструктуру. Доволі популярним є більярд, але чомусь він здавна набув дещо кримінального відтінку, можливо через те, що на наших теренах ця шляхетна за природою гра зазвичай йде в парі з алкоголем та гучними компаніями. Вже тривалий час на Закарпатті ентузіастами поширюється улюблена гра французів – петанк. У Франції та її колишніх колоніях (насамперед, арабських) петанком захоплюються як молоді, так і літні люди – проводячи за, здавалося б, нехитрим киданням металевих шарів чимало часу на повітрі та в живому спілкуванні. Саме це варте особливої уваги. Але рухливі ігри – це корисно не лише для тіла, але й для душі – особливо нині, коли численні електронні «комунікатори», від телевізора до мобільника та соцмереж, забирають у людини майже весь її вільний час, замість реального спілкування, пропонуючи замінник, «ерзац».
Саме з цього – поєднання цінності руху з цінністю спілкування – й виходять ентузіасти нової для Закарпаття (та й всієї України) гри під назвою «новус», або ж «морський більярд». Гра ця має приблизно столітню історію. Вона з’явилася в Англії серед моряків, але популярності набула в Латвії та Естонії, потрапивши в ці країни в 1925—1927 роках. Привезли її балтійські матроси, які почали грати в новус у маленьких портових тавернах міст Вентспілс, Лієпая, Рига та Таллінн. Ключовим фактором тут стали невеликі розміри (спочатку 0,8 на 0,8 метра, потім стандарт розширили до метр на метр), відповідно, нижча вартість та значно більша доступність. Принциповою відмінністю від більярду стала заміна шарів на фішки, що було пов’язано з морською специфікою гри – адже на кораблях, які постійно качає, майже неможливо добитися нерухомості шарів. Єдиних правил гри в перші роки поширення в країнах Балтії не було, і навіть назву вона мала різну – «новус» в Латвії, «короона» в Естонії. В 1932 році були введені єдині правила на базі двох варіантів, тоді ж почалися перші змагання професіоналів. Суть правил така: стіл у формі квадрата розділений на чотири зони, в яких містяться фішки двох кольорів для кожного гравця.
По кутах знаходяться лузи, а завданням кожного гравця є забивання за допомогою кия та битка (окремої фішки) своїх фішок до луз. Переможцем стає той, хто зажене свої фішки першим. Грати можуть як двоє, так і четверо людей одразу.В 1940-му році спортивні секції новуса/короони вже були створені у більшості учбових закладів Риги та Таллінна, а також на великих підприємствах. У радянський час новус офіційно визнали національним видом спорту латишів, у 1963 році була створена Федерація новуса Латвійської РСР, з 1971 року з цього виду стали присуджувати звання «майстер спорту». Цікаво, що подальший розвиток гра, завезена з Англії, набула вже як балтійська – вихідці з Латвії та Естонії поширили її в Швеції та Фінляндії, США, Австралії та Канаді, Грузії та Ізраїлі, Німеччині та у самій же ж Британії. В 2008 році була створена Міжнародна федерація новуса FINSO із штаб-квартирою у німецькому місті Кельн.
Нині в цю федерацію входить сім національних федерацій з таких країн, як Латвія, Естонія, Білорусь, Німеччина, Україна, Росія та США. Федерація новуса України була створена в 2006 році, гра розвивається в Києві, Одесі, Запоріжжі, до недавнього часу в Донецьку, а також у місті Боярка на Київщині, де в 2012 році відбувся перший Міжнародний турнір серед шкільних команд.На Закарпаття ж новий вид спорту прийшов через Берегово кілька років тому. І також через Латвію, хоча й не зовсім напряму. В місто новус привіз його новий мешканець Андрій Васильєв, який переїхав сюди з російського Санкт-Петербурга за кілька років до Революції гідності, вже тоді добряче оцінивши усі радощі путінського режиму. Дитинство своє Андрій провів у Латвії, де й призвичаївся до новуса, а відтак вирішив поширювати його на новому місці.
Стіл купив уже в Україні. В принципі, його можна зробити й власноруч, але це не так легко, як здається – є свої вимоги до якості деревини, а особливо – до покриття гральної площі, яка має бути ідеально рівною. Спочатку навчив грі нових друзів та знайомих, а тоді було вирішено провести низку презентацій. Перша відбулася 14 жовтня 2014 року (на свято Покрова) в будинку Дмитра Кобринського, киянина, який також уже не перший рік, як проміняв шумну столицю на затишну провінцію і став ініціатором чималої кількості починань на новому місці. Усім гра одразу ж сподобалася — виявилася не такою простою, як здається, зате Андрій Васильєв продемонстрував справжній клас. Було вирішено популяризувати її й надалі, залучаючи дітей та осіб з особливими потребами.
Що важливо, в новус люди з деякими формами інвалідності можуть грати нарівні з цілком здоровими. Відтак дату 14 жовтня 2014 року можна вважати офіційним часом приходу новуса на Закарпаття, адже презентація відбулася з ознаками формальності, зокрема її учасників «скайпом» привітав з почином президент Федерації новуса України Іван Лисовенко. У гри тепер є всі шанси для поширення, тому в Берегові сподіваюся, що невдовзі її поціновувачів не бракуватиме й в інших містах краю.