Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Наталія Герц: «Із Москви додому мене повернув Петро Лінтур»

5 листопада 2016 р., 14:41

Відверто про життя

Коли один за одним ідуть журналісти, значить, наближається ювілей», – жартує, зустрічаючи мене, відома майстриня гобеленів Наталія Герц. Їй і справді завтра, 16 жовтня, виповниться 85. Але яке має значення паспортний вік, коли людина бадьора, не втратила інтерес до життя, а в своїх спогадах датами й прізвищами оперує так, що молоді позаздрять? Наталія Семенівна показує сімейні фотоальбоми та пригадує щасливі й трагічні моменти біографії, 57 років із якої нерозривно пов’язані з народним художником України Юрієм Герцом…

 

«Мій батько був емігрантом»

Наталіє Семенівно, ваше дівоче прізвище – Толстая. Маєте стосунок до російських письменників Льва чи Олексія Толстого?

– Ні, хоча мої батьки родом із Росії. Тато воював у дивізії Денікіна й у 1917-му емігрував спочатку в Туреччину, а затим у Прагу. Чехія охоче приймала таких людей, бо ж тікала інтелігенція, а не якісь босяки. Там він закінчив юридичний факультет Карлового університету й познайомився з мамою, котра приїхала з СРСР до батька-емігранта. Коли побралися, чехи направили їх учителювати на Закарпаття, в Хустський район.

Ви народилися тут у Кошельові, але в середній школі вчилися в Москві. Як це трапилося?

– То ціла історія. Батько мав двох сестер, одна з них була москвичкою й мусила приховувати, що має брата за кордоном. А друга, заслужена вчителька, жила в Удмуртії, дружила з кадебешниками й могла собі дозволити листуватися з нами. Коли під час Другої світової війни в обох діти загинули, вони з’їхалися в Москві. Я ж спершу вчилася в Хусті в гімназії, а в 1945-му то все поламалося, перейшла в 7-й клас у Горінчово. Після його закінчення 2 роки працювала в селі вихователькою в дитсадку – бо мама не мала грошей послати мене в Хуст у десятирічку. Потім ми списалися з тітками, й вони покликали мене до себе, мовляв, утримуватимуть, поки буду вчитися. І влітку 1948-го ми поїхали в столицю. Я повезла туди свої дитячі малюнки, скульптурки з тіста, глини – дуже любила таким займатися, але ніякої спеціальної підготовки не мала. Відтак мене прийняли спершу в дитячу, а через рік – у середню художню школу в Москві, на скульптурне відділення. До речі, саме в тіток я вперше побачила телевізор: ящик великий, а екранчик такий маленький, і зображення геть розмите, чорно-біле. Зате чудо техніки!

Чому ж усе-таки не залишилися в столиці?


– Два роки я не була вдома. Мама дуже захворіла й попросила навідати її хоч на канікулах. На літо я отримала купу творчих завдань, тож у Горінчові малювала дерево, коли позад мене впала довга тінь. Повертаюся – а то Петро Лінтур, із котрим колись у Хусті ми жили практично по сусідству. Він приїхав до місцевого казкаря й почав розпитувати, як справи. Почувши, що вчуся в Москві, каже: «Та що тобі там робити? В нас тепер училище є, де викладачі з європейськими іменами!» Словом, він узяв мої роботи й повіз до Ужгорода. А за три дні надіслав телеграму, що я прийнята в училище прикладного мистецтва на 2-й курс. Так Лінтур мене повернув додому. Мама, звичайно, зраділа. Бо тітки вже повиходили на пенсію і їм важче було мене утримувати, а вона, вчителька початкових класів, не дуже могла чимось допомогти.

«У нього валіза, у мене валіза – ото й усі пожитки»Цікаво, чому ви обрали відділення художньої обробки дерева? Це ж не зовсім жіноча спеціалізація…

– Так скульптура була лише там. На курсі з 10 чоловік я виявилася єдиною дівчиною. Мала підвищену стипендію, через рік уже виконувала якісь замовлення.

Але згодом ви все-таки перейшли до гобеленів…

– То було пізніше, коли ми з Юрієм Герцом одружилися. Я тоді виписувала багато мистецьких журналів, із них дізналася, що в Прибалтиці відроджують гобелени в сучасній інтерпретації – не орнаментальні, а фігуральні. Якраз нашому маленькому сину Сергію принесли в’язані капці з сірої вовни. Я подумала: «Таке добро пропадає на якісь капці. Може, спробувати щось художнє з того виплести?» Розробила технологію й почала з чорно-білих гобеленів. Знайшла людей, які збирали руно. Натуральна овеча шерсть була ще й сіра, руда, коричнева, тож спершу я обходилася без штучних барвників.

Повертаючись до вашого одруження. Ви з чоловіком разом училися – відразу виділили його з-поміж інших?

– Він був на іншому відділенні, й на 2 курсі ми навчалися по різних корпусах, тож рідко бачилися. Потім його забрали в армію на 3 роки, а коли повернувся – я вже викладала. Закінчивши з відзнакою училище, спробувала в 1954-му вступати в інститут у Києві, але як доньку емігранта мене завалили. Приїхала в Горінчово засмучена, а за тиждень отримала листа від директора училища, що мене можуть узяти на викладацьку роботу, бо хлопців-педагогів призвали в армію. Я вчила різьбі по дереву молодші курси й жила з нашими студентками на квартирі біля замку. Герца у вересні якраз демобілізували. Якось зустрілися на Капітульній. «Ідемо в кіно?» «Йдемо». А за рік тихо одружилися й поїхали працювати в Хуст.

Весілля не робили?


– Яке весілля? В нас обох мами-вдовиці, у нього валіза й у мене валіза – ото всі пожитки. Розписалися, у «Верховині» пообідали з кумами – й додому в Горінчово.
Викладачі іноді скидувалися, щоб одягнути студентів

У вас були імениті викладачі. Можете про них якісь цікавинки розказати?

– У Юрія на живописному викладав і Ерделі, а в мене – Манайло, Свида, Гарапко, Бокшай. Атмосфера в училищі тоді була дуже доброзичлива. Іноді студенти з Верховини приходили на екзамен босі, й педагоги скидувалися, щоб одягнути їх, придбати взуття. Тяжкий був період. Щоб купити без величезної черги буханку чорного хліба, доводилося вночі розвантажувати машину. Теперішнє покоління не може це уявити.

А правда, що Манайло дуже хропів і на пленерах ніхто не міг заснути?


– Коли ми вже жили в Хусті, він кілька разів у нас ночував і дійсно хропів, як єрихонські труби (Сміється.– Авт.).

Як узагалі тоді жилося молодим художникам?

– У Хусті в Будинку культури мені місця не знайшлося, тільки чоловікові, тож влаштувалася на меблевій фабриці, робила інтарсії. Затим 3 роки доглядала за сином, заробляв тільки Юрко. Ясно, що тяжко було. Його старший брат Михайло нас підтримував, мама у вихідні продукти з села везла – так поступово й викарабкалися.

Спершу для прожиття робили різний ширвжиток на замовлення, в тому числі й портрети вождів, а потім уже, коли ми трохи оперилися, десь із 1958 – 1959-го, чоловік почав їздити в гори малювати, його картини пішли на республіканські виставки. Коли я взялася до гобеленів – вони теж експонувалися, наші роботи купували. Ну а як стали членами Спілки художників, працювали в Художфонді, а там усе дуже добре організовано було.

«Чоловіка хотіли «дотовкти», навіть паспорт відібрали»

До слова, як трапилося, що ви на рік раніше стали членом Спілки художників, ніж чоловік?

– Бо не хотіли його приймати, клювали. Банальна заздрість. Плюс він не погодився стати «стукачем» КДБ. Щоб помститися, Юрія змушували ночами розносити повістки від військкомату – прямо в спальні в нас стояв гучномовець, і через нього викликали… Навіть паспорт у чоловіка відібрали, хотіли «дотовкти». По повістці Юрія на 3 місяці мали забрати на цілину, але ми, фактично, втекли виконувати замовлення в Крим (тоді саме закарпатський Художфонд обслуговував півострів).

Дорогою додому заїхали до Києва – секретарем парткому Спілки художників був наш земляк Романишин, і він допоміг нам потрапити в ЦК. Ми розповіли про все, що тут коїлося, й коли повернулися до Хуста – цькування припинилося, паспорт Юркові повернули.

А який період у вашому житті був найщасливішим?


– Мукачівський. У Хусті, коли з військ­коматом не пройшло, нас запідозрили в сприянні переховуванню єврейського золота (єврей-годинникар жив неподалік і якраз повернувся з в’язниці, куди його запроторили ні за що). Робили обшуки на горищі, але, зрозуміло, нічого не знайшли. Закінчилося все тим, що ми з чоловіком потрапили під скорочення. А в Мукачеві якраз не було членів Спілки художників, нас покликали туди працювати й навіть помешкання пообіцяли. Ми не вірили в таке щастя, але тут зателефонував брат Юри: «Ключі вже в мене, приїжджайте й займайте квартиру!» Там нам і власну майстерню дали – не колективну, як у Хусті було, де постійно збиралися тусовки інтелігенції. Але потім по нашій вулиці Кірова провели каналізацію й, видно, порушили природний відтік, тож у дощ майстерню на 30 сантиметрів заливала вода. Ясно, що там уже важко було працювати. Якраз у той час на вул. Лермонтова в Ужгороді почали давати майстерні, виділили й нам. Син тоді навчався в університеті, тож почав потроху світло проводити, впорядковувати все. А через 2 роки ми й мукачівську квартиру обміняли на ужгородську.


Ви з чоловіком 57 років прожили разом. Не буває сім’ї без конфліктів. Через що виникали суперечки?


– Ділити нам було нічого, все що мали – нажили разом, тож у сім’ї панувала демократія. Сперечатися могли через творчість. Я свої ескізи йому показувала, він мені – свої. Іноді я щось критикувала, він сердився, кожен доводив свою правоту. Але загалом могли пропрацювати цілий день у одній майстерні й слова не промовивши – я з гобеленом біля однієї стіни, він із мольбертом коло другої. Тільки курив так, що до обіду в кімнаті вже зависала блакитна імла. (Наталія Семенівна розповіла, що Юрій Герц палив років 40, а кинув тільки коли тяжко захворів на пневмонію. – Авт.). Потім казав: «Но всьо, збирайся, йдеме дому!»

На картинах Юрія Герца часто фігурують церкви, празники. А в житті він був релігійною людиною?


– Не дуже. Вважав, що з Богом можна спілкуватися напряму, без посередників, і я теж так думаю. А церква для нього була як символ і основа духовності народу. От у Росії «деревня» – то без церкви, а «село» – вже з нею.

«Син пішов на роботу й більше не повернувся»Розумію, що це важке запитання, але як ви пережили смерть сина в розквіті сил?


– Важко, дуже важко… Сергій пішов на роботу й не повернувся… Стався інфаркт – якраз 3 жовтня, на День міста, дороги перекриті… Коли «швидка» таки довезла його до лікарні, медики допомогти вже не могли… Син був фізиком, а в останні роки займався комп’ютерами. У ті часи до нас ринули користовані ПК, сканери, факси, й усе це доводилося ремонтувати, підключати, в тому числі й інтернет, про який тоді мало хто чув. Звідки цьому навчився – не знаю, але дуже тим зацікавився. Якби Сергій жив, точно й мене би змусив освоїти комп’ютер.

У 1994-му ваш чоловік отримав Шевченківську премію. Від цього чого було більше – популярності чи заздрості.

– Звичайно, заздрості. Вона була, є й буде в усіх мистецьких колах. Напевно, це певна рушійна сила. Але, попри все, в нас було багато друзів-художників – і на Закарпатті, і в Києві.

Хто довше працював над своїми роботами – ви чи чоловік?


– То зовсім різні жанри, порівнювати не можна. Він міг за день картину намалювати, а міг і місяцями її тягнути. Щось не полюбилося – відклав і взявся за іншу. А я, почавши, мусила завершити від першої ниточки до останньої, бо в мене лиш одна рама для гобеленів була.

Як вам живеться без чоловіка? Він вам сниться?


– Ні, не сниться. Тяжко, звичайно. 4 роки вже пройшло. Нічого не поробиш…

Знаю, що ви постійно відвідуєте виставки, стежите за мистецьким життям краю. Самі творчістю не займаєтеся?


– Ні, давно. Наприкінці 1990-х заробила алергію – бо сама фарбувала шерсть. Мені ставало все гірше, й чоловік сказав: «Лишися того. Сиди собі дома».

З російськими родичами зв’язок підтримуєте?


– Там у мене нині нікого не залишилося. Тітка, коли її молодша сестра померла, пропонувала нам переїхати в Москву, оформити опікунство над нею. Але чоловік відмовився, аргументуючи: «А що я там буду малювати: Кремлівську стіну й космос?». І це правда. Там усе сіре, а в нас для митця – рай. Манайло навіть вважав: ми всі художники завдяки тому, що живемо на Закарпатті.

Розпитувала
Мирослава ГАЛАС
P. S. «Новинозакарпатці» сердечно вітають Наталію Герц із днем народження й щиро бажають усіляких гараздів на многая і благая літ!


Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com