Старожили мого рідного села пояснили, чому. Виявляється, та частина землі – урочище Карпутлаш, де збудований храм, – колись належала Нанкову. Потім його обміняли Ізі на інші землі. Є два варіанти тлумачення слова «карпутлаш». Перший – означає «обмін». Другий – «винагорода».
Братія в монастирі шила взуття й одягМайже половина нанківчан відвідує Ізянський Свято-Миколаївський монастир. І не тільки тому, що він притулився до Нанкова, як мати до дитини. Він має дуже цікаву й навіть трагічну історію. Крім того, тут знаходяться мощі сповідника преподобного Алексія Карпаторуського та Афонська ікона Божої Матері «Скоропослушниця».
Моє знайомство з храмом відбулося в далекому дитинстві. Ні, я сюди приходила зовсім не молитися, а провідувала з мамою нашу хвору бабку. Бо в радянські часи монастир закрили, а в його корпусах, тих що вціліли, розмістили туберкульозний санаторій. Найяскравіший спогад тих часів: хвойний ліс і білочки, яких приручили хворі. А ще й бабчині розповіді про Алексія Карпаторуського (Кабалюка).
Вдруге прийшла в 1998 році. Якраз тоді монастир відбудували. Літургії правили влітку – то надворі, то в храмі, де стіни пахли ще свіжими фарбами, запаленими свічками, кадильним димом. І була якась незабутня аура – фібрами душі відчувала присутність Господа Бога тут.
Заснували обитель після закінчення Першої світової війни. Очолив процес організації ієромонах Алексій Карпаторуський. На той час у монастирі служили п’ять ієромонахів, один ієродиякон і два монахи. Настоятелем обрали Алексія. 19 серпня, на свято Преображення Господнього, тодішній єпископ Досифей освятив новозбудовану церкву в Ізі та висвятив отця Алексія в сан ігумена.
Уже в квітні 1922 року повернулися до рідної Ізи ієромонахи Димитрій (Кемінь) та Михайло (Сомош). Кількість насельників обителі зростала, тому виникло питання зведення житлового корпусу. У 1925-му на зборах прийняли рішення збудувати одноповерховий будинок для братії при парафіяльному храмі, а також –кладовище з каплицею за селом у напрямку Нанкова. Але почалися дискусії, де саме зводити корпус. Більшість схвалила думку, що за межами села. Таким було й рішення Духовної консисторії. Батько ієромонаха Димитрія – Георгій Кемінь – запропонував монастирю свою ділянку землі в урочищі Карпутлаш, що між Ізою та Нанковим. І ось нарешті роботи розпочалися. Але кошторис об’єкта передбачав 135 тисяч крон. Звісно, що таких грошей не було. Ігумен Матфей звернувся по допомогу до ієромонахів, котрі служили на парафіях. Також кошти жертвували й парафіяни. Крім того, взяли позику з банку. І житловий корпус таки з’явився.
До слова, братія у храмі не сиділа, склавши руки, а займалася ремеслами: шили взуття, одяг, церковні одежі. Натомість ченці в священному сані відправляли богослужіння в різних поселеннях області, а деякі з них несли послух парафіяльних священиків. До прикладу, архімандрит Алексій, висвячений у цей сан у липні 1923-го, крім керівництва монастирем, одночасно був і настоятелем Свято-Благовіщенського храму в Хусті.
Цікавий факт! У червні 1937-го в Ізянському Свято-Миколаївському монастирі гостював письменник А. Ладинський із Парижа. Він згадував про архімандрита Алексія як про людину, яка отримала з рук російського царя Миколи II золотий наперсний хрест. Про цю надзвичайну подію говорили навіть із трибун парламентів.
Роки на місці не стояли, і вже в 1944-му чисельність братії Ізянського монастиря сягала 39 чоловік. Але в обителі проживало лише 16: один архімандрит, один ієромонах, чотири диякони, два мантійних ченця і вісім послушників. Решта несла послухи в інших обителях Хустського району.
Найтрагічніша сторінка в житті монастиряУ 1945 році Мукачівську єпархію приєднали до російської православної церкви. Це стало початком кінця Ізянського Свято-Миколаївського монастиря. Але він ще продовжував жити своїм звичним життям. Відтак у 1946-му під керівництвом архімандрита Матфея була збудована цегляна каплиця, котра давала можливість усім бажаючим прилучатися до богослужінь. Тут зберігалася привезена з Антиохії святиня – ікона Божої Матері «Акафісна». Навіть у 1950 році за 20 тисяч карбованців закупили великий тритонний дзвін.
Маючи 22,26 гектара землі, з якої 6 га було ріллі, 2 га – під забудовами, 12 га – лісу й один гектар лугу, братія монастиря займалася землеробством, домашнім господарством і шиттям. До закриття Ізянський Свято-Миколаївський монастир мав цегляні споруди: храм Успіння Божої Матері, чотири братські корпуси з келіями, кухнею, трапезною та теплий храм на честь святого Іоанна Предтечі. Також дерев’яний будинок, каплицю з цегли для богослужінь у великі свята, хлів.
Ішов 1954-й. Радянська влада починає свою чорну справу. Спершу обкладає храм грошовими та натуральними податками. Того року обитель здала державі 600 кілограмів зерна та 119 кг м’яса. На виконання постанови Ради Міністрів СРСР «Про монастирі в СРСР» виконком Хустської районної ради 13 грудня 1958-го ухвалив рішення, за яким встановлювалося землекористування православним монастирям у визначеному розмірі, а зайві землі забирали. Ізянському Свято-Миколаївському чоловічому монастирю з понад 22-х га землі залишили 1 гектар. Решту передали колгоспу імені Мічуріна. Третій пункт згаданого рішення зобов’язував БТІ до 15 грудня 1958-го провести інвентаризацію та оцінку майна й зняти поверхові плани з будівель. Вже через декілька місяців райвиконком ухвалив рішення про скорочення монастирів та скитів. Причину знайшли швидко, нібито люди скаржаться на насельників обителі. У вересні 1959 року, після свята Воздвиження Чесного Хреста Господнього, відбулося насильницьке закриття святині й вивезення ченців із храму за межі району.
Ізянський Свято-Миколаївський монастир виховав 70 ченців у священному сані. Серед них були три архієреї: блаженніший Дорофей (Філіп), митрополит Чеських земель і Словаччини; високопреосвященний Сава (Бабинець), архієпископ Полтавський і Кременчуцький та преосвященний Кирил (Мучичка), єпископ Михайлівський (Словаччина). Декілька постриженників обителі поселилися на святій горі Афон, де й поховані.
Страшні 70-ті XX століття ознаменували повне знищення монастиря. Бо ж бульдозерами були зруйновані всі його будови. Натомість на їхньому місці радянська влада побудувала протитуберкульозний диспансер-лікарню.
Відродження монастиря припало на 90-ті рокиБо в повітрі трохи повіяло свободою. Наприкінці двадцятого століття монастир «воскресає». Від колишніх його будівель залишилася каплиця – сюди повертаються жити ченці. Згодом влада пообіцяла перевести тубдиспансер у інше місце.
Відтак на початку березня 1992 року зібрали підписи й надіслали листа на ім’я президента України Леоніда Кравчука з проханням офіційно зареєструвати монастир. Схвальна відповідь прийшла швидко – 17 березня.
У червні 1992-го Хустська райдержадміністрація ухвалила рішення про реєстрацію православної общини в селі Іза-Карпутлаш як парафії, віруючі ж і далі вимагали її реєстрації як монастиря. Вже в серпні наказом єпископа Мукачівського Євфимія його настоятелем призначили архімандрита Стратоніка. А 27 вересня, на свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього, встановили та освятили придорожній хрест при в’їзді в монастир. У листопаді цього ж року розпочався збір пожертвувань на будівництво храму, на які згодом закупили будматеріали. А вже через два роки заклали перший камінь та освятили місце під зведення майбутнього храму. Обитель постала за якихось три роки. Місцева влада надала монастирю 12 гектарів землі та саду. Для їх обробітку закупили сільськогосподарську техніку. У 2017 році православна церква на Закарпатті відзначає 140 років заснування та 70-ліття з дня упокоєння схиархімандрита Алексія Карпаторуського. Він і справді є апостолом і вартує того, аби про його земне життя, сповнене великими стражданнями, написати окремо. До речі, його чесні останки вважаються святими мощами. Навіть є офіційно затверджене іконописне його зображення і молитви. Цікаво, що преподобний Алексій служив у всіх монастирях святої гори Афон та в православних церквах Америки. На батьківщині постраждав за віру та відсидів у в’язниці.
Слава про Свято-Миколаївський монастир облетіла чи не весь світ. Насправді обитель живе за суворими уставами з першого свого дня існування. Тут воістину чимало цікавинок, як–от найвища дзвіниця на Закарпатті – 47 метрів. Будують ще один храм на честь засновника. Навіть є архів, де можна побачити багато світлин із історії монастиря. І знімки самого святого Алексія. Яке було щире здивування в ченців, коли із землі дістали тіло А. Карпаторуського, а його одяг не зітлів. Мов новий. У цьому можете пересвідчитися, якщо не вірите словам. Просто поїдьте в монастир. А помер преподобний Алексій 2 грудня 1947 року (19 листопада – за старим стилем). Коли його ховали – злетілося багато метеликів. Вони обліпили встановлений хрест і не гинули, хоч був мороз.
Кажуть, мощі Алексія Карпаторуського зцілюють навіть онкохворих. Він допамагає діткам – ченці кладуть хворій чи переляканій дитині на голову шапку преподобного Алексія, затим моляться над нею. Ще знаю, що Алексій – швидка допомога в скрутних обставинах життя. Перевірила на собі!
Маріанна ШУТКО, газета
"Новини Закарпаття"