Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Втрачений Ужгород: будинок м’ясника Дьордя Габора (Фото)

4 червня 2018 р., 13:35

Нині «Втрачений Ужгород» запрошує читачів прогулятися вулицею Минайською та побачити, як вона виглядала до того часу, коли на ній звели ряд житлових багатоповерхівок

Але говоритимемо ми лише про
ту частину вулиці Минайської, яка так називається нині, адже в довоєнні часи
Минайська вулиця починалася від нинішньої площі Петефі, тобто сьогоднішня
вулиця Швабська здавна теж звалася Минайською.



 



Та почнемо розповідь не з Ужгорода, а з села
Загор біля нього. Нині це – населений пункт у Словаччині, а колись Загор був
приміським селом, як, наприклад, Сторожниця, і звідти до Ужгорода селяни постійно
їздили на базар, роботу і культурний відпочинок. Саме в Загорі у 1917 році
народився Дьордь Габор. Його батьки були звичайними селянами. Гарну освіту
своїм дітям вони дати не могли, тому сини повинні були самі подбати про те, аби
отримати професію.




Дьордь вирішив стати м’ясником, тож у 1937
році приїхав до Ужгорода шукати майстра, до якого можна було би влаштуватися учнем.
Помічником до себе 20-річного хлопця взяв відомий у місті гентеш Йожеф Лефко.
На той час  майстер мав уже 50 років, з
яких 15-ть продавав в Ужгороді м’ясо, власноруч виготовлені ковбаси та іншу
м’ясну продукцію. Магазин його розташовувався на нинішній площі Петефі, і саме
там почав працювати Дьордь Габор, котрого Лефко таки взяв у помічники.




Кілька років знадобилося Дьордю, аби опанувати
всі тонкощі роботи м’ясника та ковбасника. Рідні пригадують, як чули, що окрім
практики у Йожефа Лефка, Дьордь пройшов навчання і в ремісничій школі, де був
напрям із вивчення продовольчих ремесел, у тому числі одна група для м’ясників
та ковбасників. Тож уже у 1940-му він мав достатньо досвіду і грошей, аби
відкрити власний магазин на маленькій вуличці біля тодішньої гімназії (нині це
вулиця Вакарова). У радянські часи на тому місці працювало фотоательє, а от до
кінця Другої світової війни там продавали м’ясо і м’ясні вироби. Дьордь
обладнав свій магазин сучасною і дуже потужною на ті часи технікою. У приміщенні
стояв величезний холодильник «на дві корови», величезні м’ясорубки перемелювали
м’ясо на фарш. Прилавок був виготовлений зі справжнього мармуру. А поверхнею для
обробки туш служив широченний кругляк букового стовбура, який після роботи для
дезінфекції та очистки густо посипали сіллю.




Місце розташування магазину Дьордя було дуже
вигідним, тай працював він добре, сам виготовляючи ковбаси та іншу продукцію
(за помічника довгий час мав лише хлопчину Ондраша) і сам усе це продаючи. Дуже
швидко справи його пішли так добре, що Дьордь наважився відкрити ще один
магазин – в ряду інших маленьких крамничок між млином і поштою (нині – закрита
парканом територія навпроти міського альпінарію). 




У 1940-му році 23-річний Дьордь Габор
одружився, за дружину взявши молоденьку 16-річну дівчину зі Сторожниці. Коли
нащадки нині розповідають про цю пару, то припускають, що могли вони
познайомитися у Сторожниці, яку від Загора, рідного села Дьордя, відділяли лише
поля і річка. Маргарита Посипанко вважала себе словачкою, хоча й угорською
говорила добре. Її батьки багато років їздили на заробітки до Америки, там
навіть народився брат Маргарити, якого на американський манер називали тут
Джовіком.






Маргарита навчалася лише у початковій школі,
професії не мала, але, як і кожна сільська дівчина, гарно вишивала, не цуралася
роботи з домашнім господарством, любила куховарити. Як ми вже згадували, заміж
дівчина виходила, маючи лише 16 років, але наречений її на той час був уже забезпеченим
майстром, добрим і роботящим хлопцем, тож батьки Маргарити не мали нічого проти
такого раннього шлюбу.




На той час пара не мала власного будинку, тож орендувала
квартиру. Через рік після одруження у них народився син Імре. З ним молода
сім’я проживала на вулиці Капушанській, потім переїхала на вулицю Гойнол (нині
– Бачинського), а тоді – на нинішню вулицю Сільвая, де у великому
саду-розпліднику фруктових дерев, на місці якого нині стоїть ЗОШ № 20,
знаходився невеличкий будиночок.




Ті роки були для Габорів дуже щасливими. Але
почалася Друга світова війна і Дьордя забрали на службу до угорського війська. Він
потрапив до складу 2-ї угорської армії і разом із нею пройшов територією
Радянського союзу аж до Курська і Воронежа. Там, по лінії Дону, як відомо, на
самому початку 1943-го року сталася кровопролитна битва, у якій загинули
близько 30 тисяч бійців 2-ї угорської армії і ще близько 50-ти тисяч –
потрапили у полон. Серед тих, хто потрапив у полон, був і артилерист Дьордь
Габор. Тримали його у таборах на Уралі аж до 1945 року. Рідні пригадують, як він
привіз додому армійський казанок, на одному боці якого були вишкрябані виделка
і ніж, на іншому – «Габор Юрай» (Юраєм його називали ще у чехословацькі часи),
а на кришці зверху – силует гір і надпис «Урал 1944-1945». Цікаво, що потім,
коли його син Імре, вихований вже у часи радянської влади, переказував батькові
вдома, що їм у школі розповідали про жахливі вчинки фашистів під час війни,
Дьордь казав, що так само жорстоко чинили і солдати Червоної Армії.


Але повернімося у нашій розповіді ще трохи назад.
Коли Дьордя забрали до угорського війська, його 19-річна молода дружина
залишилася в Ужгороді зовсім сама. Вона мусила і за дитиною наглядати, і
сімейним бізнесом займатися. Мабуть, саме в той час закрився спершу другий
магазинчик біля млина, а ще трохи пізніше, коли радянська армія вже підходила
до Ужгорода, Маргарита змушена була закрити і магазин біля гімназії. Її
попереджали, що нова влада може забрати і магазин, і все, що всередині, тому
Маргарита почала перевозити до друзів, котрим довіряла, найцінніші речі:
холодильники та інше обладнання. За яких саме обставин закрився магазин –
нащадки нині не знають, адже батьки намагалися не говорити при дітях на такі
теми. Але відомо, що коли Дьордь у 1945-му повернувся до Ужгорода, бізнесу
свого він вже не застав.




Мабуть, все таки дещо з обладнання сім’ї таки
вдалося продати, та й, певно, заощадження у них залишилися, бо у 1947-му році Дьордь
і Маргарита вирішили придбати дім. Своє помешкання молодій сім’ї зі вже двома
дітьми ( у 1947-му народився другий син Габорів – Янош) готовий був недорого продати
колишній роботодавець і учитель Дьордя, м’ясник Йожеф Лефко, котрий на той час
уже був хворий і проживав сам. Але радянська влада з великою недовірою
ставилася до колишнього військовополоненого Юрія Габора, тому справу
підлаштували так, що власником будинку Лефка став не Дьордь, а рідний брат
Маргарити, Мігай (Михайло) Посипанко. Він пізніше нібито й подарував будинок
своїй сестрі, причому цікаво, що ще деякий час разом із Габорами там проживав і
колишній власник Йожеф Лефко.






Знаходився той дім у кінці вулиці Минайської,
під номером 127. Тоді ця частина вулиці була заселена не густо, одноповерхові
будинки подекуди розділялися полями, на яких зростала кукурудза. І тягнувся ряд
таких простеньких будинків по обидва боки вулиці (єдиною великою спорудою там
був цегельний завод, у якому в роки Другої світової війни знаходилося гетто) аж
до району нинішнього так званого «П’яного» ринку на вулиці Бородіна. Якби ці
будинки збереглися досі, то їхні паркани починалися би одразу біля проїжджої
частини, тобто там, де нині з обох боків вулиці розташовуються зелені зони.
Наприклад, будинок Габорів, який тоді мав номер 127 (пізніше нумерація не раз
змінювалася), стояв на місці зеленої зони перед сучасним будинком № 5. На місці
самої багатоповерхівки починався задній двір Габорового будинку з
крільчатником, а на місці нинішнього двору багатоповерхівки знаходився красивий
фруктовий сад.






Слід сказати, що Дьордь не одразу змирився із
тим, що вже не може працювати сам на себе. Він ще ходив на запрошення до людей
додому, різав худобу. А ще допомагав сусідові Мікші (Максиміліану) Фріду,
єврею, всю сім’ю якого забрали до Освенцима, переробляти туші. Фрід був
заготівельником, іноді привозив Дьордю м’ясні туші, а той вдома їх переробляв,
виготовляв ковбаски. Нащадки Дьордя пригадують, як на кухні їхнього дому батько
варив у великому мідному казані ковбаси. Запах стояв неймовірний, а коли
ковбаски були готові, батько виймав їх із казана, відламував руками шматок і
гарячим давав їсти своїм дітям.


За таку «самодіяльність» радянська влада
називала його «частником» і вважала своїм ворогом. Тричі до будинку Габорів на
Минайській приїздили військові на «Студебекері», кузов якого наповнювали усім,
що потрапляло під руку. Найцінніше сім’я відносила на зберігання до сусідів, бо
містом за день до таких візитів ширилися чутки, що завтра «приїдуть». Але
килими, посуд, меблі і навіть одяг вберегти не вдалося. Після кількох таких
візитів будинок Габорів став майже порожнім: на кухні сім’ї залишили лише шафу
(навіть стіл і стільці забрали), у спальні – лише два ліжка. То був дуже важкий
період, від якого сім’я почала оговтуватися лише у середині 50-х років.




Тоді Юрій Габор таки піддався системі і
влаштувався на роботу у м’ясний магазин, який працював на куті вулиць Толстого
і Капушанської. У 1954-му році в сім’ї народився третій син Йосип. Але ще коли
він був малим, у 1958-му сталася біда – 41-річний Дьордь прийшов з роботи, сів
утомлений на стілець, раптом зблід і впав. Урятувати його не вдалося, серцевий
напад забрав життя голови сімейства.






Так 34-річна Маргарита Габор залишилася
молодою вдовою з трьома неповнолітніми синами і старенькою мамою, за якою
наглядала. До цього часу Маргарита ніколи не працювала, займалася лише домашнім
господарством та вихованням дітей. Але після смерті чоловіка вона мусила стати
годувальницею сім’ї, тож влаштувалася одразу на дві роботи: у порошковий цех на
вулиці Мукачівській та у ковбасний цех. З однієї роботи бігла на іншу, потім – до
дітей і мами. Нащадки пригадують, що від Маргарити завжди дуже приємно пахло
ваніллю, адже у порошковому цеху вона займалася тим, що розсипала у пакетики ванільний
цукор.




Слід сказати, що Маргарита на важку долю
ніколи не скаржилася. То була дуже весела і дружелюбна жінка, яка мала велику
кількість подруг. Її дуже любили на роботі, вона дружила з усіма сусідами, усе
встигала, хоча й дуже багато працювала, любила балувати домашніх смачною випічкою.
Навіть на пенсію Маргарита виходити не поспішала, казала: ще трошки попрацюю,
пальто собі красиве пошию, а тоді піду на пенсію, буду онуків няньчити. Але
заслуженого відпочинку так і не дочекалася, померла у 1982-му році.






Померла, до речі, не в своєму будинку на
Минайській, який дуже любила, а в маленькій однокімнатній квартирці, яку
отримала натомість і яку після її смерті держава знову забрала. Чутки про те,
що будинки на Минайській влада міста задумала зносити, почали гуляти містом
задовго до виселення. Услід за розбудовою проспекту 40-річчя Жовтня (нинішнього
проспекту Свободи) черга дійшла до Минайської. Першими пішли під зніс будинки,
на місці яких почали зводити готель «Інтурист-Закарпаття». У нащадків навіть
збереглося фото, де за будинком Габорів вже височіє майже добудований готель.




Саме тоді, у грудні 1978-го, до них вперше
прийшли представники міськвиконкому з вимогою терміново виселитися і обрати
варіант для переїзду. Діти були раді отримати окрему квартиру в новобудові, а
от Маргарита страшенно переживала, не могла собі уявити життя у квартирі, «на
поверсі» і без власного дворика. Вона довго тягнула з виселенням, виїхала лише
після того, як представники міськвиконкому прийшли і нагримали на неї, що,
мовляв, як не виїде, то залишиться просто на вулиці. Так на початку 1979 року будинок
Габорів, а з ним і сусідні в цьому ряду знесли, а на їхньому місці дуже швидко
почали зводити багатоповерхівки.



 



Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»                            



 


Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com