Текст коментаря
Ваше ім'я
Код з малюнка:
Зберегти Скасувати

Втрачений Ужгород: історія перукарки Ержебет Пушавер (ФОТО)

26 вересня 2018 р., 15:40

Нещодавно я переконалася у тому, що зіркою соцмереж може бути не лише сучасна модна дівчина, а і дівчина з минулого – теж модна, щира і красива.

Фотографії ужгородки Ержебет Пушавер з 20-30-х років минулого століття поширювалися у соцмережах блискавично. І "Втрачений Ужгород" ніяк не міг обійти стороною історію життя дівчини з фотографій.

Опублікував ці світлини син Ержебет Пушавер – мешканець угорського міста Егер Аттіла Алі. Він і розповів про чотири покоління ужгородської сім'ї Пушавер, предки якої, разом із іншими сім'ями швабів (так у нас називали усіх переселенців з території Німеччини і Австрії), приїхали до Ужгорода ще у XVIII столітті. Тут шваби оселилися окремою колонією на тодішній вулиці Минайській, яка нині у пам'ять про них названа Швабською. В одному з будинків на цій вулиці проживали і Пушавери, котрі, за відомостями Аттіли Алі, переїхали сюди з Пряшева, а туди ще раніше потрапили зі Швейцарії.

Найстаршого ужгородського Пушавера, про якого у нащадків збереглися відомості, звали Гансом або Яношем (Puschauer Hans). Загалом нині відомо про цілих три покоління Яношів Пушаверів, однак про цього, найстаршого, знаємо лише те, що він був одружений на представниці іншої швабської родини – Ержебет Кеслер. У 1860 році у них народився син Янош, крім нього в сім'ї виховували ще двох доньок. За родинною легендою, найстарший Янош Пушавер втратив усі свої землі, тож його діти змушені були рано почати працювати.

Шваби Ужгорода після недільної меси в римо-католицькій церкві

Коли Янош-другий став дорослим, він одружився на дівчині Анні Менько. Вона теж походила зі швабів, принаймні її мама була членом ще однієї відомої і численної швабської родини Рінгерів. У Яноша і Анни народилися троє дітей: найстарша Марія ще у тринадцятирічному віці виїхала до США, друга донька Котолін переїхала у дорослому віці до Пряшева, а син Янош (вже третій у роду) все життя прожив в Ужгороді. Ще перед Першою світовою війною він вивчився на чоботаря, але сам на себе почав працювати лише після того, як повернувся з італійського фронту. Після Другої світової війни радянська влада на Закарпатті німецькі сім'ї переслідувала, тому, аби уникнути ув'язнення і примусових робіт, Янош Пушавер у документах зазначив, що є словаком. Взуття йому ремонтувати заборонили, єдину роботу, на яку зміг влаштуватися, Янош знайшов на кар'єрі. Там і працював важко аж до виходу на пенсію. 

Власне, на пенсії він теж мусив заробляти, бо грошей їм із дружиною дуже не вистачало. Разом вони вирощували городину, яку Янош виносив продавати на базар. Торгувати він виходив на світанку, а потім, переодягнувшись, йшов гуляти містом зі своїми старими друзями. Чоловіки грали у парку в карти, розмовляли, згадуючи колишні часи, а вдома часто отримували від своїх дружин прочухана, мовляв, де пропадали половину дня. Помер останній у цій гілці родини Янош Пушавер у 1974 році. Але ми повернемося ще трохи назад у його життєвій історії, розказавши, як у серпні 1922 року у нього та його дружини Алжбети Мікович народилася єдина дитина – донька Ержебет.

Алжбета Мікович була русинкою, батьки якої походили з Перечинщини, і, таємно побравшись, втекли жити у село Доборуска (нині це село Руська у Словаччині неподалік кордону з Україною). Саме туди, до своєї мами, поїхала народжувати вагітна Алжбета, і там з'явилася на світ її красива білява донечка Ержебет Пушавер.

Перше причастя Ержебет


Ержебет завжди була для батьків улюбленицею. Вони намагалися дати своїй дитині усе найкраще, та життя не завжди дозволяло це зробити. Ми вже згадували, що Пушавери, на відміну від більшості швабських родин Ужгорода, свої земельні ділянки, подаровані колись державою, втратили, тож проживали доволі скромно. Саме тому після завершення горожанської школи 14-річна Ержебет вирішила отримати фах і вступила до Ремісничої школи. Про цей навчальний заклад "Втрачений Ужгород" уже писав. Відкрили його у 1933-му на Вербнику (нині – Православна набережна) для того, аби молодь могла отримати професію і розвивати у Підкарпатській Русі ремесла. Серед семи фахових напрямків школи були і так звані художні ремесла, де готували малярів, фотографів, золотарів, палітурників та перукарів. Саме перукарську справу вирішила опанувати Ержебет Пушавер, вступивши у 1936 році до Ремісничої школи.

Учні Ремісничої школи. Ержебет – третя зліва у середньому ряді

Нині її син Аттіла Алі згадує, що Ержебет побіжно розмовляла багатьма мовами, але жодної досконало не знала. Оскільки її мама була русинкою, вона говорила русинською, від батька трохи знала німецьку, у школі вивчила чеську та угорську, але, здавалося, що кожною мовою у неї чувся акцент. У Ремісничій школі вона також починала навчання чеською і, як тоді казали, "руською", а закінчувала у 1938-1939-му навчальному році – угорською. Історично цікавим є документ-дозвіл на роботу від місцевої Гільдії промисловців: бланк – ще чехословацьких часів, а текст, підписи і печатка – вже угорські. Перехід у 1938-му Ужгорода від Чехословаччини до королівської Угорщини був таким швидким, що подібні казуси, певно, були не рідкістю. Але як би там не було, Ержебет зуміла восени 1939-го завершити навчання у Ремісничій школі і отримати дозвіл на роботу підмайстром.

Слід сказати, що вже під час навчання вчитель дівчини, ужгородський перукар Янош Дюмолч, залучав її до роботи у своїй перукарні в центрі міста. Ті часи Ержебет (до слова, усі рідні та знайомі називали її Бьошке) згадує, як дуже непрості. Окрім навчання, 17-річна дівчина мусила працювати у перукарні до останнього клієнта. Після насиченого робочого дня у неї нестерпно боліли спина і руки, але з часом, призвичаївшись, стало простіше. Тим більше, що роботу свою Ержебет просто обожнювала.

Після навчання той же вчитель Янош Дюмолч взяв її на роботу у перукарню на повний робочий день. Робота в центрі міста, в перукарні, куди щодня заходило багато людей, зробила її популярним майстром. Щиру і красиву дівчину полюбили клієнти, її знало все місто.

У вільний від роботи час Ержебет вела дуже активне світське життя: ходила з подругами на футбольні матчі, їздила на прогулянки до Невицького замку, взимку каталася на ковзанах, ходила у казино, кіно, театр тощо. Але найбільше любила вона гуляти у новому модерному районі Малий Ґалаґов та на набережній. От звідки у неї було стільки фотографій з видами цих куточків Ужгорода.

Ержебет із друзями на відпочинку в ужгородському басейні


На початку Другої світової війни вона була самостійною і самодостатньою дівчиною, але проживала зі своїми батьками і підтримувала їх, як могла. У 1942-му на території ужгородського аеропорту розмістили авіаційний розвідувальний загін. Звісно, красені-пілоти у вільний час гуляли Ужгородом і знайомилися з місцевими дівчатами. Так Ержебет і зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком, членом військового екіпажу літака, стрілком Яношем Алі. Вони навіть не встигли, як слід, пізнати одне одного, як вирішили одружитися. Власне, тоді то була й не дивина: коли війна у розпалі, ніхто не відкладає на майбутнє важливі справи.

Для цього одруження, оскільки Янош був кадровим військовим, Ержебет мала надати документи про своє походження (читайте – неєврейське походження). Тільки після такого підтвердження, Янош отримав дозвіл і у 1942 році відбулося їхнє весілля. Але було це дуже незвичне весілля, про яке написали навіть у столичних газетах. Вперше на фронті одразу п'ять пар молодят одружили віддалено. Виглядало все так: наречені – члени ужгородського авіаційно-розвідувального загону – на фронті у присутності командування урочисто прочитали обітницю і сказали "так".

Весільний стіл на фронті

А тим часом у місцях проживання дівчат-наречених такі ж урочистості проходили у мерії. Так, в Ужгороді церемонію для двох наречених проводив мер Ласло Меґої. Однією з цих наречених і була Ержебет Пушавер, котра навіть не одягнула у весільну сукню, а обітницю складала перед портретом свого нареченого у військовій формі.

Цікаво, що навіть після того, як пару офіційно визнали подружньою, Ержебет вважалася лише нареченою Яноша. Так було до того часу, поки він не повернувся з фронту у відпустку і пара не повінчалася у римо-католицькій церкві Ужгорода.

Той період життя Ержебет пізніше згадувала, як дуже дивний. Коли вона була звичайною перукаркою, ставлення до неї з боку ужгородців, знайомих і друзів було дуже приязним, та щойно вона вийшла заміж за звичайного солдата, багато хто зі знайомих від неї відвернувся. Її навіть перестали пускати до офіцерського казино, куди вона, бувало, заходила зі своїми подругами. Мовляв, нареченій і дружині солдата заборонено бувати в місцях для вищих військових чинів. Ержебет, звиклу до чехословацької демократії, це дуже ображало. Але згодом їй стало не до того. Місцева влада, на прохання командування, виділила молодому подружжю Алі трикімнатний будинок із садом на вулиці Берчені, 24. Ержебет весь час присвячувала тому, аби облаштувати своє сімейне гніздечко, в якому чекала з фронту чоловіка. До того ж у той час жінка дізналася, що чекає на дитину.

Крихітка Аттіла Алі побачив світ у серпні 1943-го. Цю новину особливо бурхливо сприйняли бойові побратими молодого батька. Весь Ужгородський аеропорт гуляв з цього приводу, бо Аттіла став першою дитиною, народженою у членів цього авіаційного підрозділу. Військові, котрі щодня бачили на війні смерті, так щиро раділи новому життю, що командування пообіцяло: якщо новонароджений хлопчик у майбутньому стане військовим, вищу військову освіту отримає безкоштовно.

Ержебет, котра проживала у відведеному їй будинку сама, дуже допомагала її мама, яка щодня приходила до дочки на вулицю Берчені. Того року Янош Алі бував біля своєї сім'ї дуже рідко, тож така допомога мами була для Ержебут дуже доречною.

У 1944-му у дворі будинку Алі на Берчені облаштували позицію протиповітряної оборони. В садку за будинком встановили зенітну гармату, біля якої постійно чатував розрахунок у складі п'ятьох німецьких військових. Троє з них були членами "Гітлер'югенда", ще зовсім молодими 16-річними хлопчиками, які у вільний час залюбки гралися з малим Атіллою.

Тим часом фронт наближався до Ужгорода. Янош Алі знав, що скоро радянські війська увійдуть до міста, припускав також, що після війни ця територія відійде до Радянського Союзу. Хоч як не хотіла Ержебет, Янош вирішив, що сім'ї краще буде покинути Ужгород і переселитися до угорського міста Еґер, з якого він був родом. Невідомо як, Янош дістав тоді вільний вантажний вагон, а військові товариші допомогли завантажити у той вагон усі меблі та речі сім'ї. Оскільки поїхати з дружиною Янош не міг, мусив вертатися на фронт, речі залізницею він відправив у супроводі озброєного солдата, виділеного йому для цього.

Ержебет з маленьким Аттілою виїхала з Ужгорода вантажним автомобілем. Подорож та була непроста, кілька разів вони потрапили під бомбардування, але змогли проїхати нормально. На домовленій наперед залізничній станції Ержебет зустріла поїзд, до якого був причеплений завантажений їхніми речами вагон. Поїзд слідував до Будапешта, тож Ержебет довелося пустити в хід і акторський талант, і свою вроду, щоб вмовити начальника станції відчепити її вагон і приєднати його до потяга на Еґер. Неабияк допомагав своїй мамі розпачливим плачем і маленький Аттіла. Врешті начальник станції піддався на прохання мами і плач дитини, і відчепив вагон. У ньому Ержебет, Атілла та військовий охоронець приїхали до Еґера, але там їх чекало наступне випробування. Керівництво міста, посилаючись на нові правила, не приймало біженців, тож Ержебет потрібно було довести, що вона не біженка, а повернулася туди додому. Їй таки дозволили оселитися в місті, але пристосуватися до нового життя жінці було дуже важко. Далеко від дому, не знаючи там нікого, з малою дитиною на руках вона пережила в Еґері прохід лінії фронту. Янош тоді їй допомогти не міг, оскільки потрапив у полон.

Життя сім'ї після війни і повернення Яноша Алі до Еґера почало поволі налагоджуватися. У пари народився другий син Чаба, Янош влаштувався на роботу до будівельної компанії, працював там спершу столяром, потім завідувачем відділу, а ще пізніше – заступником керівника підприємства.

Ержебет була домогосподаркою, доглядала за дітьми. Старший її син Аттіла протягом 44 років служив у поліції, а молодший Чаба став чудовим плавцем і тренером, у 1964 році навіть представляв Угорщину на Олімпіаді в Токіо.

До Ужгорода Ержебет після війни приїздила кілька разів, її батьки теж мали змогу навідувати доньку в Еґері. Та коли у 1984-му померла мама Ержебет, родинні зв'язки потроху почали обриватися, тож нині Аттіла Алі вже зовсім не знає своєї ужгородської рідні. Сама Ержебет Алі померла у 2012 році. Навіть у такому поважному віці вона залишалася красивою, завжди усміхненою і щирою – майже такою ж, як на тих старих фото, які так сподобалися ужгородцям.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"


Останні новини

Закарпаття

Україна

Світ

Всі новини »
Головний редактор - Ярослав Світлик, журналісти - Мирослава Химинець, Вікторія Лисюк, Габріелла Руденко.
© 2010-2014 «Час Закарпаття». Передрук матеріалів дозволений лише за умови гіперпосилання на chas-z.com.ua. E-mail редакції: chas.zakarp@gmail.com